Річард розумів, що Елейн вмирає. Повитуха не прибігла би за Зеддом без серйозного приводу. Річард ніколи не бачив покійників. І не хотів, щоб першою була Елейн. Він згадав, як вона сміялася, коли вчила його танцювати. Він раз у раз червонів, як варений буряк, але вона робила вигляд, що не помічає.

Уже потім, коли Річард сидів за столом, тупо дивлячись у простір і розмірковуючи про те, що світ — воістину жахливе місце, пролунав крик, який був ще страшніший, ніж попередні. Річард похолов. Крик обірвався, і настала тиша. Річард міцно заплющив очі, щоб з очей не бризнули сльози.

Копати могилу в промерзлій землі — справа майже безнадійна, але він дав собі клятву зробити це заради Елейн. Він не хотів, щоб її тіло до весни лежало в холодному підвалі. Він сильний. Він буде копати цілий день, якщо буде потрібно.

Адже вона навчила його танцювати.

Двері в кімнату розчинилися, і на кухню увійшов Зедд, тримаючи щось у руках.

— Річард, іди сюди. — Старий простягнув йому зморщену почервонілу грудочку з тоненькими ручками і ніжками. — Вимий його — тільки дивись, акуратніше.

— Що?! Я не можу… Як же я це зроблю? — Вигукнув Річард.

— У теплій воді! — Проревів Зедд. — Чортівня, хлопчику, ти ж нагрів воду? — Річард вказав підборіддям на казанок. — Тільки не в гарячій, мій хлопчику, вода повинна бути трохи теплою. Потім сповий дитину і принеси в спальню.

— Але, Зедд… Жінки… Це їх справа. О духи, невже жінки не можуть цим зайнятися?! — Зедд втупився на нього, примруживши одне око.

— Якби я хотів, щоб цим зайнялися жінки, то не став би просити тебе, мій хлопчику. Чи не так?

Здійнявши балахоном пил, він зник за дверима. Річард боявся поворухнутися, тримаючи в руках ніжну істоту. Дитина була настільки крихітною, що юнак з труднощами вірив, що вона справжня. А потім раптом щось сталося всередині нього — і Річард розплився в усмішці. Він тримав у руках душу, яка тільки но з'явилася в цей світ. Він тримав у руках чари.

Коли він вніс викупане і запеленане чудо в кімнату, то знову ледь не розплакався, побачивши, що Елейн жива. Він ледве встояв на тремтячих ногах.

— Елейн, ти так чудово танцюєш, — пробурмотів він перше, що прийшло в голову. — Як ти примудрилася створити таке диво?

Стоячі біля ліжка породіллі жінки дивились на нього, ніби у нього було дві голови.

Елейн стомлено посміхнулася:

— Колись ти навчиш Бредлі танцювати, ясноокий.

Вона простягнула руки, і усмішка на її змученому обличчі стала ширше, коли Річард обережно передав їй дитину.

— Ну, мій хлопчику, схоже, ти все-таки щось зрозумів, — пробурчав Зедд, вигнувши брову. — Урок пішов на користь, чи не так?

Зараз Бредлі вже майже десять, і він кличе його дядьком Річардом.

Прокинувшись від спогадів, Річард відкрив очі.

— Ні, будеш, — лагідно сказав він. — Будеш, навіть якщо мені доведеться тобі наказати. Я хочу, щоб ти відчула в своїх руках чудо нового життя, відчула чарівництво, яке відрізняється від магії ейджа. Ти будеш купати його, і колихати, і сюсюкати над ним, бо твоя турбота і ніжність потрібні в цьому світі, і я довірю тобі своє рідне дитя. Ти будеш співати йому пісеньки, сміятися від радості і, можливо, забудеш, що в минулому вміла тільки вбивати. І якщо ти не розумієш нічого з того, що я сьогодні вам говорив, сподіваюся, ти приймеш хоча б цей аргумент на користь того, що я повинен зробити. — Він відкинувся в кріслі і вперше за весь день розслабив втомлені м'язи.

Тиша навколо стала такою густою, що її, здавалося, можна доторкнутися. Але Річард не звертав на це уваги. Він думав про Келен.

— Якщо ви дозволите себе вбити, намагаючись опанувати світом, я особисто переламаю вам всі кістки. — Стиснувши губи, прошепотіла Кара крізь сльози. Її майже не було чути в гробовій тиші величезного залу.

Річард посміхнувся. Тьма під зімкнутими віями раптом розцвіла різнокольоровими вогниками.

І він усвідомив раптово, в чиєму кріслі сидить: в кріслі Матері-сповідниці, в кріслі Келен.

Хоча після повернення Броган виявив, що його палац оточений д'харіанськими солдатами, це не зіпсувало йому настрою. Все йшло чудово. Не зовсім так, як він планував, але все одно чудово. Д'харіанці без затримки пропустили його, але попередили, що йому не варто навіть намагатися знову покинути палац цієї ночі.

Їх нахабство було обурливим, але у Тобіаса не було часу вчити їх ввічливості. Його більше цікавила стара, якою займався Етторе. У генерала був ряд питань, і йому не терпілося отримати відповіді. Зараз стара жаба, мабуть, мріє відповісти на них. Етторе — здібний хлопець. І хоча йому вперше довірили провести підготовку до допиту самостійно, немає сумніву, він впорався якнайкраще.

Навіть не потрудившись струсити сніг з чобіт, Броган попрямував до сходів.

Світло сотень свічок відбивався в полірованих панелях, якими були обшиті стіни.

Стражники в яскраво-червоних плащах вклонилися йому, торкаючись чола кінчиками пальців, але Тобіас не зволив відповісти на привітання.

Він збіг вниз, перестрибуючи через сходинки. Гальтеро з Лунеттою поспішали слідом. На нижніх поверхах панелей не було, і голий камінь здавався холодним як на вигляд, так і на дотик. Втім, у тій кімнаті, куди поспішав Броган, повинно було бути дуже тепло. Навіть жарко.

Потеребивши вуса, генерал скривився від болю в суглобах. Останнім часом ревматизм, зароблений ним за роки похідного життя, все частіше давав про себе знати.

Але Броган нагадав собі, що повинен більше думати про справи Творця і не звертати уваги на дрібні незручності. Сьогодні вночі Творець благословив його дуже істотною допомогою. І не можна допустити, щоб Його зусилля пропали марно.

На верхніх поверхах коридори добре охоронялися, проте нижні пустували. Не було необхідності — підвал був глухим. Через нього не можна було ні зайти всередину, ні вийти назовні. На всякий випадок Гальтеро перевірив довгий коридор, де була кімната для допитів. Лунетта, посміхаючись, терпляче чекала. Тобіас похвалив її, і тепер на душі в неї було спокійно.

Тобіас увійшов до кімнати, і перше, що він побачив, була знайома посмішка Етторе.

Тільки очі його вже вкрили смертна пелена.

Броган застиг.

Етторе висів на мотузці, прив'язаній до кінців металевого штиря, що проходив крізь його вуха. Під ногами у нього натекло велика темна калюжа.

Навколо шиї проходив чіткий розріз, зроблений гострим лезом. Нижче вся шкіра була здерта і валялася на підлозі недбалої купою.

Прямо під ребрами зяяла дірка. А на підлозі перед тілом, що погойдувалося, лежала печінка.

З двох сторін вона була злегка надкушеною. З одного боку виднілися сліди рідких і великих зубів, з іншого — дрібних і цілих.

Завивши від люті, Броган вдарив Лунетту кулаком по спині. Вона відлетіла до стіни і сповзла на підлогу.

— Це твоя вина, відьма! Це ти винна! Ти повинна була залишитися тут і допомогти Етторе!

Броган з ненавистю подивився на труп свого соратника. Не будь Етторе вже мертвий, Броган вбив би його сам, своїми руками, за те, що той дозволив старій жабі уникнути правосуддя. Непростима помилка! Справжній мисливець вбив би її, перш ніж померти самому. Не важливо якою ціною, але вбив би. Глузлива посмішка мерця виводила генерала з себе, і Броган вдарив його по крижаному лицю.

— Ти підвів мене, Етторе! Ти вигнаний з безчестям з лав Захисників пастви! Твоє ім'я буде забуто, і ніхто не наважиться його повторити!

Лунетта піднялася на ноги, притискаючи долоню до закривавленої щоки.

— Я говорила тобі, що мені потрібно залишитися. Я говорила тобі!

Броган кинув на неї лютий погляд:

— Не смій виправдовуватися, стрижена! Якщо ти знала, що від старої жаби можна очікувати неприємностей, ти повинна була залишитися!

— Але я ж сказала тобі, що мені потрібно залишитися! — Лунетта схлипнула. — Ти сам змусив мене піти з тобою.