Морд-Сіт вражено витріщилися на нього. Потім Кара повернулася до Раїни:

— І він каже, що не вміє користуватися магією!

Раїна зміряла Річарда поглядом з ніг до голови.

— Отже, ви розв'язали цю війну. Вірніше, зробили її можливою.

— Ні. Це почалося давно. — Річард провів рукою по лобі. — Ще до того, як я обрушив бар'єр, Орден знайшов тут союзників, і війна, по суті, почалася вже тоді. Коли Ебініс зрівняли з землею, бар'єр ще був цілісінький. Але тепер ніщо не заважає просуванню Ордена. І не варто його недооцінювати. Орден використовує чарівників і чаклунок. Він хоче знищити всяку магію.

— Він використовує чарівників і хоче знищити магію! — Вигукнула Кара Що за нісенітниця!

— Ви раз у раз твердите, що я повинен битися проти магії. Чому? — Річард вказав на Докаса з Іганом. — А тому, що вони можуть боротися лише проти сталі. Для того щоб знищити магію, як правило, потрібна така ж магія.

Магія, до речі, придана і вам. Для чого? Щоб протистояти іншій магії. Те ж саме і з Орденом. Точно так же Даркен Рал використовував вас, щоб мучити і вбивати тих володарів магії, хто наважився йому протистояти.

Річард помовчав.

— Ви володієте магією. Орден прагнутиме вас знищити. Я володію магією. Він буде прагнути знищити мене. Зрештою, всі д'харіанці володіють магією — я маю на увазі чарівні узи. Орден, безумовно, про це винюхає і захоче викорінити це неподобство. Рано чи пізно вони розтрощать Д'Хару так само, як розтрощать Серединні Землі.

— Це Д'Хара їх розтрощить, — кинув через плече Докас таким тоном, наче повідомляв, що сонце, як відомо, сідає на заході.

Річард глянув на нього:

— Поки не з'явився я, д'харіанці були союзниками Ордена і за його наказом знищили Ебініс. І тут, в Ейдіндрілі, вони підкорялися наказам Ордена.

Повисло мовчання. Кара уважно вивчала носки своїх чобіт, а Раїна тяжко зітхнула.

— У військовій плутанині, — заговорила нарешті Кара, мовби роздумуючи вголос, — деякі з нас відчули, що узи розірвані, як тоді, в Народному Палаці, коли ви вбили Даркена Рала. Без нового Магістра вони уподібнилися втраченим душам і могли просто примкнути до когось, хто б ними керував, щоб заповнити порожнечу, що виникла на місці розірваних уз. Але зараз узи відновлені. Тепер у нас є Магістр Рал.

Річард всівся в крісло Матері-сповідниці.

— На це я і надіюся.

— Саме тому ви повинні повернутися в Д'Хару, — заявила Раїна. — Поки ви залишаєтеся Магістром Ралом, наш народ не примкне до Імперського Ордену. Але якщо вас уб'ють, узи знову порвуться, і армія знову звернеться до Ордену за наказами.

Нехай Серединні Землі самі воюють. Не наша справа рятувати їх від них же самих.

— Тоді Серединні Землі попадають під мечем Імперського Ордена, — тихо промовив Річард. — Запанує рабство, ніхто ніколи вже не буде вільним. Ми не можемо цього допустити і, поки існує надія, повинні боротися. І треба поспішати, поки Орден не зміцнив своє становище в Серединних Землях.

Кара закотила очі.

— Хай охоронять нас духи від чоловіків, одержимих боротьбою за праве діло! Навіщо ж при цьому всіх вести за собою?

— Якщо я цього не зроблю, то в кінці кінців всі опиняться під владою Імперського Ордена, — терпляче пояснив Річард. — Всі стануть його рабами на віки вічні. Тиранам ніколи не набридає тиранія.

В залі повисла дзвінка тиша. Річард відкинувся на спинку крісла. Він так втомився, що очі закривалися самі собою. Чи варто взагалі намагатися їх переконати? Вони явно не розуміють його, їм, по суті, все одно, що й навіщо він намагається зробити.

Кара сперлася на стіл і потерла долонею обличчя.

— Ми просто не хочемо втратити вас, Магістр Рал. Ми не хочемо повернення до минулого. — Здавалося, вона от-от розплачеться. — Нам подобається жартувати і сміятися… Ми ніколи не мали на це права. Ми жили в страху, боячись сказати зайве слово. І тепер, впізнавши інше життя, ми не хочемо повернення до колишнього. А якщо ви загинете за Серединні Землі, то це відбудеться.

— Кара… І всі… Вислухайте мене. Повірте, якщо я не зроблю того, що повинен, станеться те, чого ви боїтеся. Хіба ви не розумієте? Якщо я не об'єднаю країни під владою справедливих законів, Орден поглине їх одну за другою. І якщо його тінь накриє Серединні Землі, потім вона опуститься і на Д'Хару, і в кінці кінців весь світ зануриться у морок. Я роблю це не тому, що мені так хочеться, а тому що здатний впоратися з цим завданням. Якщо я втечу зараз, мені нікуди буде сховатися потім. Орден всюди відшукає мене і вб'є. Я зовсім не прагну завойовувати країни і правити народами. Я хочу лише спокою. Завести сім'ю і жити мирно. Але для цього я повинен зробити Серединні Землі сильними і могутніми. Що б це був не союз держав, які тримаються один за одного, поки це вигідно, а щоб вони стали дійсно одним цілим. І інші країни повинні бути впевнені, що ми будемо до останнього стояти за праве діло, тільки тоді вони погодяться приєднатися до нас. Тому що будуть знати: їм не доведеться битися поодинці, якщо треба буде відстоювати свою свободу. Нам повинні повірити. Довіра — це велика річ.

Знову запанувало мовчання. Річард, прикривши очі, відкинувся на спинку крісла. Звичайно, вони думають, що він збожеволів. Безглуздо щось їм пояснювати.

Схоже, йому доведеться просто-напросто наказати їм робити те, що йому потрібно, і не замислюватися про те, подобається їм це чи ні.

— Магістр Рал, — порушила нарешті мовчання Кара. Річард відкрив очі і побачив, що вона з похмурим обличчям стоїть перед ним, схрестивши на грудях руки. — Попереджаю: я не стану міняти пелюшки вашій дитині, купати її і сюсюкати!

Річард знову закрив очі і влаштувався зручніше, посміхаючись у душі. Він згадав, як одного разу, ще вдома, в Вестланді, до Зедда прибігла повитуха.

Елейн Сітон, молоденька жінка, якій було трохи більше років, ніж Річарду, народжувала свого первістка. Пологи виявилися важкими, і повитуха, повернувшись спиною до Річарда, щось заклопотано говорила Зедду.

Тоді Річард ще не знав, що Зедд — його рідний дідусь, а вважав старого лише своїм кращим другом. Про те, що Зедд — чарівник, він теж поняття не мав, як не підозрювали про це та інші. Для всіх він був просто мудрий старий, що вміє читати по хмарах і володіє величезними знаннями як в самих звичайних речах, так і у всяких дивовижних. Він знав рідкісні трави, умів лікувати, пророкувати погоду, міг сказати, де потрібно копати колодязь і де краще вирити могилу. Пологи він теж умів приймати.

Річард з Елейн були друзями. У той час він дуже хотів навчитися танцювати, але перспектива тримати в обіймах жінку його зупиняла. Він боявся ненароком переламати кістки партнерці — і без цього всі в один голос твердили йому, що він дуже сильний і повинен бути обережний. Елейн запропонувала його навчити, а коли Річард почав відмовлятися, розсміялася, підхопила його і закрутила в танці, наспівуючи якусь мотив.

Річард ніколи пологи не бачив, але, враховуючи все, що йому доводилося чути про них, не відчував ані найменшого бажання наближатися до будинку Елейн. Він шмигнув було до дверей, але Зедд, схопивши свій мішок з травами і настоянками, зловив Річарда за рукав.

— Ходімо зі мною, мій хлопчику. Ти можеш знадобитися.

Річард спробував відговоритися тим, що нічого в цьому не тямить, але якщо вже Зедд вбив собі щось у голову, то в порівнянні з ним камінь міг здатися більш поступливим. Тягнучи Річарда до дверей, він пробурчав:

— Ти взагалі мало знаєш, Річард, пора і навчитися чогось.

Генрі, чоловік Елейн, рубав в горах лід для готелів, і в той день його затримала негода. Зедд звелів Річарду розтопити піч, нагріти води і нікуди не йти.

У холодній кухні Річард обливався потом, чуючи жахливі крики в сусідній кімнаті. Він затопив грубку, поставив на плиту казанок зі снігом і почав шукати привід вийти на вулицю. Нарешті, вирішивши, що Генрі з Елейн знадобиться багато дров, коли народиться малюк, він вискочив назовні і наколов цілу купу.

Але це не допомогло. Він все одно чув, як кричить Елейн. І не стільки біль, яка звучить в цих криках, не давала йому спокою, скільки наростаючий жах.