– Значить, ви не йдете? – запитав князь.

– Я сказав: не хочу йти, але що не йду, не говорив. Позаяк уже Господь одного разу покарав мене, цих лицарів у друзі призначивши, виходить, я зобов’язаний цей хрест нести до скону. А туго прийдеться, шабля Заглоби ще придасться… Одного тільки не можу зрозуміти: яка буде користь, якщо ми всі четверо головами накладемо, тому уповаю, що ваша світлість погибелі нашої допустити не захоче і не дозволить зробити таку нерозсудливість.

– Ви вірний товариш, – відповів князь, – досить шляхетно з вашого боку, що друзів залишати не бажаєте, але уповали ви на мене дарма: я вашу жертву приймаю.

– Усе пропало! – буркнув Заглоба й зовсім засмутився.

У цю хвилину до намету ввійшов Фірлей, каштелян бєльський.

– Ясновельможний князю, – сказав він, – мої люди схопили козака, який говорить, що нині вночі штурм призначено.

– Мені вже відомо про це, – відповів князь. – Усе готово; нехай тільки з насипанням нових валів поквапляться.

– Уже закінчують.

– Це добре! – сказав князь. – До вечора переберемося.

І потім звернувся до четвірки лицарів:

– Після штурму, якщо ніч видасться темною, найкращий час виходити.

– Як так? – здивувався каштелян бєльський. – Ваша ясновельможність вилазку готує?

– Вилазка своєю чергою, – сказав князь, – я сам поведу загін; зараз не про те мова. Ці лицарі беруться прокрастися через ворожий стан і повідомити короля про наше становище.

Каштелян, вражений, широко розкрив очі й усіх чотирьох по черзі обвів поглядом.

Князь вдоволено посміхнувся. Була за ним така слабкість: любив Ярема, щоб захоплювалися його людьми.

– О Господи! – вигукнув каштелян. – Виходить, іще не перевелися такі душі на світі? Нехай простить мене Бог! Я вас од цього сміливого заходу відговорювати не буду!..

Заглоба почервонів од злості, але промовчав, тільки засопів, як ведмідь, князь же, помізкувавши, звернувся до друзів із такими словами:

– Не хотілося б мені, одначе, марно вашу кров проливати, і всіх чотирьох разом відпустити я не згоден. Спочатку нехай один іде; козаки, якщо його вб’ють, не забаряться відразу ж похвалитись, як уже зробили колись, скаравши на горло мого слугу, якого схопили під Львовом. А тоді, коли першому не поталанить, піде другий, а потім, у разі потреби, і третій, і четвертий. Але, може, перший пробереться благополучно – навіщо тоді інших без потреби посилати на погибель?

– Ваша ясновельможність… – перебив князя Скшетуський.

– Така моя воля і наказ, – твердо сказав Ярема. – А щоб не було поміж вами суперечки, призначаю першим іти тому, хто викликався перший.

– Це я! – вигукнув, просяявши, пан Лонгинус.

– Нині після штурму, якщо ніч видасться темна, – повторив князь. – Листів до короля ніяких не дам; що бачили, пане, те і розповісте. А як знак візьміть цей перстень.

Підбийп’ятка з поклоном прийняв перстень, а князь стиснув голову лицаря обома руками, потім поцілував кілька разів у чоло і сказав із хвилюванням:

– Близькі ви моєму серцю, немов брат рідний… Нехай береже вас на шляху вашому Вседержитель і цариця небесна, воїне Божий! Амінь!

– Амінь! – повторили староста красноставський, пан Пшиємський і каштелян бєльський.

У князя сльози стояли в очах, – от хто щирий був батько солдатам! – та інші розплакались, а в Підбийп’ятки дрож піднесення пробіг по тілу і вогонь запалав у всякій жилці; зраділа ця чиста, смиренна і геройська душа, зігріта надією швидкої жертви.

– В історії записане буде ім’я ваше! – вигукнув каштелян бєльський.

– Non nobis, non nobis, sed nomine Tuo, Domine,[207] – промовив князь.

Лицарі вийшли з намету.

– Тьху, щось мені горлянку схопило й не відпускає, а в роті гірко, як від полину, – сказав Заглоба. – І ці все гатять, побий їх грім!.. – додав він, указуючи на задимлені козацькі шанці. – Ох, важко жити на світі! Що, пане Лонгин, тверде ваше рішення їхати?… Так уже тепер нічого не зміниш! Бережи вас ангели небесні… Хоч би мор який передушив цих хамів!

– Я мушу з вами, панове, попрощатися, – сказав пан Лонгинус.

– Це чому? Ви далеко? – запитав Заглоба.

– До ксьондза Муховецького, братушко, на сповідь. Душу грішну треба очистити.

Сказавши так, пан Лонгинус квапливо покрокував до замку, а друзі повернули до валів. Скшетуський і Володийовський мовчали як убиті, Заглоба ж рота не закривав ні на хвилину:

– Клубок застряг у горлянці і ні туди ні сюди. От не думав, що так шкода мені його буде. Нема на світі людини доброчеснішої! Нехай спробує хто заперечити – негайно в пику дістане. О Боже, Боже! Я думав, каштелян бєльський вас удержить, а він тільки масла в огонь підлив. Чорт приніс єретика цього! «В історії, каже, буде записане ваше ім’я!» Нехай його ім’я запишуть, та тільки не на Лонгиновій шкірі. Чого б йому самому не вирушити? Либонь у кальвініста паршивого, як у них в усіх, на ногах по шість пальців – йому і крокувати легше. Ні, панове мої, світ усе гіршим робиться, і не даремно, видно, ксьондз Жабковський швидкий кінець світу пророкує. Давайте-но посидимо трохи біля валів та підемо в замок, щоб товариством приятеля нашого хоча б до вечора насолодитися.

Одначе Підбийп’ятка, висповідавшись і причастившись, решту дня провів у молитвах і з’явився лише ввечері перед початком штурму, що був одним із найжахливіших, тому що козаки вдарили саме в ту хвилину, коли війська з гарматами та повозами перебиралися на свіжонасипані вали. Спочатку здавалося, незначні польські сили не стримають натиску двохсоттисячної ворожої раті. Захисники фортеці змішалися з ворогом – свій свого не міг відрізнити – і тричі так між собою стиналися. Хмельницький напружив усі сили, позаяк і хан, і власні полковники оголосили йому, що цей штурм буде останнім і надалі вони мають намір лише голодом виснажувати обложених. Але всі атаки протягом трьох годин було відбито з величезною втратою для нападників: пізніше рознеслася чутка, начебто в цій битві полягло близько сорока тисяч ворожих воїнів. І вже достеменно відомо, що після бою цілу купу прапорів було кинуто до ніг князя, – то був насправді останній великий штурм, після якого ще сутужніші часи настали, коли обложники підкопувалися під вали, викрадали повози, безупинно стріляли, коли прийшли лихо та голод.

Невтомний Ярема негайно по закінченні штурму повів падаючих із ніг жовнірів на вилазку, що закінчилася новим погромом ворога, – і лише після цього тиша охопила обидва табори.

Ніч була тепла, але похмура. Чотири чорні постаті безшумно й обережно посувалися до східного краю валу. То були пан Лонгинус, Заглоба, Скшетуський і Володийовський.

– Пістолі гарненько сховайте, щоб порох не відволожився, – шепотів Скшетуський. – Дві корогви всю ніч стоятимуть напоготові. Вистрілите – примчимося на поміч.

– Темно, хоч око виколи! – пробурмотів Заглоба.

– Воно й ліпше, – сказав пан Лонгинус.

– Ану, тихо! – перебив його Володийовський. – Я щось чую.

– Дурниця – умираючий який-небудь хрипить!..

– Головне, вам до діброви добратися…

– Господи Ісусе! – зітхнув Заглоба, тремтячи як у лихоманці.

– Через три години почне світати.

– Пора! – сказав пан Лонгинус.

– Пора, пора! – притишивши голос, повторив Скшетуський. – Ідіть з Богом!

– З Богом! З Богом!

– Прощавайте, братове, і простіть, коли перед ким винний.

– Ви винний? О Господи! – вигукнув Заглоба, кидаючись йому в обійми.

І Скшетуський із Володийовським по черзі поцілували друга. У цю хвилину лицарі не змогли стримати ридань, які рвалися з грудей. Сам лише пан Лонгинус залишався спокійним, хоча і був до глибини душі розчуленим.

– Прощавайте! – ще раз повторив він.

І, наблизившись до гребеня валу, спустився в рів; через хвилину його чорна тінь показалася на іншому краю рову, і, востаннє пославши товаришам прощальний привіт, пан Лонгинус сховався в мороці.

Між дорогою на Залощиці та битим шляхом, що вів із Вишневця, тяглася діброва, яку перетинали вузькі галявини і котра переходила в бір, старий, густий і безкрайній, що йшов кудись далеко, далі Залощиць, – туди й вирішив пробратися Підбийп’ятка.