Шлях цей був дуже небезпечний: щоб досягти діброви, належало пройти вздовж усього козацького стану, але пан Лонгинус навмисно вибрав цю дорогу, тому що в таборі вночі вертілося найбільше людей і вартові менше придивлялися до подорожніх. Утім, на всіх інших дорогах і стежинках, у ярах і заростях було розставлено сторожові пости, котрі регулярно об’їжджали осавули, сотники, полковники, а то й сам Хмельницький. Іти ж через луги й далі берегом Гнізни нічого було й думати: там від сутінків до світанку на вигонах не стуляли очей татарські конопаси.
Ніч була тепла, хмарна і така темна, що за десять кроків не те що людину, навіть дерево розгледіти було важко. Обставина ця була для пана Лонгинуса сприятливою, хоча, з другого боку, йти доводилося дуже повільно та обережно, щоб не втрапити в яку-небудь із ям або окопів, розкиданих по всьому ратному полю, покопаному польськими і козацькими руками.
Так він дістався другої лінії валів, що були залишені лише перед настанням ночі, і, переправившись через рів, попрямував крадькома до козацьких апрошів і шанців. Поблизу їх постояв і прислухався: шанці були порожні. У вилазці, що була за штурмом, Ярема витіснив звідтіля козаків: хто не поліг, сховався в таборі. На схилах і гребенях насипів у великій кількості лежали трупи. Пан Лонгинус раз у раз спотикався об нерухомі тіла, переступав їх і йшов далі. Часом слабкий стогін або подих давали знати, що деякі з лежачих іще живі.
Великий простір за валами, що тягся до першого ряду окопів, викопаних іще регіментаріями, теж було засіяно тілами полеглих. Ям і канав тут було ще більше, і через кожні півсотні кроків стояли земляні прикриття, у темряві схожі на стоги сіна. Але і землянки ці були порожні. Усюди панувала мертва тиша, ні вогника, ні живої душі – лише бездиханні тіла там, де був колись майдан.
Пан Лонгинус ішов уперед, шепочучи молитву за душі полеглих. Шуми польського табору, що супроводжували його аж до других валів, затихали, губились у віддаленні, поки не завмерли зовсім. Лицар зупинивсь і востаннє подивився назад.
Але розгледіти він майже вже нічого не зміг, тому що вогнів у таборі не було зовсім; одне лише віконце в замку тьмяно мерехтіло, немов зірочка, яка то покажеться, то сховається за хмарами, немов світлячок у ніч на Івана Купала, що спалахує і гасне поперемінно.
«Брати мої, чи побачу вас іще в житті?» – подумав пан Лонгинус.
І туга важким каменем лягла на серце, стисла дихання. Там, де тремтить цей мерехтливий вогник, – свої, близькі: князь Ярема, Скшетуський, Володийовський, Заглоба, ксьондз Муховецький; там його люблять і готові захистити, а тут ніч, порожнеча, морок, недвижні тіла під ногами, вервечки душ і попереду стан проклятих кровопивць, вороги, що не знають жалю.
Ще важчим зробився камінь на серці – не під силу навіть нашому велетневі. І в душу пана Лонгинуса закралися сумніви.
Бліда тінь тривоги прилетіла з темряви і заходилася нашіптувати у вухо: «Не пройдеш, неможливо це! Повертайся, поки не пізно! Вистріли з пістоля, і ціла корогва кинеться тобі на поміч. Через табори ці, поміж дикого люду ніколи нікому не пройти…»
Польський табір, який день у день обсипали кулями, де панували голод і смерть, а повітря було просочене трупним смородом, у ту мить показався панові Лонгину тихою і безпечною гаванню.
Друзі ні словом не дорікнуть його, якщо він повернеться. Він скаже, що діло це перевершує людські сили, і вони самі, послухавши його, не підуть і не пошлють нікого іншого – і далі будуть чекати милості Господньої та королівської.
А якщо Скшетуський піде й загине?
«Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Усе це спокуса сатанинська, – подумав Лонгинус. – Смерть прийняти я готовий, а нічого гіршого мене не спіткає. Це диявол насилає страх на слабку душу; мертві тіла, морок, пустеля – сатана нічим не погребує».
Невже лицар ганьбою себе покриє, славу свою дозволить заплямувати, збезчестить добре ім’я – військо від загибелі не врятує, зневажить вінець небесний? Ні, ніколи!
І пішов далі, простягаючи перед собою руки.
Раптом знову йому почувся глухий шум, але вже не з польського стану, а з протилежного боку – неясний поки що, але густий і грізний, начебто в темному лісі раптово заричав ведмідь. Одначе тривога вже залишила душу пана Лонгина, туга більше не стискувала груди, а поступилася місцем солодким спогадам про близьких, і тоді, немов у відповідь на погрозу, що насувалася з табору, він іще раз повторив у душі: «І все-таки я піду».
Через деякий час він опинився на тому самому побоїщі, де в день першого штурму княжа кіннота розбила яничарів і козаків. Дорога тут вирівнялася, менше попадалося ровів, ям, землянок, і майже зовсім не стало трупів – козаки встигли прибрати тіла полеглих у перших боях. І світліше трохи зробилося, тому що ніякі перешкоди не застували тепер простору. Поле похило спускалося до півдня, але пан Лонгинус відразу звернув круто, наміряючись прослизнути між західним ставком і козацьким станом.
Тепер він ішов швидко, без затримок і вже, здавалося, досяг межі табору, коли нові звуки змусили його насторожитися.
Лицар негайно зупинився і після недовгого чекання почув тупіт та форкання коней, що наближалися.
«Козацький дозор!» – подумав він.
Тут слуху його досягли людські голоси, і він прожогом кинувся вбік, а намацавши ногою першу ж нерівність ґрунту, упав на землю і завмер, витягнувшись на весь зріст, стискаючи в одній руці пістоль, а в другій меч.
Тим часом вершники під’їхали ще ближче й нарешті зовсім із ним порівнялися. Було так темно, що він не міг їх перерахувати, зате чув кожне слово з розмови.
– Їм тяжко, та й нам не легше, – говорив якийсь сонний голос. – А скільки добрих козаків землю гризе!
– Господи! – відгукнувся інший голос. – Кажуть, король недалеко… Що з нами буде?
– Хан розгнівався на нашого батька, а татари погрожують нас пов’язати, коли більше нікого буде.
– І на вигонах з нашими зчіпляються раз у раз. Батько заказав у їхні коші ходити – хто піде, назад не повертається.
– Кажуть, серед торговців, що за військом ідуть, переодягнені ляхи є. Щоб уже їй кінець прийшов, війні цій!
– Поки тільки гірше стало.
– Король із лядською раттю близько – ото страх!
– Ех, інша справа на Січі – спав би зараз і турбот не відав, а тут шастай ночами, як сіромаха.
– А тут і cправді, певно, сіромахи водяться: он як хропуть коні.
Голоси помалу віддалялись і нарешті зовсім їх не стало чути. Пан Лонгинус підвівся й пішов далі.
Зарядив дощик, дрібний, як осіння мряка. Зробилося ще темніше.
Ліворуч од пана Лонгина, версти за дві, блиснув слабенький вогник, потім другий, третій, десятий. Тепер уже ясно було, що він на краю табору.
Вогники були неяскраві й нечисленні – видно, в таборі всі вже спали, може, подекуди тільки пили або готували їжу на завтра.
– Дяка Господу, що я після штурму та вилазки вийшов, – сказав собі пан Лонгинус. – Утомилися вони, мабуть, смертельно.
Ледь він так подумав, удалечині знову почувся кінський тупіт – другий дозор їхав назустріч.
Земля в тім місці виявилася більш горбиста, тому і сховатися було легше. Караульщики проїхали так близько, що ледве не зачепили пана Лонгина. На щастя, коні, що звикли до лежачих навколо тіл, не злякалися. Лонгинус пішов далі.
Протягом якої-небудь тисячі кроків він іще двічі натикався на патрулів. Напевно, табір по всьому периметру охоронявся більше, ніж очі в лобі. Пан Лонгинус тільки радів у душі, що не зустрічає піших дозорів, які зазвичай виставлялися на підступах до табору, щоб оповіщати кінну варту.
Але радість його була недовгою. Не пройшов він і версти, як попереду, не далі ніж за десять кроків, замаячіла чорна постать. Який не безстрашний був пан Лонгинус, одначе відчув немовби легкий дрож у крижах. Відступати або звертати було вже пізно. Постать поворухнулася, мабуть, його запримітивши.
Хвилина розгубленості була короткою, як подих. З пітьми пролунав приглушений голос:
