– Це ти, Василю?

– Я, – тихо відповів Лонгинус.

– Горілка є?

– Є.

Пан Лонгинус підійшов ближче.

– Чого ти такий довгий? – злякано запитав той же голос.

Щось завирувало в мороці. Короткий зойк, який миттєво захлинувся: «Госп!..» – вирвався з уст вартового, і от уже начебто тріск переламуваних кісток почувся, тихе хрипіння, й козацький стражник важко повалився на землю.

Пан Лонгинус продовжував свій шлях.

Але тепер він змінив колишній напрям, тому що він, видно, збігався з лінією караульних постів, а взяв ближче до табору, розраховуючи пройти між рядом возів і вартовими – в них за спиною. Якщо другого ланцюжка постів не виставлено, розміркував пан Лонгинус, у цьому просторі йому можуть зустрітися лише козаки, що йдуть із табору вартовим на зміну. Кінним дозорцям нічого там робити.

Через хвилину стало ясно, що другого ряду сторожових постів немає. Зате табір був не далі ніж на відстані двох пострілів із лука, – і, дивна річ, здавалось, усе наближався, хоча пан Лонгинус намагався йти вздовж вервечки возів.

Виявилося також, що не всі в таборі спали. Коло тліючих подекуди багать виднілися сидячі постаті. В одному місці вогнище було трохи більше – і навіть настільки яскраве, що відблиск його ледве не впав на пана Лонгина, через що лицареві знову довелося відступити до постів, аби не потрапити в смугу світла. Здалеку можна було розгледіти волів, що висіли біля вогню на хрестоподібних стовпах, а з них різники здирали шкури. Чимало людей, зібравшись купками, спостерігали за їхньою роботою. Деякі тихенько пригравали різникам на сопілках. Це була частина табору, зайнята чабанами. Наступні ряди возів губилися в мороці.

Освітлений скупими вогнями край табору знову ніби підсунувся до пана Лонгина. Спочатку ця стіна була тільки по праву від нього руку, але раптом він побачив її і перед собою.

Тоді наш лицар зупинився й замислився, що робити далі. Він був оточений. Обози, татарський кіш і табори чорного люду мовби кільцем охоплювали весь Збараж. Усередині цього кільця розставлено було пости і кружляли дозорці, щоб ніхто не міг прослизнути непомітно.

Становище пана Лонгинуса було жахливим. Тепер йому залишалося або пробиратися серед возів, або шукати лазівки між козацьким станом і кошем. Інакше можна було до світанку бродити по колу – хіба що він би надумав повернутися в Збараж, але й у цьому навіть разі можна було потрапити в руки варти. Одначе пан Лонгин розумів, що через нерівності ґрунту вози не можуть стояти один до одного впритул. У їхніх рядах мусять залишатися проміжки, і чималі, щоб можна було не тільки пройти назовні, але й кіннота вільно проїжджала. Пан Лонгинус вирішив відшукати такий прохід і з цією метою ще ближче підійшов до возів. Відблиски палаючих там і тут багать могли виявитися зрадницькими, але, з другого боку, були йому корисними: інакше він би не розгледів ні возів, ні дороги між ними.

І справді, затративши на пошуки не більше чверті години, він знайшов дорогу і легко її розпізнав, тому що вона чорною стрічкою вилася між возами. Багать на ній не було, та й козаків не мусило бути – щоб не загороджувати кінноті шлях. Пан Лонгинус ліг на живіт і поповз у чорну розпадину, як змія в нору.

Пройшло ще чверть години, ще півгодини, а він усе повз, шепочучи молитву, ввіряючи захисту небесних сил своє тіло і душу. Йому подумалося, що, можливо, доля всього Збаража залежить зараз од того, чи пробереться він крізь цю розпадину, й тому прохав Усевишнього не тільки за себе, але й за тих, що в ту хвилину молилися за нього в окопах.

По обидва боки було все спокійно. Людина не поворухнулася, кінь не схропнув, пес не загавкав – і пан Лонгинус вийшов із табору. Тепер перед ним чорнів густий чагарник, за яким починалася діброва, а за дібровою бір, що тягнувся до самого Топорова, а за бором король, визволення та слава за заслуги перед людьми й Богом. Що були зрубані три голови в порівнянні з цим діянням, для якого вимагалося щось більше, ніж тверда рука!

Пан Лонгинус сам почував, яка велика відмінність, але не виповнилося погордою чисте його серце, ні: мовби серце дитини, вивергнуло воно сльози подяки.

І підвівся він, і покрокував далі. Дозори за возами вже не стояли, а якщо і стояли, то в малій кількості, й уникнути їх було неважко. Тим часом дощ розійшовся й шелестів у заростях, заглушаючи кроки лицаря. От коли придалися довгі ноги пана Лонгинуса: де інший зробив би п’ять кроків, йому одного вистачало; тільки і тріскотіли кущі під стопою велетня. Вервечка возів усе віддалялася, діброва наближалась, а з нею наближався порятунок.

От нарешті й дуби! Ніч під ними чорна, як у пеклі. Але воно й ліпше. Піднявся легкий вітерець, і дуби неголосно шумлять – можна сказати, бурмочуть молитву: «Великий Боже, милосердний Боже, охорони цього лицаря, бо се слуга твій і вірний син землі, на якій ми зросли тобі на славу!»

От уже від польських окопів добрячих півтори милі відокремлюють пана Лонгина. Піт заливає йому чоло, тому що в повітрі зробилося парко, схоже, буде гроза, та він іде вперед, не страхаючись грози, бо в серці його ангельські співають хори. Діброва рідшає. Певно, зараз покажеться галявина. Дуби зашелестіли сильніше, немов бажаючи сказати: «Зачекай, серед нас тобі безпечніше», – та лицар не може баритись і ступає на відкриту галявину. Один лише стоїть посеред неї дуб, але за всі інші більший і вищий. До нього і простує пан Лонгинус.

Раптом, коли до дуба залишається яка-небудь дюжина кроків, з-під крислатих гілок велетня вискакують два десятки чорних постатей і кидаються до лицаря, неначе вовки.

– Хто ти? Хто ти?

Мова їх незрозуміла, на головах гостроверхі шапки – це татари, конопаси, що сховалися тут від дощу.

У цю секунду червона блискавка осяяла галявину, дуб, вузькоокі звірячі обличчя і шляхтича-велетня. Дикий крик сколихнув повітря, і миттєво закипіла сутичка.

Неначе вовки на оленя, кинулися татари на пана Лонгина, вчепились у нього жилавими руками, та він тільки плечима повів, і нападники всі посипалися додолу, мов із дерева спілі груші. Відразу ж заскреготів у піхвах страшний Зірвиглавець – і от уже стогін полетів до неба, виття, заклик на допомогу, свист меча, хрипіння конаючих, іржання зляканих коней, тріск ламких татарських шабель. Тиха галявина наповнилася найстрахітливішими звуками, які тільки може вивергнути людська глотка.

Татари ще двічі навалювалися на лицаря всією купою, та він устиг притулитися спиною до дуба, а попереду прикрився скаженим коловертям меча – і страшні були його удари. Трупи зачорнілися біля його ніг – ті, що лишилися живі, охоплені панічним жахом, відступили.

– Див! Див! – пролунали дикі крики.

І не залишилися без відповіді. Не минуло й півгодини, як піші й кінні геть усю заповнили галявину. Козаки бігли й татари, з косами, кілками, луками, з пучками палаючих скіпок. Із вуст в уста навперебій полетіли квапливі запитання:

– Що таке, що приключилося?

– Див! – відповідали конопаси.

– Див! – повторювали в юрбі. – Лях! Див! Бий його! Живого бери! Живого!

Пан Лонгинус двічі вистрілив із пістолів, але постріли ці вже не могли бути почуті друзями в польському стані.

Тим часом юрба насувалася півколом, він же стояв у тіні – велетень, що пригорнувся до дерева, – і чекав, стискаючи в руці меч.

Юрба підступала все ближче. Нарешті прогриміли слова команди:

– Узяти його!

Усі до єдиного кинулися до дуба. Крики замовкли. Ті, що не могли проштовхнутися вперед, світили іншим. Людська коловерть завирувала під деревом. Тільки стогони вилітали з цього виру, і тривалий час нічого не можна було розгледіти. Але ось крик жаху вирвався з грудей нападників. Юрба розсіялася в одну хвилину.

Під деревом залишився лише пан Лонгинус, а під ногами в нього – купа тіл, які ще здригаються в передсмертній агонії.

– Мотузок, мотузок! – пролунав чийсь голос.

Верхівці прожогом поскакали за мотузками і миттєво повернулися. Негайно душ по п’ятнадцять здоровенних дядьків схопили з обох кінців довгий канат із наміром прикрутити пана Лонгина до дуба.