Скшетуський навіть удягатися перестав і запитав:

– Це як же?

– А отак, мосьпане: наткнулися ми на козацький роз’їзд, який вів Донець, брат тієї самої Горпини, що панянку в яру переховувала. Одне щастя, я його добре знав – він мене при Богуні бачив. Передав я йому від сестри уклін, показав Богунів пернач і пояснив усе: що Богун мене, мовляв, за панянкою посилав і тепер чекає біля Влодави. А він, як Богунів приятель, знав, що сестра панянку стереже, того і повірив. Я думав, відпустить, та ще підкине чого на дорогу, а він раптом до мене з такими словами: «Там, каже, збирається ополчення, ще потрапиш ляхам у руки; залишайся, каже, зі мною, разом поїдемо до Хмельницького, в таборі для дівчини найкраще місце, гетьман сам пригляне, щоб у цілості Богуна дочекалась». Як він мені це сказав, я просто змертвів: ну, що на таке відповіси? Кажу, мовляв, Богун панянку очікує, а я життям заприсягся, що без зволікання її доставлю. А він мені на те: «Ми Богуна сповістимо, а тобі туди їхати ні до чого, там ляхи». Почав я сперечатися, він на своєму вперся й говорить раптом: «Дивно мені, що ти боїшся до козаків іти. Гей, а ти часом не зрадник?» Отут уже я зметикував, що іншого шляху нема, крім як уночі втекти, позаяк він мене підозрювати почав. Ох, і страх мене взяв, мосьпане, сім потів пройняло. Став я, однак, у дорогу приготовлятися, але в ту ніч із загоном королівських військ приспів пан Пілка.

– Пан Пілка? – перепитав, затримавши подих, Скшетуський.

– Він самий, мосьпане, той, що загинув недавно, – царство йому небесне! Неперевершений був у набігах – під носом у ворога що хотів, те й робив. Не знаю, хто краще за нього зможе водити роз’їзди – хіба що пан Володийовський. Отож наскочив пан Пілка, від Донцевого загону живої душі не залишив, а самого Донця скрутив і відвіз із собою. Тижнів два, як його до волів прив’язали і на палю – так йому й треба, вражому синові! Але і з паном Пілкою я нахльобався чимало – вельми охочий був до ніжної статі… Упокій, Господи, його душу! Невже, думаю, панянка, від козаків зла уникнувши, від своїх гіршого зазнає… Добре, здогадався сказати панові Пілці, що вона родичка нашому князю. А він, треба вашій милості знати, кажучи про нашого князя, шапку, бувало, знімав і давно вже на службу до нього цілив… Відтоді він із панянкою шанобливим зробився й супроводив нас прямо до його величності короля в Замостя, а там ксьондз Цецишовський (воістину свята душа, скажу я вам, пане) взяв нас під свою опіку і панянку прилаштував до двору пані Вітовської.

Скшетуський зітхнув глибоко й кинувся Редзянові на шию.

– Другом ти мені відтепер будеш, братом, не слугою! – вигукнув він. – Але тепер… їдьмо скоріше. Коли пані Вітовська обіцялася бути?

– Через тиждень після мене – а я вже десять днів, як приїхав… Із них ваша милість вісім без пам’яті пролежали.

– Їдьмо, їдьмо, – повторив Скшетуський, – а то в мене серце від радості розірветься.

Не встиг він договорити, у дворі почувся кінський тупіт і за вікнами, застуючи світло, замаячіли люди й коні. Скшетуський розрізнив спершу старого ксьондза Цецишовського, а поряд із ним побачив схудлі обличчя Заглоби, Володийовського, Кушеля й інших знайомих в оточенні княжих драгунів у червоному. Пролунали веселі вигуки, і до світлиці слідом за ксьондзом юрбою ввалилися лицарі.

– Під Зборовом укладено мир, облогу знято! – виголосив ксьондз.

Але Скшетуському досить було кинути погляд на збаразьких своїх товаришів, аби самому про все здогадатися. За мить Заглоба і Володийовський, розпростерши обійми, кинулися до нього, відштовхуючи один одного.

– Нам сказали, що ви живий, – кричав Заглоба, – але тим утішніше бачити вас у доброму здоров’ї й до того ж так скоро! Ми навмисно приїхали сюди за вами… Яне! Ви й не уявляєте, яку здобули славу й яка на вас чекає нагорода!

– Король вас відзначив, – сказав ксьондз, – але король королів його перевершив.

– Я вже все знаю, – відповів Скшетуський. – Нагороди вас Господи! Редзян мені відкрився.

– І ви не задихнулися від радості? Тим краще! Vivat Скшетуський, vivat князівна! – вигукнув Заглоба. – Що, Яне! А ми вам ні слівця, позаяк не знали, жива вона чи ні. Але слуга ваш молодець, у цілості її довіз. Ох, vulpes astuta![212] Князь чекає вас обох… Ха! Ми до самого Ягорлика за нею їздили. Я диявольського монстра, що її стеріг, своєю рукою зарубав… Дванадцять хлоп’яток припізнилися трохи, та нічого, ви своє надолужите! Внучата в мене підуть, шановні панове! Розповідай, Редзяне, невже в тебе все зійшло гладко? А ми з паном Міхалом, уяви, вдвох цілу орду стримали! Я перший на чамбул кинувся, так-то! Бусурмани від нас хіба що не ховалися під землю – та все марно! Пан Міхал теж не схибив… Де моя донечка? Давайте сюди мою дівчинку!

– Дай вам Боже удачі, Яне! Дай вам Боже удачі! – повторював невеличкий лицар, знову кидаючись до Скшетуського в обійми.

– Нехай винагородить вас Господь за все, що ви для мене зробили. Мені слів не вистачає. Життя моє, кров – мала для вас плата! – відповів Скшетуський.

– Забудьте про це! – кричав Заглоба. – Мир укладено! Кепський мир, звичайно, та що поробиш. Добре, хоч ми в цьому заклятому Збаражі не сидимо більше. Тепер, шановні панове, поживемо в спокої. Це все нашими стараннями, і моїми теж. Так-так, якби Бурляй живий залишився, не бачити б нам перемир’я. А тепер можна і за весіллячко. Ніс догори, Яне! Тримайтеся, друже! Нізащо не здогадаєтесь, який вам до весілля князь приготував подарунок! При нагоді розповім, а поки що… тисяча чортів! Де ж моя доня? Давайте скоріше сюди мою донечку! Тепер її Богуну не бачити як своїх вух – хіба що вуха поперед голови відріжуть! Де моя донечка дорога?

– Я саме зібрався назустріч дружині каштеляна сандомирського – вже на коня сідав, – сказав Скшетуський. – Їдьмо скоріше, їдьмо, а то я з глузду з’їду.

– За мною, шановні добродії! Їдьмо з ним, чого час гаяти! Хутчіше!

– Пані Вітовська, певно, вже неподалік, – зауважив ксьондз.

– Їдьмо! – підхопив Володийовський.

Скшетуський був уже за дверима і скочив у сідло так легко, немов і не був щойно прикутий до ліжка хворобою. Редзян, воліючи не залишатись із ксьондзом віч-на-віч, рухався за хазяїном невідступно. Володийовський із Заглобою до них приєднались, і ось уже друзі скакали щодуху по топорівському шляху, а за ними і вся юрба шляхтичів і драгуни в червоному – здавалося, вітер підхопив і несе по дорозі червоні пелюстки маку.

– Гайда! – кричав Заглоба, б’ючи п’ятами коня.

Так проскакали вони верст із десять, поки за поворотом шляху не побачили просто перед собою вервечку возів і колясок, оточених півсотнею вбраних по-турецьки виїзних лакеїв; декілька з них, помітивши озброєних вершників, прожогом кинулись їм назустріч – запитувати, хто такі.

– Свої! З королівського війська! – крикнув Заглоба. – А це хто їде?

– Дружина каштеляна сандомирського! – пролунало у відповідь.

Скшетуський від хвилювання так розгубився, що, сам не усвідомлюючи, що робить, сповз із коня на землю і став, похитуючись, на краю дороги. Шапку він зняв, по скронях його рясно струменів піт; так стояв наш лицар на порозі щастя і… тремтів усім тілом. Володийовський теж зіскочив із кульбаки і підтримав ослаблого друга.

Інші, знявши капелюхи, зупинилися біля них на узбіччі; вервечка возів і колясок тим часом наблизилась і, не затримуючись, поїхала далі. Пані Вітовську супроводжувало не менше п’ятнадцяти різних дам, які з подивом дивилися на лицарів, не розуміючи, що означає поява на дорозі озброєного загону.

Нарешті в низці інших показалася карета, що пишністю від усіх відрізнялася; віконця її були відчинені, й лицарі побачили достойний лик сивоволосої дами, а біля неї – чарівне личко князівни Курцевич.

– Донечко! – кидаючись до карети, закричав Заглоба. – Донечко! Скшетуський із нами!.. Донечко!

Із різних боків понеслися крики: «Стій! Стій!» Вчинилося загальне замішання. Тим часом Кушель із Володийовським вели, а вірніше, волокли Скшетуського до карети, він же, зовсім позбавлений сил, здавалося, зараз упаде на землю. Голова його схилилася на груди; не в змозі зробити ні кроку, він опустився біля підніжки карети на коліна.