Але вже в наступну мить сильні й ніжні руки князівни підтримали безсило схилену голову виснаженого лицаря.

Заглоба ж, бачачи здивування пані Вітовської, крикнув:

– Це герой Збаража, Ян Скшетуський! Той, що крізь ворожий стан пробився, рятівник війська, князя, всієї Речі Посполитої! Нехай благословить їх Господь!

– Vivat! Vivant! Хай живуть! – підхопила шляхта.

– Хай живуть! – повторили князівські драгуни, і громова луна прокотилася топорівськими полями.

– У Тарнопіль! До князя! На весілля! – вигукував Заглоба. – Що, донечко? Кінець твоїм бідам!.. А Богуна – катові та на плаху.

Ксьондз Цецишовський стояв, звівши очі до неба, а вуста його повторювали чудесні слова натхненного проповідника:

– «Ті, що сіяли зі слізьми, пожинатимуть із радістю…»

Скшетуського посадили в карету поруч із князівною, і всі рушили далі. День видався чудовий, погожий, поля та діброви ніжилися під променями сонця. У самих низинках і вище, над перелогами, і ще вище, у повітряній блакиті, вже плавали там і сям сріблисті нитки павутини, що до кінця осені немов снігом укривала тамтешні поля. Великий спокій панував навкіл, тільки коні бадьоро пофоркували на дорозі.

– Пане Міхал! – говорив тим часом Заглоба, чіпляючи носком чобота стремено Володийовського. – Чогось у мене знову клубок у горлі застряг, як того дня, коли пан Підбийп’ятка – царство йому небесне! – зі Збаража вийшов: та ледь подумаю, що ці двоє нарешті знайшли одне одного, до того радісно робиться на серці, начебто кварту доброго вина залпом випив! Коли й вам не доведеться зв’язати себе шлюбними узами, будемо на старості літ їхніх діток няньчити. Всякому своє призначено, пане Міхал, ми ж із вами, напевно, для війни народжені, а не для сімейного життя.

Невеличкий лицар нічого не відповів, тільки вусиками заворушив швидше ніж зазвичай.

Друзі вирішили їхати в Топорів, а відтіля в Тарнопіль, аби з’єднатися з князем Яремою та разом із його корогвами вирушити до Львова на весілля. Дорогою Заглоба розповідав пані Вітовській про події останнього часу. Так вона довідалася, що король у Зборові після кровопролитної битви, що не принесла жодній стороні перемоги, уклав договір із ханом – не занадто сприятливий, але такий, що на якийсь хоча б час спокій Речі Посполитій забезпечував. Хмельницький за цим договором, як і раніше, залишався гетьманом і діставав право з незліченної кількості своїх прихильників одібрати сорок тисяч реєстрових козаків, а за цю поступку присягнув королеві та станам у вірності й послуху.

– Усякому ясно, – говорив Заглоба, – що з Хмельницьким нова війна неминуча, але якщо тільки булава знову не обійде нашого князя, все інакше зовсім обернеться.

– Що ж ви панові Скшетуському головного не скажете, – втрутився, підскакавши до карети, невеличкий лицар.

– Ах, так! – вигукнув Заглоба. – Я з цього й хотів почати, та щось ми всі розгубилися. Ви ж не знаєте, Яне, що після вашого відходу сталося: Богун потрапив у полон до князя.

Скшетуського й Олену ця несподівана новина так вразила, що вони не могли вимовити ні слова: князівна лише розвела руками, і настало мовчання, що його першим порушив Скшетуський.

– Як? Яким чином? – запитав він.

– Це перст Божий, – відповів Заглоба, – перст Божий, ніщо інше. Після укладення договору виходимо ми зі Збаража цього, будь він проклятий… Князь із кавалерією на лівому фланзі – на випадок, коли нападуть ординці… Вони ж часто й густо договір порушують… І раптом ватага, коней так із триста, кидається на кінноту князя.

– Лише Богун міг таке вчинити! – вигукнув Скшетуський.

– Він і був. Та не по зубах козачні збаразькі жовніри! Пан Міхал миттю їх оточив, нікого в живих не залишив, а Богуна двічі полоснув шаблею – тут його і скрутили. Не щастить йому з паном Міхалом, певно, він і сам це зрозумів, – тричі либонь стинався. Та й не шукав він нічого іншого, крім хіба що смерті.

– Ми потім уже довідалися, – додав Володийовський, – що Богун намірився з Валадинки потрапити в Збараж, та не встиг – шлях же неблизький, – а коли почув, що мир укладено, з люті, мабуть, із глузду з’їхав, і все дарма йому стало.

– Хто меч візьме, від меча і загине, так уже фортуна розпорядилася, – сказав Заглоба. – Безумець він, а від розпачу зробився ще безумнішим. Ох, і заварилася по його милості каша – набрід розлютився, та й ми теж. Я думав, знову війна почнеться: князь уже оголосив, що трактат порушено. Хмельницький хотів було Богуна відбити, але тут хан розлютився. «Він, каже, слово моє і присягу мою зганьбив!» І війною Хмельницькому пригрозив, а до нашого князя надіслав гінця, через якого передав, що Богун самовільно поліз у бійку, і ще попросив князя про історію цю забути, а з Богуном обійтись, як із простим бунтівником. Напевно, у хана і своя була користь: щоб татари могли ясир повести спокійно – вони його стільки набрали, що тепер либонь у Стамбулі мужика за два цвяхи купиш.

– І що ж князь із Богуном зробив? – із тривогою запитав Скшетуський.

– Наказав був негайно палю для нього застругати, та потім роздумав і так сказав: «Дарую його Скшетуському, нехай робить із ним, що хоче». Сидить тепер козачина в Тарнополі у в’язниці; цирульник йому голову перев’язує. Господи, скільки ж разів од нього душа відлетіти хотіла! Жодному вовкові собаки так, як ми йому, не попсували шкіри. Сам пан Міхал кусав тричі. Але це твердий горішок, хоч і нещасливець, сказати по правді. Пошли йому легку смерть, Боже! Я на нього зла вже не тримаю, хоч він і моєї крові зажадав, – а на мені ніякої провини немає: я і пив із ним, і дружбу водив, як із рівнею, поки він на тебе, донечко, руки не підняв. Я ж теж його ножем штрикнути міг у Розлогах… Ех, давно відомо, що немає вдячності на світі й добром за добро мало хто платити вміє. Бог з ним!..

І Заглоба довго хитав головою…

– Що ж ви з ним, Яне, робитимете? – запитав він через деякий час. – Жовніри говорять, на зап’ятки поставите – тим більше що він чоловік видний, – тільки мені вірити не хочеться, що ви таке вчините.

– Звичайно, ні, – відповів Скшетуський. – Великої відваги це воїн, до того ж нещасливий – тим більше я його не принижу холопською роботою.

– Нехай простить йому Господь усі його гріхи, – сказала князівна.

– Амінь! – додав Заглоба. – Він смерть, як матір, благає, щоб прибрала його… І, певно б, її знайшов, якби не спізнився в Збараж.

Усі замовкли, міркуючи про дивну зрадливість долі, та їхали в замисленості, поки вдалині не показалася Грабова, де було влаштовано перший привал. Там уже зібралася частина воїнства, що поверталася зі Зборова, в тому числі пан Вітовський, каштелян сандомирський, який зі своїм полком поспішав назустріч дружині, і пан Пшиємський, і безліч шляхти з ополчення, що цим шляхом поверталася додому. Садиба в Грабовій була спалена вщент, як і решта будівель, але день був чудовий, теплий і тихий, і подорожани, не потребуючи даху над головою, розташувалися в діброві просто неба. Їстівних припасів і напоїв не бракувало, й челядь жваво взялася готувати вечерю. Каштелян сандомирський наказав розбити в діброві десяток наметів для вельмож і слабкої статі: вийшов ніби справжній табір. Лицарі юрбилися перед наметами – всім хотілося подивитися на Скшетуського та князівну Олену. Деякі розмовляли про недавню війну: ті, що поверталися зі Зборова, а під Збаражем не побували, докладно випитували в княжих воїнів про облогу. Галасливо було і весело, до того ж і день Господь подарував прекрасний.

Серед шляхти, звичайно ж, найпомітніший був Заглоба, який у тисячний раз розповідав, як зарубав Бурляя. Редзян теж не сидів осторонь – він командував челяддю, що готувала трапезу. Усе-таки спритний малий улучив зручну хвилину і, відвівши Скшетуського вбік, смиренно поклонився в пояс.

– Мосьпане, – сказав він, – хочу і я попросити про милості.

– Проси, – відповів Скшетуський, – хіба можу я тобі в чому-небудь відмовити, коли всім кращим у житті зобов’язаний твоїм турботам?

– Я відразу подумав, – зізнався слуга, – що ваша милість винагородити мене побажає.