– Досить! Тепер він нескоро прокинеться. А тим часом прошу ваших милостей повечеряти.

– Ласкаво просимо на хліб-сіль! – луною відгукнулися на слова матері молоді Булиги.

Пан Розван, як найгалантніший кавалер, подав руку княгині, що побачивши, пан Скшетуський рушив одразу ж до князівни Олени. Серце, ніби віск, розтопилося в ньому, коли він відчув на своїй руці її руку. Очі його засяяли, і він сказав:

– Схоже, що й ангели небесні не співають солодше, ласкава панно.

– Гріх на душу берете, лицарю, порівнюючи мій спів із ангельським, – відповіла Олена.

– Не знаю, чи беру, але вірно й те, що з охотою дав би я собі очі випекти, лише б до смерті спів ваш слухати. Одначе що ж говорю! Сліпцем не зміг би я бачити вас, що теж мука нестерпна.

– Не говоріть так, ваша милість: поїхавши від нас завтра, завтра нас і забудете.

– О, не станеться цього, адже я, ласкава панно, так вас покохав, що до кінця днів своїх іншого почуття знати не бажаю, а цього – ніколи не збуду.

Яскравий рум’янець залив обличчя князівни, груди почали сильніше здійматися. Вона хотіла щось відповісти, але тільки губи її затремтіли, – отож пан Скшетуський вів далі:

– Ви сама, ласкава панно, зразу забудете мене з цим гожим отаманом, який співу вашому на бандурі підігравати буде.

– Ніколи! Ніколи! – прошепотіла дівчина. – Одначе ви, ваша милість, бережіться його: це страшна людина.

– Що мені якийсь там козак! Хай би й ціла Січ із ним разом була, я на все заради вас готовий. Ви для мене коштовність безцінна, ви серденько моє, та от довідатись би – чи взаємністю відповідають мені.

Тихе «так» райською музикою пролунало у вухах пана Скшетуського, й одразу ж здалося наміснику, що в грудях його не одне, а десять сердець б’ється; світ постав перед очима посвітлілим, ніби сонячні промені осяяли все навкруги; пан Скшетуський відчув у собі невідому досі силу, начебто за плечима його розгорнулися крила. За столом декілька разів промайнуло лице Богуна, що дуже змінилося й зблідло, та намісник, знаючи про взаємне до себе почуття Олени, суперника тепер не побоювався. «Та пішов би він до дідька! – думав Скшетуський. – Хай же й заважати не потикається, а то я його знищу!» Хоча, взагалі-то кажучи, думав він зовсім про інше.

Він відчував, що Олена сидить поруч, що вона близько, що плечем своїм він майже торкається її плеча; бачив він рум’янець, який не сходив із гаряче палаючого лиця, бачив бентежні перса, очі, то скромно опущені вниз і накриті віями, то сяючі, наче дві зорі. Олена, хоч і була зацькована Курцевичихою, хоч і перебувала дні свої в сирітстві, печалі та страху, була, як не кажи, палкою українкою. Ледве впав на неї теплий промінь любові, вона відразу ж розквітла, ніби троянда, і прокинулася для нового, невідомого життя. Вона сяяла вся щастям і відвагою, й пориви ці, сперечаючись із дівочою сором’язливістю, залили її ланіти прекрасним рум’янцем. А пан Скшетуський просто із шкури ліз. Він пив, забувши міру, та мед не п’янив уже захмелілого від любові. Нікого, крім діви своєї, він за столом просто не помічав. Не бачив він, що Богун блід усе дужче і дужче, раз у раз торкаючись руків’я кинджала; не чув, як пан Лонгин утретє брався розповідати про пращура Стовійка, а Курцевичі – про свої походи за «турецьким добром». Пили всі, крім Богуна, і кращий до того приклад подавала стара княгиня, підіймаючи келих то за здоров’я гостей, то за благополуччя милостивого князя і володаря, то, зрештою, за господаря Лупула. Ще розмовляли про сліпого Василя, про колишні його ратні подвиги, про злощасний похід і нинішнє його божевілля, що його Симеон, найстарший, пояснював так:

– Самі, ваші милості, посудіть, якщо найменша пилинка окові бачити заважає, то хіба ж великі шматки смоли, що в мозок потрапили, не можуть розум помутити?

– Дуже тонкий він instrumentum,[32] – розмірковував пан Лонгин.

Тим часом стара княгиня помітила, як змінилось обличчя Богуна.

– Що з тобою, соколе?

– Душа болить, мамо, – насуплено відповів той, – та козацьке слово не дим, отож я його дотримаюся.

– Терпи, синку, могорич буде.

Вечерю було завершено, але мед у чари наливати не переставали. Прийшли ще ж і козачки, покликані для більших веселощів танцювати. Забриніли бандури й бубон, під звуки яких заспаним підліткам належало розважати присутніх. Затим і молоді Булиги пішли навприсядки. Стара княгиня, узявши руки в боки, заходилася притупувати на одному місці, та пританцьовувати, та приспівувати, що забачивши, й пан Скшетуський пішов із Оленою в танок. Ледве він обняв її, як йому здалося, що самі небеса притискає він до грудей. У хвацькому кружлянні танку довгі дівочі коси обвилися навколо його шиї, ніби дівчина хотіла назавжди прив’язати до себе княжого посланця. Не втерпів тут шляхтич, вибрав момент, нахилився й крадькома палко поцілував солодкі вуста.

Пізно вночі, лишившись удвох із паном Лонгином у кімнаті, де їм постелили, поручик, замість того щоб лягти спати, всівся на постелі і сказав:

– Із іншою вже людиною завтра, ваша милість, до Лубен поїдете!

Підбийп’ятка, що саме договорив молитву, здивовано витріщився й запитав:

– Це, значить, як же? Ви, добродію, тут залишитесь?

– Не я, а серце моє! Тільки dulcis recordatio[33] поїде зі мною. Бачите ви мене, ваша милість, у великому хвилюванні, бо від бажань солодких ледве повітря oribus[34] ловлю.

– Невже, вельмишановний добродію, ви в князівну закохалися?

– Саме так. І це так само вірно, як я сиджу перед вами. Сон утікає від очей, і тільки зітхання жадані мені, від яких я весь парою, мабуть, вивітрюся, про що вашій милості звіряюся, бо, маючи чуле серце, яке очікує любові, ви напевне муки мої зрозумієте.

Пан Лонгин теж зітхати почав, показуючи, що розуміє любовну муку, і за хвилину запитав співчутливо:

– А чи не обітували й ви, вельмишановний добродію, цнотливості?

– Запитання таке є безглуздим, бо якщо кожне такі обітниці даватиме, то genus humanum[35] зникнути приречений.

Подальшу розмову було перервано приходом слуги, старого татарина з прудкими чорними очима і зморщеним, як сушене яблуко, лицем. Увійшовши, він кинув багатозначний погляд на Скшетуського й запитав:

– Чи не потрібно чого вашим милостям? Може, меду по чарці перед сном?

– Не треба.

Татарин наблизився до Скшетуського і прошепотів:

– Я, пане, до вашої милості з дорученням від князівни.

– Будь же мені Пандаром! – радісно вигукнув намісник. – Можеш говорити при цьому кавалерові, бо я йому в усьому відкрився.

Татарин дістав із рукава шматок стрічки.

– Панна посилає його милості панові цю перев’язь і передати звеліла, що любить усією душею.

Поручик ухопив стрічку, в захваті почав її цілувати і притискати до грудей, а потім, дещо заспокоївшись, запитав:

– Що вона тобі сказати звеліла?

– Що любить його милість пана всією душею.

– Тримай же за це таляра. Значить, сказала, що любить мене?

– Сказала.

– Тримай іще таляра. Хай благословить її Господь, бо й вона мені наймиліша. Передай же… або ні, стривай: я їй напишу; принеси-но чорнила, пер та паперу.

– Чого? – запитав татарин.

– Чорнила, пер і паперу.

– Такого в нас і в домі не тримають. При князю Василеві мали; потім теж, коли молоді князі грамоти у ченця вчилися; та тільки давно вже це було.

Пан Скшетуський клацнув пальцями.

– Дорогенький Підбийп’ятко, чи немає у вас, ваша милість, чорнила й пер?

Литвин розвів руками й підвів очі до стелі.

– Тьху, чорт забирай! – сказав поручик. – Що ж робити?

Татарин тим часом присів навшпиньки біля вогню.

– Навіщо писати? – сказав він, ворушачи жаринки. – Панна спати пішла. А що написати хотіли, то завтра й сказати можна.