– Коли так, що ж! Вірний ти, як я подивлюся, слуга князівні. Візьми ж і третього таляра. Давно служиш?

– Еге! Сорок літ буде, як князь Василь мене ясиром узяв; і з того часу служив я йому вірно, а коли вночі виїздив невідомо куди, то дитя Костянтину залишив, а мені сказав: «Чехла! І ти дівчинку не залиш. Бережи її як зіницю ока». Лаха іль алла!

– Так ти й робиш?

– Так і роблю; пильно дивлюся.

– Розкажи, що бачиш. Як тут князівні живеться?

– Недобре тут задумали, Богунові її хочуть оддати, псові проклятому.

– Гей! Не бувати цьому! Знайдуться заступники!

– Дай-то Боже! – сказав старий, розкидаючи палаючі головешки. – Вони її Богунові хочуть оддати, щоб узяв і поніс, як вовк ягня, а їх у Розлогах залишив, тому що Розлоги їй, а не їм, після князя Василя залишені. Він же, Богун цей, на таке згоден, адже по хащах у нього скарбів більше сховано, ніж піску в Розлогах; та тільки ненавидить вона його відтоді, як при ній він людину келепом розрубав. Кров упала між них і ненавистю проросла. Нема Бога, крім Бога!

Заснути тієї ночі намісник не міг. Він ходив по кімнаті, дивився на місяць і обмірковував різні плани. Тепер було зрозуміло, що замишляють Булиги. Якби взяв за себе князівну який-небудь сусідній шляхтич, він би затребував і Розлоги, і мав би рацію, бо вони належали їй, а то й поцікавився б іще звітом опіки. Ось чому Булиги, що самі давно покозачилися, вирішили віддати дівчину козакові. Від цієї думки пан Скшетуський стискував кулаки і поривався схопити меч. Він вирішив розкрити низькі заміри й відчував у собі сили здійснити це. Адже опіку над Оленою здійснював і князь Ярема: по-перше, тому що Розлоги було подаровано старому Василю Вишневецькими, а по-друге, тому що сам Василь писав із Бара князеві, благаючи про заступництво. Тільки, зайнятий численними своїми трудами, походами та аферами, воєвода досі не зумів подбати про опіку. Та досить буде йому нагадати, і справедливість восторжествує.

У Божому світі вже світало, коли Скшетуський упав на ліжко. Спав він міцно і скоро прокинувся з готовим рішенням. Вони з паном Лонгином поспіхом одяглись, оскільки вози стояли вже напоготові, а жовніри пана Скшетуського сиділи в сідлах, готові до від’їзду. У гостьовій світлиці посол підкріплювавсь юшкою в товаристві Курцевичів і старої княгині; не було тільки Богуна: чи він спав іще, чи поїхав – було незрозуміло.

Попоївши, Скшетуський сказав:

– Добродійко! Tempus fugit,[36] ось-ось і на коней сядемо, але перш ніж од усієї душі подякувати вам за гостинність, хотів би я про одну важливу справу з вашою милістю, добродійко, з їх милостями, синами вашими, довірчо переговорити.

На лиці княгині зобразилося здивування; вона подивилася на синів, на посла і на пана Лонгина, мовби за їхнім виглядом збираючись угадати, про що йдеться, з деякою тривогою в голосі сказала:

– Покірна слуга вашої милості.

Посол хотів вийти, та вона йому не дозволила, а сама з синами та намісником перейшла в уже відомі нам, обвішані обладунками та зброєю сіни. Молоді князі розташувалися в ряд за спиною матері, а вона, стоячи перед Скшетуським, запитала:

– Про яку ж справу, ваша милість, говорити бажаєте?

Намісник швидко, майже суворо, поглянув на неї.

– Вибачте, добродійко, і ви, молоді князі, що проти звичаю, замість того щоб через достойних послів діяти, сам у справі своїй заступником буду. На жаль, іншої можливості не маю, а якщо чому бути, того не минути, то без довгого кунктаторства подаю вашій милості, добродійко, і вашим милостям, як опікунам, моє покірне прохання – будьте ласкаві князівну Олену за мене заміж оддати.

Якби хвилини цієї, зимового цього дня, блискавка вдарила в майдан Розлогів, вона б справила на княгиню із синами враження менше, ніж слова намісника. Якийсь час вони із здивуванням дивилися на гостя, а той, прямий, спокійний і на диво гордий, стояв перед ними, наче не просити, а повелівати мав намір. Не знаючи, що відповісти, княгиня взялася запитувати:

– Як це? За вас, добродію? Олену?

– За мене, вельмишановна пані. І це мій твердий намір!

Хвилину всі мовчали.

– Чекаю відповіді вашої милості, добродійко.

– Вибачте, вельмишановний добродію, – відповіла, трохи опанувавши себе, княгиня, і голос її став сухим і різким. – Прохання такого кавалера – честь для нас немала, та тільки нічого з цього не вийде, бо Олену обіцяла я вже іншому.

– Одначе подумайте, добродійко, як дбайлива піклувальниця, – чи не буде це проти волі князівни і чи не ліпший я за того, кому ви її, добродійко, обіцяли.

– Вельмишановний пане! Хто ліпший, судити мені. Можливо, ви й ліпший, та нам-то що, коли ми вас не знаємо.

На ці слова намісник випростався іще гордовитіше, а погляди його зробилися ножа гостріші, хоча й залишалися холодними.

– Зате я знаю вас, негідники! – гаркнув він. – Хочете кревну свою мужикові віддати, тільки б він вас у незаконно привласненому маєтку залишив…

– Сам негідник! – крикнула княгиня. – Оце так ти за гостинність платиш? Таку вдячність у душі маєш? Ох, змій! Ба який! Звідкіля ж ти такий узявся?

Молоді Курцевичі, приклацуючи пальцями, почали на стіни, мовби вибираючи зброю, поглядати, а намісник вигукнув:

– Нехристи! Прибрали до рук сирітське надбання, та постривайте! Князь про це вже завтра знатиме!

Почувши таке, княгиня відступила в куток сіней і, схопивши рогатину, пішла на намісника. Князі теж, похапавши хто що міг – шаблю, обушок, ніж, – оточили його півколом, дихаючи, мов зграя скажених вовків.

– До князя підеш? – закричала княгиня. – А чи вийдеш живим звідси? А чи не остання це година твоя?

Скшетуський схрестив на грудях руки й бровою не повів.

– Я як посол князя повертаюся з Криму, – сказав він, – і якщо тут хоч одну краплину крові моєї буде пролито, то через три дні від місця цього й попелу не лишиться, а ви в лубенських темницях згниєте. Чи є на світі сила, яка б вас могла врятувати? Не грозіться ж, не злякаєте!

– Хай ми згинемо, але здохнеш і ти!

– Тоді бий! Ось груди мої.

Князі, під проводом матері, продовжували тримати клинки націленими в намісникові груди, та видно було, що якісь незримі пута не пускали їх. Сопучи і скрегочучи зубами, Булиги тіпались у безсилій люті, одначе удару ніхто не завдавав. Стримувало їх страшне ім’я Вишневецького.

Намісник був господарем становища.

Безсилий гнів княгині перетворився тепер на потік образ:

– Пройдисвіт! Дрібнота! Голодранець! Із князями породичатися захотів, так нічого ж ти не отримаєш! Будь-кому, тільки не тобі, віддамо, в чому нам і князь твій не укажчик.

На що пан Скшетуський:

– Не час мені свій родовід описувати, але вважаю, що ваша князівська ясновельможність спокійнісінько могло б за ним щит із мечем таскати. До того ж, якщо мужик вам гарним на вроду видається, то вже я ж бо трохи кращий. Що ж до статків моїх, то й вони можуть із вашими позмагатися, а якщо даром Олену мені віддавати не хочете, не турбуйтесь – я теж вас залишу в Розлогах, розрахунків з опіки не вимагаючи.

– Не даруй того, що не твоє.

– Не дарую я, але зобов’язання на майбутнє даю і в тому ручаюся словом лицарським. Так що вибирайте – або князеві звіт з опіки подасте й од Розлогів одступитесь, або мені Олену віддасте, а маєток утримаєте…

Рогатина повільно висковзувала із княгининих рук і зрештою зі стукотом упала на підлогу.

– Вибирайте! – повторив пан Скшетуський. – Aut pacem, aut bellum![37]

– Щастя ж, – дещо м’якше сказала Курцевичиха, – що Богун із соколами поїхав, не маючи бажання на ваших милостей дивитися; він уже вчора ввечері щось запідозрив. Інакше без кровопролиття не обійшлось би.

– Але ж і я, добродійко, шаблю не для того ношу, щоб пояс відтягувала.

– Та хіба гоже такому кавалеру, ввійшовши по-доброму в хату, так на людей накидатися й дівку, наче з неволі турецької, силою віднімати.