І машина скомандувала. «Месник» кинувся на неї і роздушив її стальними лапами…

А наступного ранку розпочався суд над Айтом. Його помічники з інженерної групи не тільки не пробували рятувати свого товариша, а, навпаки, топили його. Та він і не ображався: що ж, вони захищали свої шкури.

Свідок «Ем» стояв у стальній заґратованій камері, бо судді побоювалися, щоб він не вчинив бешкету і не повбивав їх… Дурні! «Ем» знав тільки одного адресата своєї нестримної ненависті. Та він «пам'ятав» ще одну команду, смертельну для існування його як найскладнішої електронно-обчислювальної злагоди: «Загинь, «Ем»!»

Досить було Айтові промовити оці слова бодай пошепки, і вибухнули б тротилові патрони, сховані в «мозку» злагоди. Свідок не засвідчив би проти того, хто його створив.

Але Айт не поспішав. Вирок був ясний і без суду. А йому хотілося пересвідчитися в бездоганній реакції «Месника» на ненависний голос Кейз-Ола.

— …І, нарешті, найостанніший, зате найпереконливіший доказ… — нудно тягнув прокурор. — Прошу, ввімкніть магнітофон з записом голосу ясновельможного містера Кейз-Ола.

— Ну, любий, ну! — прошепотів Айт. — Підведись!

І «Ем» підвівся. Він розчавив магнітофон, як розчавив би Айт свого ворога, коли б міг це зробити.

— …Зверніть увагу, панове судді. Це не випадкове порушення того, що називається режимом праці електронно-обчислювальної злагоди. Це…

Ще довго й нудно говорив прокурор. Потім судді пішли радитись. І, нарешті, пролунали слова вироку:

— Довічна каторга.

Айт вислухав майже спокійно. Обернувся до «Месника».

— Загинь, «Ем»!

Глухо гримнув вибух. «Ем» схилився і завмер. Він так і лишився стояти ниць перед своїм творцем, як і мусить поводитися машина перед людиною.

…Айт глянув на годинника і підвівся з канапи.

— Шкода мені тебе, друже «Ем»!.. Шкода!.. Ну, то хай буде так.

Він уважно перевірив свій пістолет. Десять куль — десять смертей. Стережіться, містер Кейз-Ол!

Ще якийсь час Айт вивчав те, що мав би знати досконало, а рівно о тридцять першій годині дев'яносто дев'ять хвилин узяв з рук головного кухаря запломбовану скриньку з обідом для містера Кейз-Ола і тихо прослизнув невеликими дверцятами до височезної зали, оздобленої самоцвітами.

Там було повно людей. Вони сиділи й напівлежали в кріслах та на канапах, уважно слухали непоказного чоловіка, який стояв біля столу, заваленого паперами.

Айт кинув на присутніх блискавичний стурбований погляд: де він, той містер Кейз-Ол? Його образ в'ївся в пам'ять. Але серед оцього місива червоних і жовтих, одутлих і кістлявих облич «хазяїна» треба знайти одразу.

Он той, що лежить у кріслі, високо задерши ноги, з потилиці дуже схожий на Кейз-Ола… Може, попрямувати саме туди?.. Ні, «ясновельможний» не з таких! Поруч інших він не сидітиме!

Майже підсвідомо Айт зробив ще кілька кроків і побачив нішу, в якій на зручному м'якому кріслі сиділа найбагатша людина Монії.

Містер Кейз-Ол був одягнутий у домашній комбінезон з легкої сірої тканини і здавався значно молодшим, ніж був насправді. Його темні пронизливі очі повільно перебігали з одного обличчя на інше, а чоло хмурилось.

— Ти запізнився на хвилину! — сказав він тихо, не повертаючи голови.

Айт мовчки вклонився, поставив на стіл запломбовану скриньку і став за спиною трильйонера.

Айт був настільки зайнятий тим, щоб правильно зіграти роль Псойса, що спочатку навіть не бачив нічого довкола. Але ось він оговтався.

— Гаразд, — почувся басовитий упевнений голос. — Війна?.. Хай буде так! Але де гарантія, що від атомних та водневих бомб не загинемо й ми, носії високого звання наймудріших?

З несподіваною жвавістю Кейз-Ол підвівся і сказав голосно:

— Така гарантія є!.. Пане мій радник, прошу розповісти наймудрішим про острів Свята, про Уранію, яка покликана врятувати цивілізацію Пірейї!

— Уранія! — ледве чутно прошепотів Айт.

Ні, недарма не втримався Айт! Те слово, яке він повторив, було для нього таким же ненависним, як і сам Кейз-Ол.

…Серед Бурхливого океану, осторонь головних морських шляхів та ліній повітряного сполучення, лежить крихітний острівець Свята, названий так одним з древніх мореплавців Пірейї на честь старовинного свята Двох Сонць.

Навряд чи можна знайти ще десь на планеті такий неповторно суворий краєвид, як на оцьому клаптику суходолу. На острові нема жодного джерела, ніколи не випадають дощі, і тільки коли-не-коли спрагле каміння зволожує роса. Росли на острівці колючі мохи та гвіани — напіврослини-напівтварини, що живляться комахами, пташками, водоростями та рибою, яку закидає на величезну висоту прибій Бурхливого океану.

Колись це був один з найкрасивіших і найзалюдненіших куточків Пірейї. Вісімнадцять тисяч років тому, перед Великою катастрофою, яка перекраяла обличчя планети, острів Свята лежав у помірній смузі і був однією з гір велетенського континенту. Саме тут жило могутнє плем'я рапанурів, які на той час за своїм розвитком стояли набагато вище за всі інші народи Пірейї.

Тепер про рапанурів та їхню державу нагадують тільки колосальні фігури з чорного каменю, що похмуро дивляться на океан з численних терас острівця.

Довго не могли розгадати таємницю тих фігур. Здавалося б, навіщо рапанурам, які не знали навіть найпростіших машин, обтісувати оці гігантські кам'яні брили та ще й перетягати в найнеприступніші місця?

Виявилось, що рапанури таким чином «воювали» з океаном, який методично й невблаганно пожирав їхню землю. Внаслідок тектонічних процесів континент почав осідати. Вода затоплювала поля і ліси, руйнувала селища, а рапанури, покірні жерцям, замість того, щоб захищатись від наступу моря дамбами або переселитися на інший континент, витісували кам'яних ідолів. Нарешті, від континенту лишився один невеликий острів, і тоді рапанури…

Але про цей період стародавнього народу невідомо нічого. Дослідження урвалося несподіваним, прикрим чином: містер Кейз-Ол купив цей острівець і заборонив будь-кому туди потикатись.

Спочатку це була тільки примха трильйонера, однак після закінчення другої всепірейської війни, коли до Союзу Комуністичних Держав приєднались усі країни Континентальної півкулі, — містер Кейз-Ол вирішив подбати про надійне пристанище для себе. Острів Свята з цієї точки зору був саме тим, що потрібно.

Куплене містером кам'яне громаддя посеред океану було лише воротами в іншу, не знану ніким підземну країну. Один з монійських геологів, Стун-Ай, випадково довідався, що весь острівець проточений коридорами та тунелями. Деякі з них похило тяглися аж під дно океану на величезну відстань і вели до склепів, де, якщо судити з даних мікроскопічного аналізу, колись були величезні запаси їжі, одягу, сировини.

Певне, рапанурські багатії дуже довго готувалися до страшного «кінця світу», маючи на меті пересидіти отут лихий час. Щось перешкодило їм здійснити свій задум. Може, землетрусом завалило вхід до катакомб, а може, наступ моря був занадто навальним. В усякому разі, геолог Стун-Ай натрапляв тільки на купки попелу серед кайданів у незакінчених штольнях. То, мабуть, був прах рабів-будівельників.

Стун-Ай зробив надзвичайно велике відкриття. Саме він міг би проголосити на всю Пірейю, що історія рапанурів, нарешті, з'ясована до кінця. Але його спокусило багатство. Замість того, щоб опублікувати своє повідомлення, Стун-Ай продав його Кейз-Олу.

Трильйонер щедро винагородив молодого вченого. Він дав йому чекову книжку на десять мільйонів дайлерів, присвоїв титул наукового радника і запроторив Стун-Айя у відкритий ним підземний світ. Геолог став головним інженером грандіозного будівництва в глибинах острова Свята.

Штольні й галереї, пробиті рабами вісімнадцять тисяч років тому, з честю витримали іспит. Однак містер Кейз-Ол наказав зміцнити свою майбутню столицю ще дужче. Незчисленні майстри спеціальними машинами заливали розтопленою сумішшю каменю й металу стіни розширених і випростаних коридорів, пробивали нові тунелі, велетенські зали, сховища та склепи. Разом з тим заповнювались всі отвори та пустоти над підземним містом. Навіть коли б острів Свята зовсім було стерто з лиця планети, споруда, яка залягала під ним, не зазнала б жодної шкоди. Вхід до Уранії, як назвав це місто Кейз-Ол на честь всемогутнього атома урану, лежав на дні океану, і досягти його можна було тільки спеціальним підводним човном.