— Чому?

— Апарат зараз спуститься в глибоку підземну камеру, а тоді відкриється. В нього рине повітря — звичайне повітря…

— Ну, і що?

— Побачиш…

Чекати довелося недовго. Хвилин через три на пульті спалахнула червона лампочка. На екрані знову з'явився оповитий зеленим сяйвом «холодильник». Тепер він стояв посередині невисокого склепистого приміщення.

— Ну, боже поможи! — блідий Торн рвучким рухом натиснув на кнопку. Нестерпно яскраво спалахнув екран. Погас. Хитнулася, завібрувала підлога. Пролунав глухий, розкотистий удар, і все стихло.

— Ось тобі, Тессі, й нова бомба, страшніша за атомну та водневу, — сумно сказав Кольрідж. — Якщо ті бомби використовують тільки десяту частину ядерного пального, а решту розпорошують у просторі, то ця дає коефіцієнт корисної дії сто процентів. Процес у ній триватиме доти, доки існує хоча б один атом антиречовини.

— Ну, навіщо це, Кольрідж? — роздратовано сказав Торн. — Насамперед не бомба, а джерело енергії. А коли й бомба — так чиста.

— Чиста бомба? — Тессі дивилася на батька розгублено. — Я не розумію…

— Ну, бачиш, це бомба, яка після вибуху не отруюватиме атмосферу радіоактивним попелом.

— Але ж вона… вбиватиме?

Торн промовчав. А Кольрідж поклав Тессі руку на плече.

— Вбиватиме, Тессі! Зараз вибухнула така кількість антиречовини, що її не зважиш на жодних терезах. А тепер уяви, що вибухає справжня антиречовинна бомба… Все буде спалено й потрощено на величезній відстані… Ось і запитай свого батька, навіщо він випустив на світ божий ще один засіб знищення, страшнішого за який уже не вигадаєш!

— Досить, Кольрідж! — спалахнув Торн. — Ми можемо серйозно посваритися! Чому ти не заперечував, коли ми разом працювали над першою атомною бомбою?

— Е, друже, то був інший час…

Замовкли. Хмурились. А Тессі прошепотіла, не сподіваючись на відповідь:

— Хіба не все одно, від якої бомби гине людина — від… «чистої» чи від… «брудної»? — і пересмикнула плечима. — Не розумію!

Ніч. Тихо. Поперек широкого ліжка на зібганих подушках, підперши голову кулаками, лежить Тессі Торн. Перед нею — кілька фотографій та розсипаний стос листів.

— Чиста бомба… — шепоче Тессі.

Годину тому звідси пішов Кольрідж. Він приходив, щоб заспокоїти свою названу дочку, але тільки розбурхав її розповіддю про давноминуле.

Ні, недарма Тессі Торн так уникала нагадування про матір. Спогади були надто болючими, давня рана ще не загоїлася.

— Бідна матуся…

Тессі не зводить очей з фотографії молодої красивої жінки в комбінезоні. Вона стоїть біля якогось складного приладу, що виблискує склом і металом.

На зворотному боці фотографії написано енергійним, квапливим почерком: «Любий друже! Пам'ятай нашу лабораторію і мене!»

Тессі знає, кому адресовано цей напис. Ось поруч лежить портрет молодого привабливого чоловіка з сумними виразистими очима. Це вчений-атомник Ріттер Лайн — син професора Лайн-Еу, найближчий друг академіка Торна і колишній наречений матері Тессі.

Ось тут, у цьому стосі листів, уся історія їхнього кохання. Вони полюбили одне одного давно, ще в коледжі. В передостанній рік Доатомної ери відбулися офіційні заручини. Але закохані раптом посварились. Щоб насолити нареченому, Тессина мати неждано-негадано вийшла заміж за безнадійно закоханого в неї вайлуватого Торна. Після весілля схопилася за голову, та було вже пізно.

Мати не любила батька. Самолюбна й горда, вона скорилась долі, яку вибрала сама, та й годі. Всі її почуття лишилися з Ріттером Лайном. У хвилини суму й тоскноти вона писала йому листи… і складала їх до шухляди.

Тессі народилась через шість років після того, як Ріттер Лайн наклав на себе руки. Здавалося, матері слід було б уже й схаменутись. Але навіть поява дочки не вивела її з стану самозаглиблення, холодної байдужості до сім'ї. Скільки Тессі пам'ятає, з нею няньчився лише батько і татусь Кольрідж, а мати з'являлася вряди-годи — спокійна, нестерпно справедлива і далека-далека.

Тессі відчувала цю байдужість, протестувала проти неї бешкетуванням, навмисним непослухом, часом просто ненавиділа матір… і все одно любила її гірко й безнадійно.

А потім трапилось нещастя. Одного разу, коли почалося випробування першого атомного двигуна, зіпсувався захисний механізм ядерного реактора. Колосальна енергія вийшла з-під контролю дослідника і вже рвалася назовні, щоб знищити, зітерти на порох усе довкола. Лише кілька секунд мав у своєму розпорядженні той, хто рискнув би скинути в реактор гальмівні кадмієві стержні голими руками. І Фрей Торн встигла це зробити.

Її пронизало радіоактивне проміння такої потужності, що про рятунок не могло бути й мови. Променева хвороба — найстрашніше з того, що приніс людству розвиток науки, — своїх жертв не відпускає.

Хвора вмирала повільно, страшно. Але саме ці декади й принесли дівчинці несподівану гірку радість. Вона знайшла, нарешті, справжню матір, люблячу, ніжну.

Немов бажаючи сплатити борг перед чоловіком і дочкою, Фрей Торн підтримувала сім'ю в найтяжчий час. Не її заспокоювали, а вона втішала всіх, сміялась, коли інший кричав би від болю, напівжартома дорікала собі за надмірне захоплення наукою і присягалась, що після одужання стане зовсім-зовсім іншою…

Ні, не судилось їй стати іншою… Хвороба поширювалась, підточувала, руйнувала весь організм. Наближався кінець.

Одного разу хвора попросила лікарів вийти геть і простягла руку до дочки.

«Тессі, сядь поруч. Я незабаром умру… Ти ще маленька, моя крихітко, але тільки на тебе моя надія. Врятуй батька, бо він сам не свій. Я дуже завинила перед ним. Коли б у мене було два життя, я віддала б і друге, щоб спокутувати свою провину. Але тепер уже пізно. Он там, у шухляді, ти знайдеш папери, які розкриють тобі все. Прочитаєш їх, коли станеш дорослою. Тільки не суди мене надто суворо. Я весь час намагалася зламати себе і не змогла… Ще одне, моя квітонько: ні в якому разі не будь фізиком! Коли б я могла сподіватись, що ти станеш лікарем і знайдеш ліки проти променевої хвороби, я померла б спокійно…»

Це були її останні слова. Тієї ж ночі вона померла.

— Бідна, бідна мамуся… — шепоче Тессі Торн.

Після смерті дружини Торн зовсім занепав духом. Цілими годинами він сидів нерухомо, утопивши погляд у стіну, і ні на що не зважав. Тессі втішала його як уміла, але це не допомагало. Тоді вона інтуїтивно обрала інший шлях: немов усе забулося, виспівувала та пустувала, змушувала батька встрявати у всякі її дрібні справи, скаржилась, що нібито ніяк не може розв'язати задач, ходила замурзана, щоб підкреслити батькову неуважність до неї.

Торн поступово отямлювався. Несподіваний бунт Тессі стривожив його, і він мимоволі взявся за «перевиховання» дочки. І коли б він був спостережливішим, то невдовзі зміг би з математичною точністю встановити, що його успіхи на цьому терені пропорційні не докладеним зусиллям, а тому, як швидко позбувається тоскної апатії сам вихователь.

Тессі намагається не згадувати минулого, бо воно надто важке. Але спогадів не вдається уникнути. І вони мимохіть пов'язуються з сьогоднішнім.

Атомна бомба. Її дія страшна не тільки в момент вибуху, а й дуже довго по тому. Давним-давно розвіявся дим двох монійських бомб, які були скинуті на Джапайю, а відлуння їх чути й досі: гинуть вражені променевою хворобою, каліками народжуються діти в тих, хто ще в дитинстві надихався радіоактивного попелу.

Атомну бомбу створили подружжя Торн, Ріттер Лайн, татусь Кольрідж та ще кілька вчених. Два атомних вибухи знищили загалом понад двісті тисяч людей. В ім'я чого? Правда, джапайці напали на Монію першими і наробили багато лиха. Однак загинули зовсім не нападники, а переважно жінки та діти, ті, що війни не хотіли…

І ось тепер батько створив нову бомбу — «чисту». Вона не забруднюватиме атмосферу радіоактивними речовинами. Але смерть лишається смертю незалежно від причин. А Тессі, обравши фах лікаря, заприсяглась боротись за життя.