Мей лежала в самій пишній нічній сорочці, підклавши руки під голову, і тужно дивилася в стелю.

І те, що Мей сумувала, те, що вона не звернула на камердинера ніякої уваги, наповнило Айта теплим, щирим почуттям.

Айт поставив на тумбочку запломбовану скриньку зі сніданком і підійшов ближче.

— Міс, дозвольте вас привітати з десятиліттям!

— Спасибі, Псойс, — обізвалася вона байдуже, не повертаючи голови. — Дуже приємно, що хоч ти поцікавився, коли день мого народження.

— Міс, дозвольте запитати…

— Запитуй, Псойс.

— Ви знали… юнака на ім'я Айт?

Ані ворухнулася жодна рисочка на її обличчі. Не здригнувся голос.

— Знала, Псойс. Навіть кохала його. Він був смішний… і милий.

— Той Айт передав вам листа і просив вручити його саме сьогодні.

— Давай, Псойс… — вона ліниво простягла руку, взяла записку, прочитала її і зібгала. — Він утік з каторги?

— Не знаю, міс. Я зустрівся з ним у лікарні.

— Це дуже добре. Отже, я тепер уже нічого йому не винна.

І все. Жодної зацікавленості долею Айта, жодної зміни виразу очей.

Що це — гра? Чи, може, й справді Мей написала листа каторжникові БЦ-105, аби тільки підтримати його, віддати те, що вона була йому «винна»?

Айт постояв-постояв та й пішов. І знову перед ним з усією гостротою постало питання, хто така Мей: людина неймовірної сили волі, фанатичка, що в ім'я ідеї мовчки піде на найстрашніші тортури, чи звичайна обивателька, яку спокусили мільйони Кейз-Ола?

Серце вірило в перше.

Пізня передранкова година. Дайлерстоун спить тривожним, неміцним сном.

Його подих — потужне сопіння компресорів окраїнних заводів. Його пульс — глухе ритмічне гупання важенних молотів у ковальських цехах. Пливуть над ним випари — кам'яновугільний дим, бензиновий перегар, маргариновий чад, дух щойно спеченого хліба, запах дощу.

Палахкотять, мерехтять, кричать вогні незліченних реклам, пропонуючи все, що може побажати людина. Широко відчинено двері нічних магазинів, ресторанів, кабаре.

Коли маєш гроші — перед тобою простелеться весь Дайлерстоун. Ніхто не спинить, не запитає, де ти взяв дайлери — гроші не пахнуть! Тож хапай, уривай від життя все, що можеш. Он поглянь: різнобарвні світлові літери, що сплітаються в два слова — «Лотерея мільйонерів», деруться невидимими східцями все вище й вище, аж до велетенського вензеля на телевізійній башті палацу містера Кейз-Ола. Дванадцять щаблів — дванадцять поколінь династії Кейзів. Високо? Але ж і Кейз-Пірат почав з незначного — з пограбування власного дядька. Отже, крадь, грабуй, убивай! А коли не вдасться і обікраденим, пограбованим, убитим будеш ти — ремствуй сам на себе. Життя — сильному!

…На горішньому майданчику найвищого в світі хмарочоса стоїть Айт і, насупивши кошлаті брови, дивиться на шаленство вогнів рідного міста.

Десять днів тому увірвався на півслові тихий голос професора Лайн-Еу, і відтоді — ні звуку. Якийсь час Айт тішив себе надією, що у професора просто зіпсувалась апаратура. Тепер ця надія зникла. І найгірше те, що ніде не опубліковано й рядка з стенограми Наради наймудріших.

Коли було б кому, Айт передав би ще одну котушку з магнітною ниткою, яка зафіксувала змову купки проти людства.

Можна, звісно, пошпурити круглу металеву коробочку просто в білий світ. З висоти сто п'ятдесятого поверху вона залетить кварталів на п'ять. Та тільки що це дасть? Навіть коли її підніме чесна людина, повториться, в кращому разі, історія Айтового батька. Одинак нічого не вдіє. Для боротьби проти Кейз-Ола потрібна могутня, розгалужена організація, яка не загине навіть тоді, коли загине більшість її членів.

Складний, тривалий процес відбувається в Айтовій свідомості. Індивідуаліст починає шукати спільників і друзів. Лицар величного двобою готовий стати тільки одним з багатьох — солдатом армії месників. Один у полі — не воїн. Один у підпіллі — значна сила, але тільки в тому разі, коли він відчуває підтримку однодумців.

Саме цієї підтримки Айтові бракує. Та ниточка, яка обірвалась десять днів тому, була для нього значно більшим, аніж здавалося. Через Лайн-Еу вона тяглась до Братства — могутньої таємної організації, що здатна допомогти одинакові здійснити його самовідданий задум.

Може, Лайн-Еу загинув? Але чому тоді Братство не робить спроби поновити зв'язок зі своїм агентом? Для цього зараз є найкращі умови: з початком підготовки до війни хмарочос Кейз-Ола відвідують щодня десятки різноманітних вертольотів. Можна було б передати відповідні інструкції, забрати оцю котушку, де не тільки записана Нарада, а й викладено Айтом стратегічний план знищення наймудріших.

Айт шукає спільників і не знаходить їх. Він усе ще тримається за Братство Синів Двох Сонць, хоч десь у підсвідомості давно ворушиться думка про те, що й ця терористична організація — зовсім не те, що потрібно. Ні, це не борці за світле майбутнє, а просто завидющі й зажерливі, які об'єдналися у зграю, щоб розтерзати хижаків сильніших, аніж вони.

Айт знає, що десь поруч нього є однодумці, а стежки до них не може знайти. Мей… Усі спроби порозумітися з нею наштовхуються на стіну холодної байдужості, вірогідної брехні. Отже, доведеться піти на максимальний риск, бо дальше загаяння — неприпустиме.

Світлішає небо. Рожевішає схід. Майже в зеніт піднялася Зоря Кейз-Ола. Це вже не надгризений бублик, а бездоганне коліщатко, облямоване яскравими прожекторами. Ще кілька днів — і закінчаться роботи, космічна воєнна база стане до дії. А з того моменту війна може спалахнути в першу-ліпшу хвилину… Кому ж сказати про це?!

Айт зітхнув, простягнув руку до вимикача радіостанції в потайній кишені під пахвою і затримався: до нульової години лишилося п'ятдесят секунд. Може, Лайн-Еу живий і таки ввімкнеться?

З запізненням більш як на годину в тоскному дзвоні ефіру почулося знайоме шипіння передавача, а слідом за тим — тихий голос:

— «Сину», «Сину», відгукнись! Я викликаю тебе вже сьомий день… Відгукнись, «Сину»! Ввімкнись хоч на секунду!

Затамувавши подих, слухав Айт і не відповідав. Ні, це не був голос названого батька. До нього зверталася жінка, можливо, зовсім юна дівчина, якщо судити з дзвінкого, схвильованого голосу.

— «Сину», відгукнись! «Батько» загинув… Я — «Мати». Вір мені, «Сину»! Я — «Мати». Я маю передати тобі заповіт «Батька». Вір мені, «Сину»! Я викликаю тебе сім днів. Тобі загрожує небезпека, «Сину»!

Голос тремтів, уривався. Певно, жінка вже втратила надію одержати відповідь.

— Я викликаю тебе тричі на добу, «Сину»: о нульовій, сороковій і шістдесятій годині. Якщо ти мене чуєш, відповідай.

Мовчить Айт. «Не відгукуйтесь ні на чий голос», — сказав свого часу професор Лайн-Еу. В Айта все викликає підозру: і те, що «Мати» з'явилась без жодного попередження, і те, що вона не знає домовленого часу зв'язку. Але голос такий щирий. Мимохіть хочеться вірити, що він належить не ворогові, а другові, якого так бракує.

— «Сину», ввімкнись хоч на секунду… Коліщатко — загинуло. Потрібне ще одне, дуже потрібне!.. Вір мені, «Сину»!

Ні, це вже був не той Айт. Якщо раніше він у кожному бачив можливого зрадника, то тепер хотів бачити друга, людину.

Пальці хапливо полізли під пахву, намацали тумблер передавача. Ні слова в ефір — тільки коротке шипіння генератора. Але й цього було досить, щоб голос дівчини враз забринів радісно:

— Чую, «Сину», чую! Дякую, любий! Слухай мене, слухай! Якщо все зрозумієш — наприкінці ввімкнешся ще один раз, останній. «Батька» забили пастирі. Вони знищили коліщатко. На їхній нараді було вирішено підтримати війну. Тобі загрожує небезпека, «Сину»! Пильнуй! Слухай мене завтра о нульовій.

Сухо клацнуло — вимкнувся передавач. Майже машинально Айт сховав навушник і повільно пішов до ліфта. Йому було гірко й тоскно, в серці закипала глуха лють.

Рідного батька забив Кейз-Ол. Названого — Братство. Спільники й натхненці виявились зрадниками, ледве запахло баришами, які може принести війна.