І ніхто не міг би навіть припустити, що все це справа рук тихого, скромного і бідного підлітка, слухача підготовчих курсів Технологічного коледжу — Айта, що жив у пансіонаті для небагатих.

Невдовзі Айт вичерпав усі факти і зрозумів, що більше нічого зробити не може.

Гостра туга за батьком та матір'ю вже минула. Ненависть до Кейз-Ола лишилась. Айт став замкнутий.

Ні, він був хорошим, веселим товаришем, який ділився своїми незначними секретами і охоче слухав секрети інших. Але про найголовніше Айт не говорив нікому. Він не хотів, щоб хтось навіть випадково, необережним словом зрадив його, перешкодив би здійснити мрію його життя.

Ой, як хотілося Айтові розповісти про все це Мей! Слова гіркоти й суму самі просилися на язик. І коли б ще трохи, коли б Мей теж була відвертішою, він не витримав би. Як добре, що цього не сталося! Мей, мабуть, не зрадила б його, не побігла б до поліції. Але навіть сама думка про те, що тільки їй одній, підлій, продажній, він розкрив найсокровенніші тайники свого серця, була б нестерпною…

— Уранія!.. — прошепотів старик за плечима Кейз-Ола.

Айт стояв за плечима звичайнісінької людини, одягненої в сірий комбінезон з м'якої вовни, дивився на потилицю, вкриту тоненьким шаром дбайливо пригладженого попелястого волосся, прислухався до хрумтіння соковитих фруктів на ще міцних, мабуть, зубах і не вірив сам собі: невже це той, що має на своїй совісті більше злочинів, аніж наймерзенніший з гангстерів Монії?!

Молодий не на свої літа, худорлявий, з швидкими розумними темними очима. Дзеркала, поставлені в ніші одне проти одного, відбивали його постать у незліченній кількості екземплярів. Здавалося, з кінця в кінець світу простяглася ціла низка Кейз-Олів… І за спиною кожного з них стоїть Айт.

Айт кліпнув очима. Якась дуже важлива, надзвичайно вагома думка зродилась у мозкові, але ще не могла набути чіткості… Низка Кейз-Олів, низка Айтів… Досить Айтові вихопити з кишені пістолет — і мільйони Айтів у дзеркалі зроблять те саме. Ще один рух — і впадуть, почнуть корчитися в агонії всі Кейз-Оли…

Айт глянув на переповнений зал. Пузаті й худорляві, бліді й червонопикі, низенькі й високі, старі й молоді — всі оці наймудріші, тобто найбагатші, здавалися на один штиб. Що змінилося б, коли б отут, в ніші, сидів не Кейз-Ол, а хоча б отой огидний товстун з червоними випнутими губами вампіра?.. Мабуть, у нього теж є такий Айт, що прагне помститись за смерть свого батька та матері, за викрадену кохану, за понівечену юність…

В Айта похололо на душі. Він мимохіть приходив до висновку, якого так уперто уникав під час дискусій з каторжанами-комуністами на Зорі Кейз-Ола і з самим собою в останній час: терор одинаків нічого не змінить у Монії, потрібна одностайна рішуча боротьба мільйонів людей проти всієї системи.

Кейз-Ол — Шлунок Дванадцятий монійською мовою. Ця людина в сірому комбінезоні не тільки не соромиться свого непривабливого імені, а, навпаки, пишається ним. Воно дісталося йому в спадщину ще від того пірата, який був прозваний Шлунком за свою неймовірну зажерливість та жадобу.

Весь рід Кейзів, не гребуючи ніякими засобами, тільки те й робив, що накопичував скарби. Та Кейз-Ол перевершив усіх своїх предків. Завдяки фінансовим махінаціям він став найбагатшою людиною Монії. Друга всепірейська війна, і особливо монополія на атомну та водневу зброю, підвищили його статок до астрономічної цифри… Тепер він прагне нової війни!

— Пане мій радник! — різкий голос Кейз-Ола пролунав так несподівано, що Айт аж здригнувся. — Можна обминути преамбулу. Гадаю, наймудрішим не варто нагадувати загальновідоме.

— Скоряюсь, ясновельможний! — радник перегорнув кілька сторінок і вже розкрив рота, щоб вимовити першу фразу, коли це раптом по залі прокотився шерех.

Смертельно зблідли і міцно вчепились у спинки крісел мільйон Айтів у дзеркалах. Почервоніли й насупились мільйон Кейз-Олів. Вони дивилися кудись убік, на те, чого ще не було видно. Але в наступну мить і Айти, і Кейз-Оли потьмяніли, а на їх місці з'явилась жінка. Старик за спиною трильйонера схитнувся і заплющив очі: це була Мей.

— Псойс, — протягла вона співуче, — ви забули, що я обідаю з містером Кейз-Олом?

Цариця краси навіть не глянула на Айта, і це врятувало його. Доки він отямився і розтягнув рот у посмішку, як личило Псойсу, відповідати вже не довелось.

— Чого ви прийшли, Мей?! — люто зашипів Кейз-Ол. — Я попереджав вас!

— О ясновельможний! — в голосі Мей звучали глузливі інтонації. — Бідна Цариця краси не хоче позбутися посади, яка дає їй якихось там два мільйони дайлерів на рік! У підписаному мною контракті сказано точно: «Обідати з містером Кейз-Олом щодня».

— Сьогодні можете не дотримуватися цього пункту.

— Але ж я хочу їсти! — заперечила Мей тоном ображеної дитини. — Ви цілком вільно могли б скликати нараду годиною пізніше!

Мей говорила голосно, Кейз-Ол — ледве чутно. А в залі панувала така тиша, немов усі закам'яніли. Тільки зловтішно виблискували очі наймудріших та десь глибоко в їхніх черевах булькотів сміх: ну, трильйонере, ти навмисне призначив нараду на час обіду, щоб принизити нас усіх, то що ж ти відповіси своїй наложниці?!

Айт зрозумів: Кейз-Ола не люблять, не поважають, тільки бояться і зараз ледве стримують глузливий регіт, і зловтішався разом з усіма.

Та ось рука Мей вкрадливо потяглася до руки трильйонера, лагідно торкнулась, затрималась… Прозвучав шепіт, такий тихий, що Айт насилу розбирав слова:

— Ну, любий, ну, пробачте. Я не врахувала… Невже ви не розумієте, що я вже тепер не можу піти!.. Чи ви хочете, щоб з мене глузували ваші дурні наймудріші?!

Пухнаста кішечка лестилася, мурчала, ніжно-ніжно ворушила своєю м'якісінькою лапкою… А в Айта у вухах звучало майже з такими самісінькими інтонаціями: «Айт, ну, любий, я хочу морозива, я не хочу сваритись… ну, поцілуй мене!»

— Продовжуйте, пане мій радник! — сухо сказав Кейз-Ол і ледве помітно хитнув головою до Айта. Айт зрозумів: коханка перемогла, трильйонер визнав свою поразку. Треба принести для цієї мерзотниці обід.

Тихо, нечутно вислизнув Айт з зали. О, Мей, виявляється, була передбачливою і знала, чим скінчиться справа: гарненька покоївка вже чекала під дверима з запломбованою скринькою в руках. І це розлютило Айта до краю. Підла! Вона розраховує наперед кожен свій крок! Вона використовує свою непоборну красу як відмичку до всіх дверей…

Буря вирувала в його душі, але на обличчі не ворухнулася жодна зморшка. Тримайся, друже Айт, тримайся! Твоє ще попереду!

Він повернувся до зали, коли трохи заспокоївся. Найважча хвилина випробувань лишилася позаду. Тепер його вже не збентежить ні погляд, ні голос Цариці краси.

Уперше в житті Айт дивився на ту, яку колись нестямно любив, очима сторонньої людини, суворого судді.

Неймовірно красива! Але в чому полягає принада цієї жінки, важко було сказати. Маленька голівка в золотому розмаї пишних кучерів здається вирізьбленою з рожевого мармуру. Біле шумовиння легенької сукні набігає на високі груди, як піна морського прибою. Невловно течуть лінії оголених плечей, поступово переходячи у форми бездоганних рук. Краплинкою ранкової роси виблискує діамант перстенька на мініатюрному пальчику.

Її тіло було прекрасним. Та коли б хтось скопіював його у мармурі — воно б тільки вражало, але не захоплювало. Йому б не вистачало того, що робило Мей справжньою Царицею краси, — натхнення.

Айт дуже добре знав Мей. І тому сама думка про те, що ця жінка зрадлива, мов кішка, хитра, як лисиця, здавалася йому блюзнірською. Блакитні очі були мрійними-мрійними — ну, просто тобі озерця серед лісу, які п'ють, п'ють синяву неба і ніяк не можуть напитись. Темні брівки ні на мить не лишались у спокої: то зійдуться стурбовано — що ото там говорить пан радник? — то вирівняються, здригнуться легенько — адже містер Кейз-Ол все ще гнівається! А рожеві губи то посміхаються розгублено й жалібно до Кейз-Ола, то збираються в зневажливу гримасу до наймудріших.