Айт гарячково видряпував на шорсткій пластмасі складні формули. Незвичайний олівець лишав ледве помітні сірі сліди, але цього було досить, щоб думка не уривалася, летіла все вперед і вперед.

— Електронний мозок на мільйон елементів матиме обсяг письмового стола. Неймовірно!

Сміливе припущення інженера Айта змінювало стан речей. Напівпровідникові нитки, скручені в пасмо, могли б набагато спростити електронно-обчислювальну машину, зменшити обсяг і вагу електронного мозку в тисячі разів.

Звичайно, це була тільки гіпотеза. Але навіть найпримітивніші розрахунки показували, що вона — обґрунтована.

Айт поспішно робив обчислення на стіні. Десь у підсвідомості блукала тривожна думка, що ось-ось відчиняться двері, зайде якийсь із катів Кейз-Ола, вистрілить — і лишаться недокінченими формули, загине чудова ідея.

Захоплений працею, він і не чув приглушених звуків, що долітали з протилежного боку камери. Щось шипіло, булькало й лущало.

Та ось раптом у камеру з гучним пострілом вдерлося фіолетове полум'я вогню. Айт злякано обернувся, спиною затулив написане.

Протилежну стіну швидко прорізувало полум'я пальника. Сліпучими краплинами стікав метал. Шкварчала й чаділа пластмаса.

Хто це — вороги чи друзі? Айт стояв насторожений, готовий захищати не так себе, як свої розрахунки.

Вивалився, глухо грюкнув на підлогу шматок стальної стіни. В отворі з'явилось обличчя незнайомого юнака з білявим розпатланим чубом.

— Ви — Псойс? — запитав він пошепки і, прочитавши недовіру в очах Айта, квапливо додав: — Я — від Тессі. Хутко!

Айт метнувся до отвору. Юнак допоміг йому вилізти. Таким самісіньким чином перебралися до сусіднього приміщення — якогось інструментального складу, а вже звідти вийшли до тунелю.

Айт раз по раз ловив на собі зацікавлені погляди юнака, та й сам позирав на нього куточком ока. Хто це? Звідки він знає про Тессі? І де зараз вона?

Аж дивно: про Мей не думалось. Тільки от перебіг спогад про ту страшну хвилину в кабінеті Кейз-Ола, коли Цариця краси врятувала життя своєму спільникові ціною неймовірної витримки. Серце на мить охопило щире й тепле почуття вдячності.

— Скажіть, а де… — Айт затнувся і раптом стрибнув убік, до ніші енергетичної мережі, потягнувши за собою й свого супутника. — У вас є зброя?

З-за рогу тунелю виткнувся головний радіотехнік містера Кейз-Ола, найретельніший служака, довірена особа трильйонера.

— Що ви, Псойс?! — засміявся юнак. — Та це ж… — він не докінчив і пішов назустріч тому, кого так злякався Айт.

— Гм… Цікаво! — промимрив інженер. — Ще одна пастка? З якою метою?

Припустити, що головний радіотехнік — спільник? Ні, така можливість виключається. Адже саме він запропонував заварити намертво оту вентиляційну трубу, якою пізніше прослизнув на волю непоказний «годинникар» із зафотографованим на плівку планом «Блискавка»…

Головний радіотехнік щось промовив до білявого юнака, махнув рукою, кудись його посилаючи, і попростував до Айта.

Айт напружився: зараз має статися щось дуже важливе. Не обов'язково погане, але, мабуть, — несподіване. Про це говорить хоча б зміна, що відбулася з головним радіотехніком. Раніше він ніколи не підводив голови, завжди тримав її втягнутою в плечі, немов чекав удару. Тепер не лишилося й сліду від тієї полохливої покори. Невисока постать виструнчена, хода стала впевнена й енергійна. А очі… Айт ніколи раніше не бачив його очей.

Стривай, чому це їхня глибока синява здається такою знайомою? І брови… Чиї ще брови отак злітають догори, як ластівчині крила?

Айт не встиг знайти відповіді на свої запитання. Головний радіотехнік підійшов до нього, мовчки потиснув руку.

— Дякую… — сказав інженер удавано байдужим тоном Псойса. — Чим можу сплатити за послугу?

В очах головного радіотехніка промайнула посмішка, але в ту ж мить і згасла.

— Завдали ви нам клопоту, Айт!

— Що за «Айт»?! Ви, мабуть, п'яний, — інженер продовжував грати роль Псойса.

— Завдали ви нам клопоту, — повторив головний радіотехнік, наче й не помічаючи його збентеження. — Ну, навіщо вам був потрібний отой мерзотник Стун-Ай? Не тільки схеми ліній зв'язку, а й самі лінії — в наших руках. Адже Мей дала вам зрозуміти, щоб ви чекали… А ваша, з дозволу сказати, допомога в Дайлерстоуні кілька разів мало не призвела до провалу всієї справи. Коли б ми, кінець кінцем, не дізналися, хто ви насправді, вас уже не було б на світі…

Він говорив, а в Айта повільно відпливала кров од голови, крижаний холод сковував мозок. Отже, все, що він робив, було не допомогою бойовим друзям, а марною тратою сил і тільки завдавало шкоди й скидалося на провокацію?

Ця думка навалилася, душила своїм неймовірно страшним змістом: самопожертва інженера Айта виявилась нікому не потрібним дурним фанфаронством.

А звідкілясь здалеку-здалеку лунав співчутливий і докірливий голос:

— …Ми не могли довіряти повністю, бо ви були членом Братства. І все-таки ви зробили для загальної справи багато. Без вас ми навряд чи зуміли б зняти копію з плану «Блискавка» і заздалегідь дізнатися про намічений день початку війни. Дякую вам, друже!

— Спасибі! — машинально відповів Айт. Він підвів голову, кліпнув очима.

Ці дві-три хвилини здалися цілою вічністю. За цей час ніби прожито й перекреслено одне життя та й розпочато інше, в якому вже немає місця для вагань та роздумів.

— Спасибі! — повторив Айт схвильовано. — І пробачте мені за все. Я був просто недосвідченим і тому діяв відособлено… Однак стривайте: сьогодні — дев'яте?

— Ні, Айт, восьме… До початку операції «Блискавка» лишилося рівно сімдесят п'ять годин.

Брови головного радіотехніка насупилися, очі заблищали стривожено. І цей вираз обличчя був такий знайомий Айтові, що він аж здригнувся;

— Скажіть, чи ви часом… — гадка дратувала своєю неймовірністю і поступово перетворювалася майже на певність. — Ви дуже схожі на Мей!

— Я її брат, — тихо відповів головний радіотехнік. — Мене звуть Рой.

— Розумію… Пам'ятаю… — Айт гарячково схопив його за руку. — Мей розповідала… Вона казала, що ви загинули.

І враз повіяло тихим смутком: перед очима постала феєрична ніч на Новий рік, вкрита квітучим мохом галявина біля Синього водоспаду. Це там Мей почала йому розповідати про свого брата…

— Як вона?.. — стримано запитав Айт.

— Їй дуже важко, Айт! — сумно й просто сказав Рой. — Лишилось так небагато, і саме тепер… Але ні, все буде гаразд, особливо коли ви допоможете нам.

— В чому полягає моя допомога?

— Треба спішно зробити барабан пам'яті для сколопендри на голос Мей. Наш чомусь не працює — ми перевіряли на одній з машин.

— І на коли це потрібно?

— У нас лишилась одна ніч.

Айт стурбовано свиснув: нелегка штука. Але вибору немає. Отже, треба встигнути.

Над Дайлерстоуном, над усією Монією пливе тиха-тиха, волога й тепла ніч.

Весна вже відгуляла своє бучне, пишне весілля. Обсипалися ніжні пелюстки квітів, погасли кличні вогники світлячків. Дерева стоять урочисті й млосні. Вони ніби прислухаються до того, як шумують в їхніх судинах життєдайні соки, вливаючи міць в крихітні пуп'янки.

Пливе над Монією тиха, тепла ніч, поглядає незліченними очицями-зірками на ліси й поля, на халупи й палаци, на селища й міста.

Спокійно сплять люди, гірники й металурги, винахідники й інженери. Сплять їхні дружини і діти. Сплять матері й батьки. Ніхто з них навіть не підозрює про злочин, який готується проти них.

З будинку, що сяє великими яскравими вікнами, лунає дитячий плач. Там, у клінічній палаті, народилося нове життя.

Я не знаю тебе, жінко, що народила зараз первістка-сина. Навряд чи ми й зустрінемось, громадянко далекої, ворожої країни. Але я шаную тебе, невідома, бо ти стала матір'ю. І я кричу тобі через моря й континенти: якщо ти хочеш, щоб твоє дитя жило й зростало, не бажай смерті іншим дітям. Перетни шлях війні!