— На добраніч! — буркнув академік.

Він лишився один у великій вітальні, яка вмить ніби втратила свій затишок. Сів до столу. Обхопив голову руками.

Справді, навіщо було плескати про антиречовину?

Торн сам не міг збагнути, як це трапилось. Одержавши виклик від Кейз-Ола, він спочатку злякався. Гидко згадати: полохливо затіпалося серце, на чолі виступив липкий піт, а мозок пронизала думка: «Кінець! Каторга!» І, може, саме тому, що переляк виявився безпідставним, у наступну хвилину його заступило переможне, гоноровите почуття: сам Кейз-Ол запрошує найвидатнішого вченого Атомної ери спільно обміркувати питання про заборону атомної зброї!

Понад двадцять років працював Торн на Кейз-Ола, але бачив його тільки на екрані телевізофону, та й то вряди-годи. А сьогодні вранці довелось сидіти поруч. «Облишмо всяку офіційність! — заявив Кейз-Ол. — Кожен з вас нічим не поступається переді мною. Ви — мозок епохи, я — її серце. Настав час підкорити серце розумові».

Їх було десять на цій нараді. Десять справді найвидатніших фізиків усього капіталістичного світу. Семеро з них підписали протест проти використання атомної бомби. І саме до них звертався містер Кейз-Ол за порадою.

А радитись, власне, не було й потреби: на столі лежав готовий законопроект. Містер Кейз-Ол уже взявся за перо, щоб підписати його, і враз затримався.

— Ну, гаразд: ми відмовляємось од використання атомної та ядерної зброї… Але ж комуністи мають антиречовинну бомбу. Вони пошпурять її на нас, а ми… — він глузливо похитав головою і так виразисто глянув на Торна, що академік не витримав.

— Антиречовину ми створили! — Сказав — і сам мало не зойкнув у наступну мить: «Навіщо?!»

Тільки три здуру промовлені слова — а через них усе пішло шкереберть. Не встиг академік Торн доїхати додому, в Лос-Алайн, як уже всі телевізійні станції оголосили, що антиречовина створена, а Торну буде споруджено золотий пам'ятник за життя. «Золотий пам'ятник… Тьху! На біса мені той пам'ятник? Але, зрештою, чому я повинен ховатися з своїм відкриттям?! Може, Кольрідж просто заздрить, що його не тільки не викликали до Кейз-Ола, а й не згадали в повідомленні?.. Так, так, це дуже несправедливо… Негайно, завтра ж, слід виправити помилку… Звичайно, треба перепросити Кольріджа. Не гаразд вийшло. Але він зрозуміє…»

Старий втішає себе, хоч знає добре: справа не в пам'ятнику і не в заздрості. Втративши сім'ю, Кольрідж втратив смак до всього на світі. Його не приваблює ні слава, ні гроші. Не раз він говорив, що живе тільки заради науки та сім'ї Торнів.

«Не гаразд вийшло. Ой, як не гаразд!..» Академік Торн усе поглядає на двері: чи не з'явиться в них часом Кольрідж? Адже бувало раніше: посваряться трохи, а потім знову помиряться. Кольрідж завжди приходив перший: він розумів, що Торн просто надто запальний…

Але ні, цього разу все по-іншому. Кольрідж — єдиний друг — більш ніколи не зайде до цієї вітальні. Може, тільки заради Тессі…

Згадка про Тессі ще дужче роз'ятрює душу Торну. Як ніколи, він хотів би бачити її… і боїться цієї зустрічі. Боїться, бо не знає, як вона скінчиться.

Стрілки годинника непомітно пересуваються з поділки на поділку. І так само непомітно у вікна котеджу заповзають м'які півтіні світанку першого числа Другого місяця Шістнадцятого року Атомної ери.

Сота година — нульова година… Виткнулися з-за обрію золоті пасма променів, простяглись од усіх предметів двоїсті тіні.

— Дивно… — мимрить собі під ніс академік Торн, поглядаючи на алею, що веде до котеджу Кольріджа. — Ну, чого ж він затримується?

До вітальні просунула носа занепокоєна служниця. Тихо привітався, йдучи вмиватись, професор Літтл. А Торн нічого не бачить і не чує. Його погляд прикутий до алеї…

Раптом академік підхопився, кинувся до вікна…

Радісна посмішка застигла на його обличчі. Тільки чому це Кольрідж не йде, а біжить? Чому він не в комбінезоні, а в нічній піжамі? Що трапилось? Може, почалась війна?..

Кольрідж блідий як смерть, він мчить навпростець, через газон до вікна.

— Торн, дзвонив Фредді Крайн…

— Ну і що?

— Тессі…

— Що — Тессі?!

— Тессі заблукала в космічному просторі… Її шукають уже дев'яносто годин…

Гойднулась, попливла перед очима Торна кімната. Закрутилась у шаленому танку, потонула в темряві. І наче здалеку-здалеку чується незвично різкий голос:

— Візьми себе в руки!.. Негайно дзвони Кейз-Олу. Нашу дочку зараз може врятувати тільки він!

Торн кліпнув очима. Пітьма розвіялась. Над ним стояв Кольрідж з пляшечкою ліків у руках.

Сутінки. Велика, просто умебльована кімната. Широке ліжко. На ньому лежить, вкритий пуховою ковдрою підстаркуватий чоловік. Він спить міцно, його дихання спокійне і глибоке. Так сплять люди після плідного дня напруженої творчої праці. Тільки мішки під очима старого та блідий колір шкіри свідчать про перевтому.

Все це Айт бачить на великому екрані в передпокої спальні містера Кейз-Ола.

Ще мить, і він рішуче натискує на кнопку:

— Ясновельможний. Змушений збудити.

Трильйонер спить чуйно. Він одразу ж розплющує очі; в нього не буває на обличчі того виразу пом'ятості, незадоволення, який виникає у щойно збуджених пасивних та безвільних людей. Здавалось, Кейз-Ол і не спав: його погляд насторожений, гострий. Постать напружується.

— Ну?

— Академік Торн утретє протягом години просить з'єднати. Сказав: «Якщо не з'єднаєте — висаджу в повітря Лос-Алайн!»

— Дурень! — кинув Кейз-Ол чи то Айтові, чи Торну. — Вмикай негайно!

Айтові дуже цікаво, що скаже Торн. Звичайно, справа аж надто важлива, коли академік наважився погрожувати самому містерові Кейз-Олу. Може, йдеться про антиречовинну бомбу? Адже цей неоковирний, коротконогий чолов'яга на так званій нараді вчених-атомників ляпнув здуру, що створив антиречовину. Саме здуру, бо видно було, як після цього він збентежився, втягнув голову в плечі й принишк. Аж не вірилось, що цей жалюгідний, підтоптаний товстун і є всесвітньовідомий Торн, чесний і принциповий, який створив атомну бомбу, а потім рішуче виступив проти неї, підписавши «Протест двадцяти семи»… Що ж він казатиме тепер? Зрікатиметься? Обвинувачуватиме?

Ввімкнувши лінію зв'язку з атомним центром Монії, Айт почвалав у свою кімнату і проробив аналогічну операцію там. В його апараті екрана не було, тому Айт не міг бачити співбесідників.

Розмова вже тривала. Академік не погрожував і не викривав. Він просив, канючив, як жебрак милостиню:

— Ну, хай не сто, хай п'ятдесят… Але тільки негайно, негайно!.. Через дві години буде вже пізно.

Кейз-Ол у відповідь гмукнув невизначено. Пропозиція, мабуть, вигідна, і Кейз-Ол у цю мить з чіткістю терезів зважує всі «за» і «проти», щоб потім сказати «так» чи «ні».

— Містер Кейз-Ол, Тессі можете врятувати тільки ви! Зрозумійте мене по-людському, як батько! Адже через вісім днів мало відбутись її весілля!

Айт нашорошив вуха. «Тессі? Тессі Торн». Айт присунувся ближче до апарата, потер пальцями чоло. Так, так… Мова йде, мабуть, про «Матір». Недарма ж вона мовчить понад дві декади. Спіймана? Їй загрожує страта чи каторга? Тьху, як по-дурному все вийшло, адже вчора академік був тут. Вибрати б слушну хвилинку і…

Але що можна було зробити? Навіть коли б Айт знав, що дівчина з дуже поширеним у Монії прізвищем доводиться дочкою академікові Торну, про це знайомство треба мовчати, щоб не зрадити ні її, ні себе.

Ці міркування перебігли в мозку Айта блискавично. А в наступну мить почувся голос Кейз-Ола:

— Я розумію вас, містер Торн. Відшукати людину, яка загубилась у космічному просторі, зрештою, можна. Протягом найближчої години на розшуки буде послано сімдесят п'ять ракет. Але гарантій я дати не можу. На який час вистачить кисню?

— З Зорі Кейз-Ола повідомили, що не більше як на дві-три години.

— Тоді — добре. Тессі Торн буде врятовано. Але…

Айт нервово підхопився, потім сів знову…