«Чи ж зрозуміє?»

Зрозуміла! Гострими синіми лезами блиснули очі. На мить збіглися брови. Здригнулися губи. І тільки голос лишився манірним, співучим:

— Я вдячна тобі, Псойс! Гадаю, ти не дуже завинив перед ясновельможним, відкривши мені цей незначний, але радісний для мене секрет. Проте, може, ясновельможний пожартував?

— Ну, гаразд, міс! — Айт зітхнув. — Хай мене ясновельможний навіть покарає, але вже розповім усе до кінця. Я сам читав його наказ.

Взяти б та й розповісти стисло: план «Блискавка» — в малахітовому сейфі. Секретне число замка — таке. Захисні пристрої — такі. Однак довелося правити теревені хвилин п'ять.

— Дуже вдячна тобі, Псойс!.. — Мей лінивим, машинальним рухом зібгала й скрутила в кульку той папірець, на якому Айт записав шифр замка. — В той день, коли я дістану право називатися місіс Кейз, я щедро обдарую тебе.

— Цей подарунок, міс, був би для мене найбільшою в світі образою.

І знову не сказано нічого зрадливого. Хіба ж не так мав відповісти хитрий, лукавий Псойс?.. А от Мей чомусь посмутніла, потерла рукою чоло, наче в неї заболіла голова.

— Псойс, дай-но мені мою сумочку.

Айт приніс. Вона розкрила цей химерний утвір майстерних виконувачів жіночих примх, витягла легесеньку мереживну хустинку і «зовсім ненароком» впустила на інкрустований перламутром столик розгорнутий аркуш паперу з офіційним штампом.

Клініка експериментальної медицини Державного департаменту Монії повідомляла містера Кейз-Ола, що каторжник Айт, який підло назвався містером Фейлем і завдяки цьому був прийнятий на лікування, помер від запалення мозку о 41 годині 80 хвилин 34 числа 8 місяця 15 року Атомної ери. Його тіло після розтину було спалено в крематорії клініки, про що складено відповідний акт. Свідчення підписали директор клініки професор Лайн-Еу та ще кілька видатних лікарів.

— Ні!.. — Айт сумно похитав головою.

Мей не повірила. Вона дивилася кудись повз нього, немов пригадувала давно минуле.

— Напишіть йому листа. Або я повідомлю його, і він напише сам.

— Це ні до чого, Псойс… — Мей зітхнула, перевела погляд на Айта. — Скажи, Псойс, ти зрадив свою коханку і власного сина?

Ну, що він міг відповісти? Доводити, що він не Псойс? Пояснювати, що інакше вчинити не можна було?

— Так, міс.

— Але той, хто зрадив один раз, зрадить і вдруге…

— Інженер Айт був теж такої думки, міс.

Вона зрозуміла. Схилила голову. Затиснула пальцями чоло.

— Міс, він вас зовсім не знав… і ви його теж. Він просив розповісти вам усе…

Жалібно здригнулися брови. Очі благали: не треба, не провокуй! Може, ти й справді друг, але не знаєш, які несподіванки приготував Кейз-Ол у своєму палаці! А губи прошепотіли:

— Говоріть… Говори, Псойс… Адже це вже минуле. Гадаю, ясновельможний не ревнуватиме.

І він почав говорити.

Несподівана поява батька. Нічна подорож. Готель «Комфорт». Жахлива розповідь про Уранію. Убивство рідних. Надлюдська, одчайдушна боротьба підлітка проти Кейз-Ола…

Айт хапався, перескакував з одного на інше, і йому здавалося, що найголовніше, найістотніше ще не згадане.

— …І я заприсягнув…

Він затнувся, глянув на Мей. Вона дивилася на нього широко розкритими очима і шепотіла:

— Не може бути!.. Не може бути!..

— …І от, коли Айт розповів усе це мені, я заприсягнув…

Він побачив, що заплутався. Помовчав секунду, поліз у кишеню комбінезона, витяг жовтий патрончик.

— Міс, цим патроном у день Наради наймудріших я хотів убити вас. На щастя, трапилася осічка.

Мей повільно заплющила повіки. Хитнула головою, немов одганяючи щось примарне, страшне, підвелася й підійшла.

— Ні, ти не Псойс!.. Ти… ти… — вона немов боролася сама з собою, з неймовірним припущенням… — Як тебе називала твоя коханка?

— Сой, міс…

Мей обхопила долонями його скроні, поцілувала в чоло:

— Спасибі, Сой… За те, що ти не вбив мене.

Айт знав: цей поцілунок присвячений пам'яті іншого, знак вдячності й довіри новому спільникові, але мимоволі млосно, гаряче стало в грудях…

А Мей вже знову стала дбайливою нареченою містера Кейз-Ола.

— Можеш іти, Псойс. Прошу тебе, пильнуй!.. Злочинці можуть спробувати пролізти отією трубою навіть сьогодні. Будь напоготові.

— Так, міс.

— Щоб ти не забував про свій обов'язок, я дарую тобі цей годинник. Його принесе годинникар… Між іншим, ясновельможний скаржився на свій настільний хронометр. Треба його оглянути.

— Дякую, міс. Гаразд, міс.

— Ну, йди.

Ось уже й про все домовлено. «Годинникар» огляне «хронометр», а сьогодні вночі «злочинець» зникне з палацу містера Кейз-Ола. Чудеса!

Все навколо було таким, як і завжди. Спокійним м'яким світлом сяяли люмінесцентні лампи. Не бронза і не граніт, а справжнє золото і мармур виблискували на монументальних стінах. Догідливо посміхаючись, вклонялися служники. Чорні велетні-вартові з алебардами в руках застигли біля дверей, мов статуї. Але все це — тільки зовнішнє, показне. Насправді палац містера Кейз-Ола живе складним потаємним життям. За масками покірних служників криються живі люди з їхніми радощами, болями й переконаннями… Хто він — оцей, що закляк у раболіпному поклоні? Не узнаєш, доки не настане вирішальна мить. І як хороше, що Мей не одна!

Безшумно йде Айт нескінченними коридорами палацу. Пильно обдивляється все довкола. Він щасливий і задоволений. В його свідомості відбувся колосальний злам. Месник-одинак, лицар величного двобою, скинув романтичні шати і став рядовим армії месників.

Півдня Айт ходив під враженням розмови з Мей і все поглядав на годинник. Та де ж той «годинникар»?

Аж ось у двері постукали. Низько вклоняючись, увійшов чоловік, такий непоказний, що Айт ніколи не звернув би на нього уваги, коли б зустрів десь в іншому місці.

Синій комбінезон нижчого служника. Рудувате волосся. Невиразні сірі очі. Великі, незграбні руки.

— Пане Псойс, міс наказала передати вам годинник і сповістити, що вона з ясновельможним іде на нараду промисловців.

Пильно, допитливо подивився на нього Айт. Чи справді ж це той, кому можна довірити таємницю неймовірної ваги і власне життя? Чи не зрадить він?

— Так ось, любий… Треба оглянути хронометр ясновельможного.

— Прошу, пане Псойс. На щастя, я захопив інструмент.

Вони йшли неквапно — суворий камердинер містера Кейз-Ола і полохливий нижчий служник.

Хто міг перепинити Псойса?! Хто насмілиться запитати, кого та для чого веде він у кабінет ясновельможного?!

Автоматично відчинилися перші, другі, треті двері. Рука Айта лягла на вимикачі охоронних пристроїв.

— Швидко!

Його нагадування було зайвим. Через кілька секунд «годинникар» опинився в сейфі і взявся за товстелезну теку.

На вузеньку смужку фотоплівки лягав страшний результат впертої, тривалої праці загону найвидатніших фахівців людиновбивства — плани й схеми, цифри й дати. Кожна цятка, кожен значок визначали собою життя і смерть мільйонів людей!

Неквапно, старанно «годинникар» поклав усе на місце, сховав фотоапарат і вийшов із сейфа.

— Ходімо.

Лишилося чи не найскладніше: винести плівку за межі палацу. Айт вирішив не відкладати цю справу. Ще по обіді він пішов до головного радіотехніка, щоб дізнатись, як ідуть справи, і нагримав на нього, що сигналізаційні пристрої почали обладнувати відразу на кількох поверхах. Безперечно, головний радіотехнік виконає наказ, а це значно полегшить справу.

Хіба важко знайти недолік, якщо треба? Зайшовши до зали, де біля отвору вентиляційної труби поралися два монтери, Айт одразу ж послав одного за головним інженером, а другого — за головним розпорядником.

Спритно, як мавпа, «годинникар» видерся драбинкою до отвору, прослизнув туди і тільки на мить затримався, щоб надіслати Айтові мовчазний знак прощання.

— Щасти тобі, друже! — прошепотів Айт.

Постоявши трохи, Псойс пошкандибав до головного адміністратора і небагатослівно пояснив, що той не долічиться сьогодні одного служника.