Надходило лихо, страшніше за прямі наслідки колосального ядерного вибуху — деградація майже половини населення планети.

І тоді, коли, здавалося, вже не могло бути жодного виходу, коли в Монії зруйнувалось усе, що створювалось віками, на всю планету пролунав твердий, упевнений голос:

— Людство не загинуло! Воно житиме!

Де ви, наймудріші?.. Кейз-Ол пропонував вам акції порятунку, обіцяв за певну платню забезпечити кожному з вас райське життя в краю обітованім, у неприступній Уранії.

Гай-гай, розвіялась Уранія радіоактивним попелом. Прахом пішли і всі ваші сподівання. З могутніх ви стали безсилими, з грізних — жалюгідними. Ніхто вам не скоряється, ніхто не поважає вас. Вгорі вас тримали тільки гроші. А гроші втратили для Монії будь-яку цінність.

Комуністична партія Монії запропонувала всім інші акції порятунку — акції, за які доведеться платити єдиною справді стійкою валютою: власною працею.

Півдобовий робочий день. Цілковита дисципліна. Суворе нормування продуктів і зрідженого кисню… За все це робітник одержує антирадіаційний скафандр, а його діти — місце в антирадіаційних глибинних житлах.

Закони надзвичайного стану — жорстокі. Багатьом вони припали не до смаку. Колишні наймудріші намагалися ігнорувати їх. Але коли на сплюндровану Монію почав наповзати голод, коли вже ніде було взяти рідкий кисень для антирадіаційних скафандрів, мимоволі довелось скоритися і їм.

Генерал Крайн тримався довго. Як людина завбачлива, він заздалегідь обладнав на великій глибині комфортабельний бункер і зробив запаси продуктів, води та рідкого кисню. Зловтішно похихикуючи, генерал сидів у своєму сховищі і дописував «Історію другої всепірейської війни» — просто так, для себе.

Та ось до бункера зайшли бійці народної міліції. Вони конфіскували запаси Крайна. Даремно генерал торочив про свої колишні заслуги перед Монією, посилався на хворобу дружини. У них були на все готові відповіді: зараз ідеться не про минуле, а про майбутнє; дружина має звернутися до лікарської комісії; генерал Крайн за рознарядкою місцевого комітету партії призначається чорноробом на будівництво кисневого заводу. Звісно, громадянин Крайн може відмовитись — це його справа. Але в такому разі він не одержить продуктових і кисневих карточок.

Хоч-не-хоч довелося піти на роботу. І ось там, вперше в житті взявши до рук лопату, колишній генерал Крайн і зустрівся з Комісаром антирадіаційного нагляду при Центральному комітеті комуністичної партії Монії, професором Ейр Літтлом.

Вони одразу ж впізнали один одного, бо обидва були без скафандрів: для похилих віком незначна концентрація радіоактивних ізотопів у повітрі вже не становила грізної небезпеки.

Літтл ковзнув зацікавленим поглядом по брудному, спітнілому обличчю Крайна, посміхнувшись, обернувся до свого супутника — чоловіка в легкій антирадіаційній масці.

— Хочеш, Люстіг, побачити того, хто штовхнув мене на шлях справедливої боротьби?

— Звичайно, хочу! — почувся крізь гуму маски приглушений голос Люстіга. — Де він?

— А он, копає! — Літтл кивнув головою. — Колишній генерал Крайн!

— Не розумію… — крізь скло маски видно було, як Люстіг наморщив лоба, пригадуючи.

— Та це ж отой мерзотник, що влаштував вибух атомної бомби на півострові Койтерс! Коли б не він, ураган не обрушився б на Сан-Клей, Тессі не перепинила б твій рефрижератор, і…

Літтл раптом замовк. Він побачив, як болісно скривилось обличчя Люстіга, і вже по-іншому, зі щирим співчуттям у голосі запитав:

— Ну, хто в неї?

— Син.

— І…

— …назвали його Люстігом… — Люстіг глибоко зітхнув, похитав головою. — На мою честь…

Він швидко пішов уперед, а професор з почуття такту затримався.

Ні, життя на планеті не вмерло! А там, де є життя, завжди буде й любов з її радощами та болями, будуть щасливі й нещасливі. Люстіг досі не може забути Тессі Торн.

Професор сумно похитує головою на свої думки. Він сам зі стариківською сентиментальністю трошечки закоханий в Тессі. Одну тільки краплиночку. Та й то — ні. Просто симпатизує… І на старого враз війнуло тихим смутком, знайомим запахом пожовклого осіннього листя.

— Люстіг! — професор Літтл дріботить услід за товаришем. — А послухай-но, що мені спало на думку. Я гадаю, що нам уже слід знову зазирнути на завод кібернетичних машин. Я давно не перевіряв ступінь радіації в тому районі.

Обидва чудово розуміють один одного: на заводі кібернетичних машин головним конструктором працює інженер Айт, там же він і живе разом з сім'єю.

— Гм… А як же з атомною електростанцією біля Крутого порога?

— Та що ж — оглянемо завтра.

— Ну, гаразд. Летімо.

Повільно і майже безшумно пливе над Монією невеликий вертоліт. Проповзають під ним чорні згарища, сумні руїни, пусті поля, посновані липкими червоними пасмами отруйних для всього живого всеїдних гвіан.

Уздовж пустельних автострад шалений вітер гонить коричневі хмари пилу. Щербатими зубами вищирились у небо поруйновані залізничні мости.

Все сталося так, як і провіщав професор Ейр Літтл понад вісімнадцять років тому, коли пролунали два перші вибухи атомних бомб.

Але тоді прогноз Літтла на майбутнє був абсолютно безперспективний, а зараз — оптимістичний.

То тільки так здається, що планета обезлюділа. Аж ген клубочаться димки — то вже починають працювати відновлені заводи. А онде — в ґрунт врізаються ковші крокуючих екскаваторів. Цілком можливо, що то будується нове антирадіаційне житло.

— Знижуємось, Люстіг… — Ейр Літтл заклопотано хитає головою. — Ти знаєш, друже, мені здається, спочатку треба зайти до Тессі. Привітаємо її з сином, ну, і… Послухай, але як же з подарунком? Чи немає в тебе часом чогось у кишені?

Люстіг зробив свій подарунок сам: довгі години він витратив на те, щоб з шматка найміцнішої сталі випиляти фігуру прекрасної дівчини, яка тримає в одній руці кулю планети, а в другій — палаючий факел.

— Чудово, Люстіг! — захоплено вигукує Ейр Літтл, милуючись статуеткою. — Цей скульптурний портрет переживе віки! І схожість — надзвичайна!

Люстіг тільки зітхає у відповідь.

Вертоліт опустився біля величезної присадкуватої споруди без жодного вікна.

Відчиняються важкі герметичні двері, другі, треті.

Довжелезний світлий коридор, заставлений хатніми квітами. Численні двері — як на пароплаві. Більшість з них відчинені, і звідти лунають дитячі голоси.

Це — будинок для дітей. Малята гасають коридором, повзають по кімнатах, щось майструють у холі. Тут їм привільно й затишно: жоден з них не захворіє на променеву хворобу. Але зростають вони при світлі штучних сонць, і назовні їм доведеться виходити тільки у важенних, незграбних антирадіаційних скафандрах.

Аж ось і знайомі двері. Вони теж відчинені. В крихітній кімнатці біля дитячого ліжка сидить Тессі Торн. Вона не помічає того, що на неї дивляться. Очі в неї світяться таким щастям і теплом, що Люстігу аж перехоплює подих.

Простягнувши руку, він тихенько ставить свій подарунок на тумбочку біля дверей і, зробивши знак Літтлу, йде до виходу.

А з кімнати ще чується щасливий голос:

— Тато зробить для тебе велику-велику ракету. Ти полетиш у зоряні світи, мій чорноокий. А я тебе чекатиму. Ну, спи, мій синочку!

Життя на планеті не загинуло. Воно розвивалось.