Від недавнього часу канадець не заводив зі мною розмов про втечу. Він став відлюдкуватий і мовчазний. Я бачив, як гнітить його наше тривале ув'язнення, і відчував — він дедалі лютішає. Коли Нед зустрічав капітана, очі йому спалахували зловісним вогнем, і я вже побоювався, щоб він зопалу не накоїв якоїсь халепи.

Того дня, чотирнадцятого березня, Консель і Нед Ленд зайшли до мене в каюту. Я спитався, що їх сюди привело.

— Хочу вас, пане професоре, дещо запитати, — відповів канадець.

— Будь ласка, Неде.

— Як ви думаєте, скільки душ на борту «Наутілуса»?

— Не знаю, друже мій.

— Я гадаю, — правив Нед, — щоб керувати таким судном, не треба великої команди.

— Авжеж, — відповів я, — на це вистачить чоловік десяти — адже судно оснащене такими досконалими навігаційними приладами.

— Гаразд! — мовив канадець. — А чому ж їх тут більше?

— Чому? — перепитав я і пильно подивився на Неда Ленда, відразу збагнувши, куди він хилить. — Бо «Наутілус» — якщо мої здогади правдиві і я правильно зрозумів, у чому сенс капітанового життя, — не просто корабель. Це підводне судно править за притулок усім тим, хто, як і капітан Немо, порвав зв'язки з землею.

— Може, й так, — сказав Консель. — Та, зрештою, «Наутілус» вміщає обмежену кількість людей. Чи не визначив би пан професор, скільки тут найбільше може бути душ?

— А як його визначити, Конселю?

— Вирахувати. Тоннажність судна панові професорові відома, отже, відома й кубатура повітря. А знаючи, скільки кисню потребує одна людина і взявши до уваги, що «Наутілус» кожної доби поповнює…

Консель ще не доказав, та я похопив його думку.

— Я зрозумів тебе. Вирахувати не штука, тільки я не певен, що результат буде правильний.

— Дарма, — наполягав Нед Ленд.

— То полічімо, — сказав я— Кожна людина споживає за годину стільки кисню, скільки міститься в ста літрах повітря, а за добу — кількість кисню, що міститься в двох тисячах чотирьохстах літрах. Отже, слід поділити водотоннажність судна на дві тисячі чотириста…

— Еге ж, — сказав Консель.

— А коли водотоннажність «Наутілуса» півтори тисячі тонн і в кожній тонні тисяча літрів повітря, то «Наутілус» містить півтора мільйона літрів повітря; отже, поділивши цю цифру на дві тисячі чотириста…

Я взяв олівця.

— …дістанемо шістсот двадцять п'ять. Виходить, «Наутілус» містить кількість повітря, якого вистачить на добу шестистам двадцяти п'яти чоловікам.

— Шестистам двадцяти п'яти чоловікам, — повторив Нед Ленд.

— Але ж усі ми, разом узяті,— пасажири, матроси, офіцери, — не

складемо і десятої частини цієї цифри.

— І то багато для трьох чоловік! — пробурмотів Консель.

— Отож, бідний мій Неде, раджу вам тільки набратися терпцю.

— І терпцю набратися, і, головне, — скоритись, — докинув Консель.

Консель знайшов потрібне слово.

— Зрештою не йтиме ж капітан на південь вічно. Колись та зупиниться! Заступлять шлях крижані тороси — доведеться вертатись у цивілізовані моря! Отоді й згадаємо про Недові плани.

Канадець похитав головою, провів рукою по чолу й мовчки вийшов.

— З дозволу пана професора я скажу свою думку, — мовив Консель. — Бідолашний Нед дуже сумує. Тільки й думає про минуле. Як на нього — миле все те, до чого немає вороття! Серце йому крається від тих споминів.

Треба зрозуміти його. Що йому тут робити? Нічого! Нед же не вчений, як пан професор, і йому байдуже до чудес підводного світу, котрими так тішимося ми. І він ладен поставити на карту геть усе, аби знову на рідній землі посидіти з друзями в шинку.

Та, видно, й справді, одноманітне життя на борту «Наутілуса» було нестерпне канадцеві, звичному до життя вільного та діяльного. Якихось пригод, цікавих йому, тут майже не траплялося. Одначе саме того дня сталася подія, що нагадала гарпунерові щасливі дні.

Близько одинадцятої години ранку «Наутілус», виринувши на поверхню, влучив у самісінький табун китів. Я не здивувався — знав-бо, що тварини, переслідувані китобоями, рятуючись од своїх напасників, тікають у ці широти.

Кити відігравали велику роль у морському світі й колись навіть прислуговувалися в географічних відкриттях. Саме вони принаджували басків, а згодом і астурійців, англійців та голландців, призвичаювали їх до океанових небезпек; услід за ними мисливці борознили морські простори з краю в край. Кити запливали в південні й північні моря. Давні легенди оповідають, що в гонитві за цією здобиччю китолови доходили мало не до полюса: залишалося із сім льє. Коли це й неправда, то завтра вона може стати правдою, і, може, полюючи на китів в арктичних та антарктичних морях, люди відкриють ці невідомі точки земної кулі.

Ми сиділи на палубі. Море було спокійне. Жовтень під цими широтами дарував нам чудові осінні дні. Раптом канадець — його гостре око не могло схибити — помітив ген на сході кита. Пильно придивившись, і я завважив милях у п'яти од «Наутілуса» чорну спину, яка то виринала, то знову зникала під водою.

— О! — вигукнув Нед. — Був би я на борту китобійного судна — ну й потішив би душу! А яке китисько! Ви тільки гляньте, який водограй викидає, трясця його матері! Шкода, що я прикутий до цієї залізної посудини!

— Невже, Неде, — сказав я, — і досі шумує у вас китобійна закваска?

— А що ж то, пане професоре, за китобій, котрий може забути гарпуна? Хіба є ліпше ремесло? Та коли цілишся в кита, тобі у п'ятах свербить!

— Ви коли-небудь полювали в цих морях?

— Не доводилося, пане професоре. Тільки в північних. Носило мене аж до Берингової протоки, до Девісової, а сюди ні.

— Виходить, із китами Південної півкулі ви ще не знайомі. Досі ви загарпунювали тільки північних китів.

— Ну що ви, пане професоре, кажете?! — недовірливо вигукнув канадець.

— Кажу те, що є.

— А я вам он що скажу: шістдесят п'ятого року, — це вже два з половиною роки минуло, — підхопив я біля Гренландії одного кита, а в нього в боці стримів гарпун з тавром китобійного судна із Берингової протоки. Отож я й питаю вас: як воно сталося, що тварину, поранену біля західних берегів Америки, вбито поблизу східних берегів? Хіба ж вона, обійшовши мис Горн або Доброї Надії, не перепливла екватора?

— І мені дивно, — промовив Консель. — Послухаємо, що відповість пан професор.

— Пан професор відповість вам, друзі, що кити різних видів живуть у різних морях і ніколи їх не покидають. А коли якийсь кит із Берингової протоки і потрапив до Девісової, то, виходить, є прохід од моря до моря — або ж біля берегів Америки, або ж біля берегів Ази.

— І то б я вам повірив? — запитався канадець, примруживши око.

— Коли пан професор каже, треба вірити, — зауважив Консель.

— Виходить, — не вгавав канадець, — якщо я тут не полював, то вже й китів тутешніх не знаю?

— Так виходить, Неде.

— Тоді є ще більше підстав, щоб познайомитися з ними, — мовив Консель.

— Гляньте-но! Гляньте! — схвильовано вигукнув канадець. — Підпливає! Пливе просто на нас! Та він же кепкує з мене! Чує, що я голіруч стою.

Нед тупнув ногою. Руки йому зціпилися так, ніби він тримав гарпуна.

— А ці кити такі самі великі, як і в північних морях? — запитав він.

— Майже такі, Неде.

— Мені, пане професоре, траплялося бачити здоровенних китів, футів по сто завдовжки. А біля Алеутських островів, кажуть, попадаються кити по сто п'ятдесят футів і навіть більше.

— Як на мене — то перебільшення, — відповів я. — Ці тварини — не справжні кити, у них є спинні плавці, до того ж вони, як і кашалоти, менші за справжніх китів.

— О! О! — вигукував канадець, не зводячи очей із кита. — Наближається! Йде у кільватері «Наутілуса»!

І, помовчавши, правив далі:

— Ви кажете, кашалоти — мала риба. А я чував, що вони бувають дуже великі. Це розумні істоти. Кажуть, ніби вони маскуються фукусами й іншими водоростями. їх беруть за острови. До них причалюють, на них висідають, розкладають багаття…

— І ставлять будівлі,— додав Консель.