— Ну й жартівник! — відповів Нед Ленд. — А тоді тварина раптом пірнає під воду, і всі мешканці — шубовсть у безодню!

— Все точнісінько, як у мандрах Сіндбада Мореходця⁸¹,— зауважив я, осміхаючись. — Ви, Неде, видно, полюбляєте кумедні вигадки. Он які ваші кашалоти! Либонь, самі не вірите тим побрехенькам.

— Пане природознавцю, — серйозно відповів канадець, — коли кажуть про китів, доводиться вірити всьому… Ні, ви тільки гляньте, як він пливе! А як пірнає! Чувано, ніби ці тварини днів за п'ятнадцять можуть обійти навколо світу.

— Може, й так.

— Ну, ви, певно, знаєте, пане Аронаксе, що на самім початку світу кити плавали ще швидше?

— Та невже? Чому ж то?

— Бо тоді хвіст у них був сплющений вертикально, як у риб, ударяв він по воді зліва направо і справа наліво. Отож Творець, побачивши, що вони занадто вже меткі, взяв та й викрутив їм хвоста. Відтоді вони плескають ним по воді згори вниз і плавають повільніше.

— І ви, Неде, хочете, щоб вам вірили? — запитав я.

— Трошки, — відповів Нед. — Не більше, ніж тоді, коли б я сказав, що бувають кити по триста футів завдовжки і важать по сто тисяч фунтів.

— Ну, це вже було б занадто, — сказав я. — Одначе слід сказати, що деякі китоподібні бувають справді велетенські. Кажуть, з одного кита самого тільки сала витоплюють до ста двадцяти тонн.

— О! Та я те бачив на власні очі,— сказав канадець.

— А чого ж, охоче вірю, Неде. Вірю і в те, що трапляються кити завбільшки як сто слонів. Справжня дивовижа, коли мчить отакенна штука!

— А чи правда, — запитався Консель, — що кит може потопити корабля?

— Корабля? Мабуть, ні,— відказав я. — Хоч і ходили чутки, ніби 1820 року саме отут, у південних морях, кит кинувся на судно «Есекс» та й гайда його штовхати зі швидкістю чотирьох метрів на секунду. Судно кормою зачерпнуло води і миттю пішло на дно.

Нед лукаво глянув на мене.

— Мені не таке було, — сказав він. — Одного разу кит так мене оперіщив хвостиськом, — певніше, мого човна, — що нас швиргонуло догори метрів на шість. Он як! Але проти вашого кита мій всього-на-всього китенятко.

— А кити живуть подовгу? — спитав Консель.

— По тисячі років! — одразу відповів канадець.

— А звідки ж ви знаєте, Неде?

— Так кажуть.

— А чому ж так кажуть?

— Кажуть, бо знають.

— Ні, Неде, не знають, а тільки гадають. І ось підстава: років чотириста тому, коли тільки почали полювати на китів, вони були набагато більші проти сьогоднішніх. Отож цілком логічно дійшли думки, ніби нинішні кити перебувають на стадії росту. Тим-то Бюффон і сказав, що сьогоднішні кити можуть жити по тисячі років. Зрозуміло?

Та Недові Лендові було не до розмов. Він і не слухав мене. Адже кит підпливав ближче й ближче. Нед пас його очима.

— Ого! Та тут не один кит! Десять, двадцять — ціла череда! А я мушу сидіти та тільки дивитися! Мені ж спутано руки й ноги!

— Слухайте, Неде, — мовив Консель, — а чому б вам не спитати в капітана дозволу пополювати?

Консель іще не встиг доказати, як гарпунер кинувся прожогом до люка — шукати капітана. Незабаром вони вдвох повернулися на палубу.

Якийсь час капітан Немо дивився на китів, що пустували за милю від «Наутілуса».

— Це південні кити, — сказав він. — Багата пожива на цілу китобійну флотилію.

— Чи не дозволите, капітане, пополювати? Бо геть зовсім забуду гарпунерське ремесло.

— А навіщо без потреби винищувати тварин? — відповів капітан Немо. — Китове сало нам не потрібне.

— Але ж у Червоному морі, капітане, ви дозволяли нам полювати тюленів! — зауважив канадець.

— Тоді команда потребувала свіжого м'яса. А зараз це було б убивством заради вбивства. Я знаю, люди часто привласнюють собі це право, але я не схвалюю такої жорстокої забави. Винищуючи південних китів — довірливих, нешкідливих, добрих тварин, — подібні до вас люди, містере Неде, допускаються вчинків, гідних осуду. Вони вже перебили всіх китів Баффінової затоки і невдовзі вигублять весь клас цих корисних тварин. Дайте спокій нещасним китам. Вони й так мають чимало морських напасників: кашалотів, риб-мечів, риб-пилок.

Неважко уявити собі, з якою міною слухав Нед Ленд капітанову мораль. Напучувати мисливця на шлях милосердя — це кидати слова на вітер. Нед дивився на капітана Немо й, певне, не тямив, що той йому говорив. Проте капітан мав рацію. За такого варварства скоро не залишиться в океані жодного кита.

Нед Ленд просвистав свою «Янкі-дудль»⁸², засунув руки в кишені й повернувся до нас спиною.

Тим часом капітан Немо, стежачи за китами, говорив до мене:

— Я слушно казав, що китам і без людей вистачає морських ворогів. Навіть зараз китам доведеться зіткнутися з дужим напасником. Чи помічаєте ви, пане Аронаксе, за вісім миль під вітром рухливі чорні цятки?

— Помічаю, капітане.

— То пливуть кашалоти, страшні тварини, що їх випадало мені бачити величезними зграями — по дві-три сотні. Оцих шкідливих хижаків і треба винищувати.

На останні капітанові слова канадець ураз повернувся до нас.

— Прекрасно, капітане, — сказав я. — Ще не пізно. От ми й захистимо китів!..

— Не варто наражатися на небезпеку, пане професоре. «Наутілус» розжене кашалотів. Його сталевий таран, мабуть, незгірше Недового гарпуна.

Канадець тільки знизав плечима, — мовляв, бити кашалотів тараном судна? Де таке чувано?

— Зачекайте-но, пане Аронаксе, — мовив капітан Немо. — Ми вам покажемо полювання, якого ви зроду не бачили. Ніякого жалю до цих хижаків! У них тільки й того, що паща та зуби.

Паща та зуби! Ліпше не описати головатого велетенського кашалота, що сягає двадцяти п'яти метрів у довжину! Величезна його голова вдвічі більша за тулуб. На відміну од беззубих китів, верхня щелепа яких втикана роговими платівками, так званим «китовим вусом», у кашалота з підряду зубатих китів спідня щелепа має двадцять п'ять загострених зубів — кожен двадцять сантиметрів довжиною і важить два фунти. У величезному черепі є чимала порожнява, розділена хрящуватою перетинкою надвоє і наповнена дорогою оліїстою рідиною, так званим спермацетом. З одного кашалота дістають до трьохсот — чотирьохсот кілограмів цієї рідини. Кашалот — неоковирна тварина; це скорше пуголовок, аніж риба. Він дуже незграбно збудований. Лівий бік тулуба непропорційний щодо правого; ця тварина, сказати б, із «недостачею» в лівому боці; дивиться вона тільки правим оком.

Тим часом страхітлива зграя підпливала ближче й ближче. Помітивши китів, кашалоти зібралися до битви. Можна було сказати наперед: переможуть кашалоти, і не тому тільки, що вони краще озброєні до нападу, аніж їхні сумирні противники, але й тому, що кашалоти здатні довше залишатися під водою.

Настав час допомогти китам. «Наутілус» поринув під воду. Консель, Нед і я посідали при вікні салону. Капітан Немо пішов у рубку стерничого, щоб самому керувати судном, яке мало зараз стати за винищувальне знаряддя. Незабаром я відчув, що гвинт закрутився швидше і «Наутілус» поплив хутчій.

Коли ми підпливли ближче, то побачили — битва вже почалася. Судно ввігналося в зграю кашалотів так, щоб розбити її надвоє. Хижаки, угледівши страхіття, спершу не дуже налякалися. Та невдовзі вони відчули силу його вдарів.

Що то була за баталія! Навіть Нед Ленд захопився, аж у долоні заляскав. У капітанових руках «Наутілус» повернувся на велетенського гарпуна — впинався в туші й розтинав їх навпіл, залишаючи по собі два пошматовані кавалки м'яса. Кашалоти люто били хвостами в залізну обшивку, але «Наутілусові» ці вдари здавались слабкими поштовхами. Знищивши одного кашалота, він кидався на іншого, повертався з галсу на галс, щоб не випустити жертви, давав то передній, то задній хід, покірний волі свого стерничого; пірнав, коли кашалот ховався в воду, виринав слідом за ним на поверхню, ішов на тварину просто в лоб, заходив із боків та ззаду, пронизував її, краяв, шматував своїм страшним тараном.