…Ні, Антон Сапіга, підпільний псевдонім — Залізняк, узагалі мав манеру обривати будь-кого, і товариство до цього звикло. Іноді здавалося: дай йому волю, говоритиме сам, без упину, по кілька годин. Усі його слова й думки здебільшого виглядали правильними, молодий, грамотний та політично підкований метранпаж викладав їх чітко, коротко, не лишаючи для співбесідника жодної змоги поставити їх під сумнів. Та й сумніватися не надто хотілося. Адже Антон Сапіга-Залізняк завжди казав те, що ті, хто слухав, хотіли від нього почути.

Красномовством і залізною впевненістю у правдивості того, про що говорить та робить, він підкупив і захопив Оксану Волох, дівчину з Полтави, яка вчителювала тут, у Києві. Вона ж познайомила свого Антона з братом Андрієм, меншим на два роки, вигнаним зовсім недавно з університету Святого Володимира[32], — хлопець входив до Хірургічного товариства. Коли Антон вирішив — саме так, не запропонував, вирішив — збити власну бойову групу, Андрій Волох, рідний брат його коханої, мусив бути в ній. Та взяти конспіративне ім’я. Так він став Полтавою…

— Завинив він не тим, що не навчився воювати за свій народ, — мовив Залізняк, не дивлячись на Вакулу. — Ти правий, цього треба вчитися. Усього треба вчитися.

— Значить, усе ж таки винуватий, — вставив Полтава.

— Винен, — ствердно кивнув Залізняк. — Винен ти, Полтаво, в тому, що промахнувся не будь-якого іншого разу. Ми всі робимо помилки, не завжди в когось щось складно та вправно йде. Сьогодні була перша каральна акція «коліївців». Ми заявили про себе, ми розкидали прокламації. Це — наша програма, Полтаво. Кожен рух опору повинен мати програму. Без програми ми — бандити, в очах царських сатрапів — так точно. А єврейські анархісти теж вважатимуть нас подібними до себе, якщо у нас немає чіткої програми дій.

— Хіба ми не такі, як вони?

Полтава випнув груди, підборіддя здригнулося. Оксана, відчувши братів настрій, зрозуміла: ось зараз укотре почнеться суперечка між тими, кого вона однаково любить, і переросте, як це завжди бувало, у сварку. Антон почне принижувати Андрія, бо розумніший, цілком у змозі розмазати її молодшого брата по стінці лише словами, той укотре програє, почуватиметься прибитим, вибіжить з хати… Хтозна, чим це може скінчитися саме сьогодні, коли їх напевне шукають по всьому місту…

— Не починайте знову, хлопці, — дівчина заспокійливо поклала руки на плечі Залізняка. — Справу зроблено так, як зроблено. Я пишаюся вами обома. Від вашого чублення наша справа нічого не виграє. Лише втратить. Антоне… Андрію…

— Справа втратить, коли в таких, як твій братик, далі будуть такі-от настрої. Толстовець недоладний… трясця твоїй матері…

— При жінках не лайся, — спокійно зауважив Полтава.

— Культурний, — криво посміхнувся Залізняк, накривши долонею руку Оксани. — Тільки де твоя культура буде, коли не буде нашої? А її не буде! Пан перший міністр Столипін про це вже кілька місяців як подбав! Височайшим маніфестом, коли ти забув. Ми терпимо! Їмо та ковтаємо! Ситі, п’яні та дурні!

Круглі скельця окулярів блиснули у світлі електричної лампочки.

Полтава вирішив змовчати. Останнім часом він усе частіше мовчав. У глибині душі, дуже-дуже глибоко, палкі гасла Антона Сапіги розумів, із висновками та закликами погоджувався. Лише не готовий був прийняти методи, котрі їхній ватаг брав на озброєння. Утім, можливо, Вакула зі своїм солдатським досвідом каже правду: треба навчитися, звикнути, і всі сумніви мають розвіятися.

Розцінивши цю мовчанку як згоду та чергову поразку Полтави в короткій ідейній сутичці, Залізняк помітно заспокоївся. Тепер говорив спокійніше, наче вчитель перед учнями.

— Хочу, аби ти зрозумів, Полтаво… Не тільки ти, всі ми мусимо зрозуміти: сьогодні наша невеличка бойова організація показала себе вперше. Значить, діяти мали чітко, злагоджено, без помилок та прорахунків. Отже, Полтаво, ти не мав права промахуватися й метати бомбу мимо цілі. Ми з Вакулою все одно були поруч. Справді могли обійтися цього разу без вибухів, перехопити екіпаж і на два дула виконати наш вирок катам нашого народу. Але ми не будемо виглядати, як вуличні апаші. Тоді як у роки революції царська влада й прості телята-міщани звикли: кожна серйозна каральна революційна організація озброєна бомбами. Ось чому ти не мав права промахнутися саме сьогодні, під час нашої прем’єри.

— Вдалося ж усе, — знову озвався Вакула. — Слухай, не жени пороху. Шуму-грому вистачало, чиста тобі війна. Товариш прокурора вже на небі. Про нас узнали. Не злякаються — ми їм далі будемо рвати. Хіба не так треба робити?

— Вірно, — легко погодився Залізняк. — Але ми зібралися й організувалися не для того, аби шуміти голосніше. Треба показувати нашу здатність до реальних результативних дій. Нас повинні боятися ті, хто за вказівкою цього падлючого Столипіна пішов війною на наш народ. І нас мусить стати більше! Слід показати — наш народ уміє огризнутися та постояти за себе. Хтось проти?

Відповіддю було дружне мовчання.

— Чудово. Дякую. Значить, не слід зволікати з наступною акцією. Є заперечення?

Знову мовчання.

— Вважаємо, що домовилися. І з цим усе. Все зрозуміло, Полтаво?

— Дякую, що обійшлося без смертного вироку, Антоне.

— На здоров’я. І не пащекуй. Бо ми ще не чули, як тобі самому вдалося врятуватися… Там же фараонів налетіло, як горобців…

У своєму службовому кабінеті над широким столом — червоне дерево, спеціально замовляв, оплатили з казенних коштів — Сергій Підвисоцький повісив портрет прем’єр-міністра.

Спеціального циркуляра, котрим приписувалося прикрашати кабінети передусім портретами государя-імператора, ротмістр Київського охоронного відділення не бачив на власні очі. Хоча жило переконання: десь подібний припис напевне існує. Адже ще ніхто, особливо тут, у провінції, не ризикував перевірити на власній шкурі, що буде, коли не почепиш царську персону або знімеш її, примостивши на стіну замість неї іншу, не менш визначну особу.

Ротмістр Підвисоцький наважився так учинити лише цього літа. Демонструючи найперше собі, а вже потім — іншим, укупі з безпосереднім начальством, власне ставлення до Маніфесту Третього липня[33]. У розмові з підполковником Кулябком зізнався начальнику охранки щиро та відверто: давно чекав чогось подібного, адже країна за кілька останніх років зовсім розхиталася, розбовталася, надто багато поблажок під виглядом різних свобод отримало суспіль­ство, яке виявилося до них не готовим. І через те — не надто стабільним.

Той день третього липня, коли цар Микола Другий розпустив у Петербурзі Державну думу, наблизив не хто інший, як прем’єр Столипін. У це Підвисоцький вірив свято: сам цар, на його думку, надто слабкий для прийняття будь-яких рішень. І взагалі, після того як імператор дозволив собі піддатися на вимоги бунтівників, віра ротмістра в силу монархії дала досить широку тріщину.

Тому він прилаштував над своїм робочим столом портрет саме пана Столипіна.

Ніхто ще не зробив ротмістру жодних зауважень з приводу того, що, мовляв, не та персона в казенному кабінеті. Про всяк випадок Підвисоцький мав щось умовно схоже на алібі: государя-імператора тут раніше не було. Тобто він не знімав царя, помінявши його на голову уряду, — просто віддав належне не менш високій державній людині. Між іншим, імператором призначеній, да-с…

Пильно й уважно стежачи за газетними публікаціями, де цитувалися виступи першого міністра, Сергій Іванович часом ловив себе на думці: а Петро ж то Аркадійович уголос говорить те, про що він, звичайний київський жандармський ротмістр, давно й багато думав. І, що характерно, думає надалі.

По суті, голова російського уряду майже дослівно озвучував переконання самого Підвисоцького, котрий вважав: не виросла ще російська політика до парламентаризму британського зразка, не може тут бути конституційної монархії, та й не скоро до цього імперія прийде. «Уряд буде боротися винятковими засобами, — але тільки тому, що зараз винятковий час, — говорив Столипін зовсім недавно, коли в містах після тривалого часу бодай на трошки перестали вибухати вулиці, площі, квартири й набережні. — Ніхто не зможе шляхом терору змусити уряд запроваджувати ті реформи, які ми не вважаємо за доцільне запроваджувати. Уряд вітатиме публічне викриття будь-якого безладу, котрий подається ліберальними крикунами як прогресивні ліберальні реформи! Усе це розраховане на те, аби викликати у нас, у влади, параліч: паралізувати думку та волю. І всі ці дії зводяться до двох слів: “Руки вгору!” На ці два слова ми, уряд, цілком та повністю усвідомлюючи свою правоту, можемо відповісти теж двома словами: “Не залякаєте!”»