— Дурний. Знаєш, чим ти справді, без пустих слів, відрізняєшся від Залізняка? Той би не питав дозволу, Андрійку. Відразу вдарив би у відповідь. Не дивлячись, хто перед ним. Антон не дозволяє себе бити, навіть люблячи.

— Я чогось не знаю, Оксано? Ти вже діставала від свого милого?

Тепер у погляді сестри він прочитав сум, змішаний з ледь помітним жалем, — так дивляться на безнадійно хвору, але все одно любу дитину.

— Кидати бомби не збираюся. Стріляти — теж. Не жіноче це діло. Я сучасна жінка, та зовсім не амазонка. Залізняка ж свого… нашого Залізняка… підтримую в кожному його слові й ділі. Ти теж зрозумієш, що він на правильному шляху. Все лише починається, — Оксана вкотре зітхнула, тепер легко по­гладила Полтаву по небитій щоці. — Поки не зрозумів — іди став воду грітися. Та, що в ночвах, брудна й ледь тепла. Заговорилася я з тобою.

Викликаючи до себе в кабінет поручника Суярка та керівника філерської служби Чернова, ротмістр Підвисоцький уже приблизно знав, яку відповідь від кожного з них почує.

Григорій Суярко ніколи не заперечив би, навпаки — охоче підтвердив, що в Охоронному відділенні є людиною Підвисоцького з усіма, як кажуть у таких випадках, тельбухами. Різниця у віці між ними невелика — лише п’ять років. Проте молоді офіцери навіть у розмові сам на сам підкреслено називали один одного на «ви». Ротмістр дуже добре знав батьків поручника, вони навіть вважалися якимись дуже-дуже далекими родичами. Правда, Суярки в третьому поколінні були поміщиками, мали маєток недалеко від Чернігова, і весь цей час рід переслідувала доволі дивна й малоприємна вдача: помістя балансувало на межі розорення, рятуючись від остаточного краху хіба що, здається, милістю Божою.

Утім, коли, піддавшись загальним бунтівним настроям, збаламучені селяни таки пустили в маєток «червоного півня» зимою, два роки тому, акурат відсвяткувавши Водохреще, саме поручник, уже служачи на той час у корпусі жандармів, отримав від керівництва відповідні повноваження та провів показову каральну операцію. Після того ті з винуватців, кого не погнали на каторгу, з вдячності за таку милість відновили все пошкоджене. Фортуна далі ставилася до польських Суярків стримано, зате в окрузі їх почали поважати: не думали побачити за ними силу та міць державного карального апарату.

Почалося ж усе з протекції, складеної Підвисоцьким своєму далекому й практично ніколи не знаному родичу з іншої губернії. Григорія Суярка зарахували до Окремого корпусу жандармів, він, чесно кажучи, нічим особливим себе не проявив по службі, проте покладену на нього роботу завжди виконував акуратно, старанно й дисципліновано. Ще Кулябко привчив своїх підлеглих, котрих вирізняв серед інших та доручав окремі ділянки: краще грамотний службіст-виконавець, який знає своє діло й займає через це своє місце, ніж розумник-вискочка, чия маківка б’є фонтаном ідей, які той не здатен до пуття втілити. Бо, за спостереженнями того ж Кулябка, з висновками якого погоджувався й сам Підвисоцький, для таких кипучих служак значно важливіше бути в центрі уваги, здебільшого імітуючи бурхливу вірнопідданську діяльність, аби в один прекрасний момент бути офіційно представленим комусь із високих осіб — найкраще самому государю-імператору, тоді як практичної користі від броунівського руху подібних молекул майже не було. Суярко ж був із тих, хто, здається, готовий був, якщо це потрібно для справи, все життя прослужити поручником, зате робити своє діло системно, спокійно, непомітно для загального ока.

Оскільки сам підполковник Кулябко, за прикладом свого попередника, полковника Спиридовича, намагався здебільшого тримати на відстані витягнутої руки від себе саме таких офіцерів, Сергій Підвисоцький брав приклад зі свого шефа, довіряючи тихому непоказному Суярку більше, ніж декому з надто яскравих колег-офіцерів.

На противагу поручникові, із завідувачем служби зовнішнього спостереження, простіше кажучи — «батьком» усіх філерів-топтунів Черновим, ротмістр тримався запросто, хоча той годився йому як не в батьки, то в старші брати — вже напевне. Митрофан Ілліч Чернов теж відповідав переважній більшості критеріїв, котрі висував начальник Охоронного відділення Кулябко до філерів. Найперше від них вимагалося, аби служили не за гроші чи страх втратити роботу, а передусім — за совість. Причому під совістю Микола Миколайович розумів не готовність шпига гідно служити лише за казенну платню, керуючись інстинктами вірнопідданства. Навпаки, ці якості Кулябко, а разом з ним і Підвисоцький цінували в наружниках ледь не в останню чергу.

Під совістю та моральними якостями тут малося на увазі зовсім інше: філер не повинен був соромитися своєї служби. Стеження за підозрюваними, в тому числі — за жінками навіть кращих дворянських фамілій, слід вважати не ганебною й негідною справою, котра змушує пхати носи навіть туди, куди не дозволяють собі пхати їхні рідні та близькі: філери мусять сприймати самі себе як передовий загін стражів дер­жави. Службу ж свою слід вважати корисною й почесною. Щоправда, були серед керівників політичного розшуку й такі, хто філерів ні в що не ставив, плекаючи в них величезний комплекс неповноцінності, — Кулябко якось показував ротмістру лист свого колеги з Риги, підполковника Балабіна. Той не полінувався настрочити в департамент величезну петицію, де намагався обґрунтувати, чому спеціальне виховання професійних філерів не потрібне. Це ж що буде, писав начальник Ризької охранки, якщо кожен шпиг відчує себе навченим фахівцем, рівним жандармському офіцерові, кращим з кращих у політичній поліції… Анархія буде, філери забагато свобод матимуть.

Ох, знову це — «забагато свобод». Не там обмежуєш, не на те тиснеш, не туди дивишся, ваше благородіє підполковнику Балабін!

Зовні Митрофан Чернов являв собою приклад того, яким повинен бути справжній філер. Крім невисокого, нижче середнього, зросту — жодних особливих прикмет. Гострим зором похвалитися не міг, та й не треба: практика показала, що шпиг, котрий бачить не дуже добре, відзначається значно більшою уважністю, ніж топтун із очима Вільгельма Телля[40]. Та головне — сам по собі Чернов поводився з людьми, як звичайний собі простий дядько, котрий ставиться до всіх довкола так, ніби боїться здмухнути порошинку. Того ж самого вимагав від підлеглих, наголошуючи: краще кілька довірливих бесід за чашкою чаю, ніж один випадок залякування, накладання серйозного грошового штрафу чи, Боже збав, удар по морді. Звісно, траплялися різні випадки, та в цілому налагодженою власноруч філерською службою Митрофан Ілліч був у цілому задоволений.

Якось його топтун навіть показав людям самого Євстратія Медникова, як треба працювати. Минулої весни до Києва вів слід одного есерівського бойовика-метальника, котрий проходив під прізвиськом Гнилоніс. Підвисоцький за роки служби не часто отримував циркуляр, котрий вимагав краще застрелити означеного терориста на місці, можна без спеціального приводу, аніж ризикувати людьми, готуючи силове затримання. Того разу соло, як багато разів практикувалося, грали відряджені з Петербурга філери — вихованці Медникова, що на той час уже відійшов від справ. Підлеглі Чернова змушені були триматися, що називається, напохваті. Пошук привів на квартиру одного інженера-гірника, за перевіреною інформацією — переконаного прихильника есерівських методів. Зайшли вночі, але перед тим як пройти в помешкання, київський шпиг, якому й відчинив двері хоч і заскочений зненацька, але готовий до всього господар, підняв застережливо руку й швидко, ніби боячись не встигнути сказати, попередив тих, хто стояв за спиною:

— Тихо. Діти там, двоє, дівчатка. Сплять зараз у дальній кімнаті. Одна хворіє, прокинеться — плакати почне, нікому це не треба.

Більше за петербуржців здивувався сам інженер. Причому враження від поінформованості та позірної делікатності філера виявилося таким сильним, що вирвалося просто на порозі: