— З тебе тут ніхто не сміється. Навпаки, якщо стане зрозуміло, що ти — провокатор охранки, веселого буде ще менше.

— Він убив жандармського офіцера, — нагадала Фаїна. — Писали газети, хіба я не показувала тобі? Агенти Охоронного відділення не вбивають своїх же офіцерів.

— Такі випадки бувають.

— Знаю, чув, — знову включився Левін. — Але, Штерне, ця людина правда дуже допомогла нам усім, коли почався хамішуцер тоді, біля казарм. Це просто не може бути агентурною розробкою Охоронного! Підполковникові Кулябку ніхто не дозволить стріляти військових, городових та навіть жандармів заради того, аби агент мав залізну легенду. Його в тюрмі тримали майже місяць, про це подумай!

— Довкола нас останнім часом кояться дивні речі, ти хіба не згоден? Тобі нагадати свіжу історію, вчорашню?

— Полтава до неї точно не причетний, Штерне.

Знову якомога щільніше закутавшись у шаль, Фаїна перетнула кімнату, встала поруч із хлопцем.

— Ти чого?

— Нічого, Штерне. Просто тепер, від недавнього часу, наша бойова група ні від кого не залежить. Ми тримаємося самі по собі. Самі ж приймаємо рішення.

— Помилка. Вирішую я.

— Нехай так, — легко погодилася жінка. — Одначе, як мені здається, за нових обставин кожен член групи має право голосу.

— Ти про що?

— Ти надто часто став підозрювати всіх довкола. Ти весь світ готовий запідозрити в роботі на охранку. Дійсно, є проблеми, в яких слід розібратися. Але партійному штабу ми вже не підкоряємося. Значить, ставити когось до відома й обговорювати з вищим керівництвом власні рішення тобі не треба. Проте мені здається, одноосібно ти теж жодних рішень приймати тепер не повинен.

— Тобі так здається.

— Фаїна має рацію, — промовив Левін. — Якщо вона хоче поручитися за цього Полтаву, я не буду проти. Вольфе, ти готовий?

— Я знаю про нього тільки те, що він недокинув бомбу та Фаня затягнула його до нас у коляску, — відповів той.

— Не розумію предмета суперечки, — зітхнув Штерн. — До чого все це тут і тепер?

— Нема суперечки. Взагалі, ніхто не сперечається, — спокійно відповіла Фаїна. — Хлопцеві дійсно загрожував смертний вирок. Йому пощастило втекти. Він шукав нас, аби просити допомоги. Не бачу в цих діях нічого підозрілого. Йому справді нема куди податися.

— Вірно. Але ти, заодно — й ти, Левін, не забувайте: у нас тут не місце, де всі, хто втік із тюрми, можуть гратися в хованки. Гаразд, я згоден. Левін його привів, він відповідатиме в разі чого. Фаїна готова поручитися, теж відповідатиме нарівні з усіма, ми не розрізняємо товаришів за ознаками статі…

— Я тут не говорив би за всіх, — гмикнув Левін.

— І тим не менше, — Штерн не зреагував на незграбну спробу жарту. — Нехай ви двоє берете на себе всю повноту відповідальності. Скажімо, я та інші вам довіряємо. Що далі? Ось цей хлопець у своєму дурнуватому солдатському одязі, котрий на ньому теліпається, мов на вішаку, пересидить тут, під вашим, Левін із Фанею, захистом пару днів. Нехай тиждень пересидить. Біс із ним — два тижні. Далі — що, куди, як?

— Тобто?

— Полтава, чи як він там себе називає, рано чи пізно повинен звідси піти. Куди? Тікати за кордон? До кого? Для чого? Під чиє крило, під чий захист? Я читав листівку, котру можна вважати такою собі програмою їхньої бойової одиниці. Своїх однодумців, юначе, ти за межами Київської губернії та по той бік кордону Російської імперії не знайдеш, можеш покластися на мій досвід та повірити мені на слово. Віриш? Чесно говори…

— Вірю. Чесно, — щиро визнав Полтава.

— Молодець. Давай розглянемо поки що інший варіант: відправляємо тебе до Одеси. Там загубитися просто, Фаїна вмовить Вольфа поїхати з тобою, там знайдуться потрібні зв’язки…

— Потрібні — для чого?

— І знову молодець, Полтаво! Для того, юначе, аби одного разу хтось із контрабандистів швидше по дружбі та із жалості, ніж через бажання заробити трошки грошей, переправив тебе кудись до турків. Чи до румунів. Утечеш, врятуєшся, що робитимеш там? Не підеш далі найближчого порту, аби стати там вантажником у доках? Тяжкий хліб, Полтаво. Та іншого варіанта для тебе я зараз просто не бачу. Звісно, в разі, якщо ти при­йшов сюди, аби перебути в безпеці. Тебе трошки перестануть шукати. Й потім ти зберешся тікати далі. Я тебе вірно розумію?

— Не знаю, — чесно зізнався хлопець. — Ось не знаю, і все! Що хочете зі мною робіть — не знаю, як бути далі, що робити, куди йти. Прийшов, бо не знав, де ще шукати допомоги. Не проженете, не вб’єте, нагодуєте, допоможете знайти інший одяг — подяка моя та ось це, — він тут же на підтвердження своїх слів відважив низький поясний уклін, коли випростався, продовжив: — Але ви праві, пане Штерн…

— Товаришу Штерн, — виправив той. — Ми тут не пани.

— Звиняйте, товаришу Штерн, правду ви сказали! Правильно все! Нема мені куди йти далі! Про це я не думав навіть.

— Подумай.

— Хіба є варіанти? Ви мені намалювали цілком реальні перспективи…

— Є ж іще одна.

— Ви про що?

— Можна на «ти». Так простіше.

— Дякую. Так про що… ти?

— Стати одним із нас не думав? Не відсидітися тут, як тарган у щілині. Твої товариші загинули, фараонам щонайменше слід помститися за це. До того ж перевірені бійці нам завжди потрібні. Ти, бачу, з малим досвідом. Але ж перевірку пройшов, та ще й яку — не кожному з нас пощастило застрелити жандармського офіцера. Досвід прийде сам, головне — твоя згода. Ти не просто втік із тюрми, бо тебе хотіли повісити. Хіба ти згоден із цим режимом?

— Не згоден.

— Хіба не маєш свого, власного плану боротьби з ним?

Тепер Полтава відповів не одразу, та все ж таки сказав:

— Маю.

— Тоді не бачу причин, чому б тобі не бути разом з нами. Тим більше що за тебе поручилися вже двоє.

— Час подумати в мене є?

— А для чого? Що ти можеш вирішити? У тебе є вибір, хлопче? Що тебе стримує?

Полтава роззирнувся, пошукавши та знайшовши очі Фаїни. Їхній погляд подіяв заспокійливо — жінка відчула це своїм, лише їй відомим чуттям.

— Нічого мене не стримує. Просто… кілька останніх днів… Розумієте, не прості вони для мене виявились… Багато чого сталося…

— Навіть уявити не можеш, як я тебе розумію, — промовив Штерн. — Добре, хай на сьогодні наша розмова закруглиться. Дайте людині поїсти, там видно буде.

2

Це сталося наступного вечора.

До того часу Полтаві здавалося, що терористи зовсім утратили до нього інтерес. Місце для спання виділили в одній із трьох кімнат. Якщо бути зовсім точним — в одній із двох вільних. Третю, як зрозумів хлопець, займала Фаїна на правах єдиної серед бойовиків жінки. Ліжок на всіх теж не вистачало, більшість спала на підлозі. Правда, це не стосувалося Штерна, він зайняв одне вільне. На другому розмістився Левін, але із самого ранку він, нікому нічого не сказавши, кудись пішов. Інші, включно зі Штерном, не здивувалися, з чого Полтава зробив висновок: так відбувається або завжди, або — дуже часто. Вільне місце на ліжку відразу ж зайняв Гірш, який до того розмістився в тій же кімнаті, на підлозі, на солом’яному лежаку. Вольф із Малютою, займаючи третю кімнату, теж спали на матрацах, кинутих на підлогу. Полтаві ж довелося вдовольнитися просто підлогою, постелити поверх не знайшлося нічого. Правда, відшукали тонку ковдру, і загалом його нічліг тут, у притулку — чи лігві — терористів, мало чим відрізнявся від тюремного.

Уранці Полтава зробив для себе ще одне невеличке відкриття: у цьому товаристві кожен займав себе, як міг та хотів. Після Левіна з будинку, нічого нікому не сказавши, пішов Штерн. Зі своєї кімнати Фаїна майже не виходила, до чоловічого товариства молодій жінці, здавалося, зовсім не було ніякого діла. Полтава тут же згадав Оксану: сестра, коли не ходила давати свої уроки та здобувати невеличкі підробітки, тільки й займалася, що прала та готувала всім чоловікам — не лише братові й коханцеві, а й Вакулі, хоча той ночував окремо від інших.