— Штерне, закінчуй уже, ходу! — поквапив Левін, ставши про всяк випадок біля розбитого вікна з револьвером напоготові.

Але той чомусь не поспішав, затято повторюючи:

— На мене! На мене глянь, Федю! Сюди! Геть руки, смердюх!

Чи то від бажання послухатися й тим самим відчайдушно спробувати якось врятуватися або просто відстрочити невідворотне, чи просто ведений рефлексами, рябий на мить опустив руки. Тепер валявся на спині під ногами Штерна, розкривши рота в пронизливому крикові.

Куля пішла просто в рот — так хотів Штерн.

Йому не досить було стрельнути провокатору в голову. Зараз відчув непереборне бажання не втихомирити його: буквально заткнути кулею.

Другий і третій постріли призначалися вже трупові.

За вікном до собачого хору враз долучилася трель поліцейських сюрчків.

— Штерне! — знову вигукнув Левін, нервово стиснувши руків’я револьвера.

— Чую, — кинув той. — Усе ж таки сиділи десь поруч.

— Хто?

— Фараони. Небагато їх. Ні на що не сподівалися особливо. Припустили — провал ми могли розколоти.

Левіну здалося, що Штерн, стоячи біля застреленого зрадника, нікуди поспішати не збирався, тож знову поквапив:

— Потім поговоримо! Пізніше! Ходу, Штерне!

— І я про це. — Штерн заховав свою зброю в кишеню пальта. — Ти давай, мене тримайся. Дворами підемо, городами.

— Виведеш?

— Не знаю. Тільки шпиги тут навряд чи менше нашого плутають. Не стій, сам же сказав — рвонули!

За мить обоє вже розчинились у раптово галасливій селищній темряві.

Арештованого лишили в кайданах.

Поручник Суярко міг би зараз наказати охороні зняти їх. Демонстративно насварити тюремників за середньовічні методи в часи, коли людство винайшло електрику, рухомі екіпажі та літальні апарати. Після цього запропонував би співрозмовнику стілець та склянку гарячого чаю з цукром. Проте поручник не збирався так робити ні тепер, ані в найближчому майбутньому.

Суярко не визнавав методів тих колег, котрі на допитах починали вдавати із себе лібералів. Ні, він припускав: у департаменті справді такі служать. І діють, мабуть, із кращих пере­конань, вважаючи себе прогресивними жандармами, що вдаються до насильства лише у крайніх випадках. Наприклад, коли в’язень відмовляється розуміти: до нього ставляться по-люд­ськи, гуманно, бажають добра, а він усе одно вперто не бажає йти назустріч слідству. Подобаючись при цьому сам собі.

Але Григорій Суярко, освоївшись на службі й дещо для себе зрозумівши, відразу вирішив позбавити ілюзій як себе, так і тих, з ким доводилося працювати.

Найперше, що вони мусять зрозуміти, це те, що за свою антидержавну діяльність вони опинилися в тюрмі, як того вимагає закон. Місце ув’язнення — це не світський салон і не готельний нумер, де можна сподіватися зустріти приємне товариство та зручні умови. Поліпшити своє прикре становище арештант може лише одним-єдиним способом: відразу, щойно відчув вогку тюремну камеру на смак, покликати наглядача й заявити про свій щирий намір співпрацювати зі слідством. Справді після такого зголошення доброволець має право на певні послаблення, в тому числі це стосується режиму утримування. І ось тут він, поручник Суярко, готовий простежити за цим особисто. До речі, в тих випадках, коли арештант обирав для себе подібну лінію, Григорій так і робив.

Проте якщо панове революціонери вперто зображують із себе нескорених героїв, поручник зовсім не збирався гратися з ними в лібералізм. Адже за час служби встиг побачити серед них усяких представників усіх без винятку людських типів, окрім одного: дурнів. Повних, беззастережних ідіотів. Бо лише такий сприйме плач жандармського офіцера з приводу скутих кайданками рук та ніг за чисту монету й на якусь мить повірить: пощастило натрапити на інтелігентну людину, котра служить режимові випадково, у глибині душі поділяє погляди соціал-демократів і готова, чорт забирай, домовитися з близькою собі по духу людиною.

Ну, а раз таких нема, раз усі ті, хто не погодився тепер і не збирається йти на співпрацю пізніше, жандармам не ймуть віри, то не слід цю віру в них сіяти. Арештант повинен зрозуміти раз і назавжди: він знаходиться в тюрмі з усіма наслідками, що випливають із цього факту. Тож нехай приймають для себе кайдани та все інше як належне.

Жестом відпустивши охорону, поручник Суярко лишився в обладнаній у колишньому казематі кімнаті для допитів сам на сам із високим худим — навіть не худим, наче висохлим, мов гілка на старій вишні в батьківському саду, — чоловіком, якому, коли вірити документам із сірої теки, лише трошки за тридцять. Світло в кімнаті було тьмяним, брудна лампочка під стелею ледь жевріла, та на столі слідчого прилаштували іншу лампу, спеціальну, поставлену так, аби всякий арештант міг бачити свого слідчого в неправильному світлому колі, сам же для офіцера лишаючись у напівтемряві, зливаючись із нею, стаючи сірим, зовсім безликим.

— Сюди підійди, — наказав коротко, так само не вважаючи доцільним звертатися до них на «ти», як це практикували Підвисоцький та деякі інші офіцери.

Реальна користь від подібної практики теж підтверджувалася досвідом. Сказане відразу в лоба «ви» не просто вказує в’язневі його дійсне місце — оці, грамотні й красномовні, здатні густо балакати й плести запальні словесні мережива, від «тикання» відразу забувають про свої здібності, починають плутатися в словах, ніяковіти: так поводиться гола, точніше, насильно роздягнена людина перед навіть невеличким гуртом. Звертання на «ви» все ж таки лишає шанс на відступ, захист, спробу домовитися чи можливість маневру. Коли кажеш «ти», бажано — вклавши в це слово таку саму силу й лють, наче забиваєш цвяха в стіну молотком, прагнучи влучити з першого разу, вже самим лише цим доводиш свою силу й перевагу.

Арештант підійшов, повільно переставляючи ноги. Коли наблизився до столу майже впритул, поручник зупинив різким:

— Стояти!

І тут же в лице в’язневі вдарило світло його лампи.

Той спробував закритися руками, спрацював рефлекс. Та скуті ланцюгом ноги ледь встояли на холодній цементованій підлозі від різкого руху, арештант був змушений зібрати рештки сил і напружитись, аби втримати рівновагу. Суярко стежив за його спробами зі щирим зацікавленням і не міг собі пояснити задоволення від того, що в’язень таки не зміг встояти, поточився і впав. Правда, в останню мить зумів зігнути праве коліно і впав на нього. Удар вийшов глухим і, напевне, болючим для чоловіка — той не стримав крику, скреготнув зубами, голосно видихнув і таки розпрямився.

Поручник кілька разів ляснув у долоні, виставивши перед собою зігнуті в ліктях руки.

— У цирку ніколи себе не пробував, Хмелю?

— На коліна перед вами не стану, — процідив той у відповідь.

— Захочу — станеш, — пообіцяв Суярко, і тон його не залишав сумнівів: поведінка й узагалі доля того, кого він назвав Хмелем, цілком залежить від бажань поручника. — І можеш без цих своїх гасел, тебе тут усе одно ніхто не чує. Хоча якщо тобі полегшає, дам три хвилини. Покричи щось про царських сатрапів та держиморд, виговорись. Може, більше часу треба?

— Усіх не пересаджаєте, — промовив Хміль.

— І це вже чули, — кивнув поручник. — Слухай, хоч хтось із вас колись нормально поговорити може? У тебе наче жінка є, Хмелю. Як там її називають у вас на околиці? Хмелиха чи Хмелеха?

— Мою дружину хрестили Галиною, — підборіддя арештанта ледь здригнулося. — І до того, в чому ви мене тут звинувачуєте, вона зовсім не причетна. У неї дитина під серцем, і ви не маєте права…

— Мовчати! — прикрикнув Суярко. — Заговорив він про права! Слухай, Хмелю, я ж ось просто зараз тут, на папірці, напишу, що ти можеш мені ще сказати про сатрапів, режим та революцію. Твої подільники теж нічого іншого не вміють говорити. І мене знаєш що дуже цікавить, Хмелю? Дитина в твоєї Галі від тебе буде?