— Не треба, — видушив він із себе.

— Чого не треба? Слухай, я зараз підійду, ти здаси мені зброю, і я цього не забуду, слово офіцера!

Крок уперед. Ще крок.

Поручник уже зовсім близько. У півтемряві горища Полтава не міг розгледіти його обличчя.

— Ну? Ти ж не дурний хлопець у нас, Андрію…

…І прости нам борги наші, як ми прощаємо боржникам нашим…

Поручник зовсім поруч. Рука в білій рукавичці тягнеться до револьвера в його руці.

— Спокійно. Давай. Отак, молодець.

Полтава відсмикнув руку.

Вказівний палець ураз наче зажив власним життям. Виявляється, це дуже просто й зовсім не страшно — плавно натиснути спуск.

Звук пострілу луною пішов по горищу.

…В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь.

— Ви не образитеся, Волоху, якщо зараз скажу вам щось відверто?

— Тому, хто в кайданах, навряд чи є смисл на когось ображатися. Тим більше — на того, хто ці кайдани надів.

— Ну, якщо справа тільки в цьому…

Ротмістр Підвисоцький видобув із кишені формених штанів ключика, підійшов до Полтави, що сидів навпроти столу.

— Дайте сюди.

Той витягнув скуті руки, ротмістр легко впорався із замком, підхопив кайданки за ланцюг, недбало кинув на стіл.

— Тепер краще?

— Ми все одно не рівні. Ви тюремник, я в’язень.

— Я не тюремник, — серйозно відповів Підвисоцький. — Утім, ви можете вважати мене ким завгодно. Уся ваша братія давно називає нас, скромних стражів закону й порядку, мало не чудовиськами із сімома головами.

— Перебільшуєте. Не такі ви вже й страшні…

— І ви перебільшуєте! — тут же відбив ротмістр.

Відчув заодно — менше тижня провів терорист Андрій Волох в одиночній камері, а вже повільно, проте впевнено перетворився з переляканого студента-недоучки на борця-мученика. Хлопцеві подобалося бачити себе таким у власних очах — або просто грала, пінилася гаряча кров від остаточного розуміння безнадійності власного становища.

— Що я можу перебільшувати?

— Свою значимість, Волоху! Оці ваші «колії» — вони ж іграшкові, несправжні вони, хіба не так? Я сам вас допитував, ви мені чітко все пояснили.

— Я нічого не пояснював! Я не маю справ із царською охранкою!

— Гордо сказано. Красиво, сильно, впевнено. Тільки крім мене, Волоху, вас ніхто не почує. А я такого наслухався — о! — Ротмістр черкнув себе ребром долоні по горлу. — Хоча, признатися, з подібною групою стикаюся вперше.

Підвисоцький не мав бажання повідомляти арештованому — була ще одна обставина, котру він переживає вперше. За роки служби в корпусі жандармів, потім — в Охоронному, ротмістр ще жодного разу не чув, аби арештант говорив російською мовою з помітним акцентом. Причому — дуже схожим на іноземний, так правильно, старанно, навіть грамотно, але все ж таки доволі штучно спілкуються інородці.

Це для них російська мова від народження чужа. Вони змушені вчити її, бо інакше не можна, інші мови так широко в імперії не ходять. Добре, хай у кавказців російська до смішного калічена, але ж Південно-Західний край не Кавказ, однією мовою, як здавалося Підвисоцькому, повинні говорити й говорять усі довкола, навіть служниці в їхньому домі її освоїли. Нехай вона звучить з таким самим акцентом, дівки сільські, напівграмотні. Але ж цей Волох — студент, навіть, як уже вдалося з’ясувати, має коріння у збіднілому шляхетному роду, пращури дістали дворянство від цариці Катерини[51], так само як колись і Підвисоцькі…

Тож не міг ротмістр логічно пояснити чужий акцент цього хлопця. Як не вміщалося в голові, чому так звані «колії» вирішили згуртуватися саме довкола саме таких, а не інакших ідей. Тож домовився сам із собою про ідеально прийнятне рішення: не торкатися їхньої ідеології взагалі. Тим більше що подібних боївок, які базуються на однакових ідеях, схоже, найближчим часом не створиться.

— Ви щось хотіли мені сказати, — нагадав Полтава.

— Хотів і скажу, — кивнув Підвисоцький, машинально відсунувши кайдани ближче до центру столу. — Мені з вами нецікаво, Волоху. Зовсім.

— Я мушу на це ображатися?

— Не знаю, — знизав ротмістр плечима. — Мабуть, так. Адже ви з вашою сестрою та вашими товаришами по так званій боротьбі напевне вважали себе неабияк цікавими одне одному. Насправді, коли ви давали свідчення, до мене дійшло: все це нудно, недолуго, недоумкувато й непрофесійно. Вам не слід було брати приклад… не знаю… з есерів… Того ж Савінкова, скажімо, чи будь-кого, хіба мало їх зараз. Особливо — серед юдеїв. Та Бог з ними, з юдеями, не про те мова! Факт в іншому, Волоху: ви ж були одне для одного випадковими людьми!

— Я противник цього режиму, — промовив Полтава. — З ним ми боролися. З національним гнітом, але вам не зрозуміти. Особисто вам — теж.

— Ага, справді, де ж нам! Тільки це не в мене, а у вас, Волоху, у вас особисто немає жодних політичних переконань, жодної ідеологічної платформи! «Борюся з режимом» — лише гасло. Це все я виніс із ваших же свідчень, писали власною рукою. Почерк у вас хороший, до речі, кар’єру судового секретаря не думали зробити?

— Я нічого не писав про своїх товаришів, — уперто мовив Полтава. — Вам не вдасться зробити з мене провокатора…

— Для кого? — Підвисоцький картинно сплеснув у долоні. — Кому ви потрібні? Волоху, ви не представляєте жодного інтересу саме через те, що ніхто вас, палкого революціонера, не потребує! Тільки не починайте зараз вигукувати красиві гасла про свій народ, котрий потерпає від гніту, й таке інше! Таке інтересно слухати від людей, за якими справді хтось або щось стоїть. Ви ж, Волоху, навіть не можете виказати мені на допиті своїх товаришів та місце, де вони ховаються. Заодно здавши їхні замисли.

— Я й не збирався…

— Волоху, Волоху! Якби ж і збиралися… Усе відомо з вами і про вас. Вам просто нема кого здавати! Як нема кого захищати й за кого накладати життям! Ви не можете своїм героїчним мовчанням здійснити подвиг заради ідеї! Поза сумнівом — ідеї високої. Ватажок ваш, Антон Сапіга, вбитий. Так само як інший ваш товариш по зброї — Лук’ян Лисенко. Сестра ваша в казематі, і її ви нічим не врятуєте, бо нема особливої потреби…

— Чому? — вирвалося в Полтави, він ледь подався вперед.

— Тому, що їй нічого серйозного не загрожує. Сприяння терористам, участь в антидержавних заколотах, але ж вона навіть бомбу кинути не змогла. В активних діях участі не брала, тут без ваших палких запевнень усе ясно та зрозуміло. Міг би сказати: нема доказів, зберемо — посадимо Оксану Волох, вишлемо на вічну каторгу. Тільки ж не збираюся я брехати, та й із жінками, такими, як сестричка ваша, не воюємо. Її вишлють з Києва на поселення, позбавлять громадянських прав. І то не назавжди, обмеження в правах час від часу переглядається. Закони в нас гуманні, Волоху, ви лише не хочете їм слідувати…

— Ваші закони нищать мій народ та мою націю.

— І знову — патетика й гасла, пане колишній студент. Патетика й гасла, нічим не підкріплені, тому теж не цікаві. Давайте обійдемося без політичних та ідеологічних дискусій. Тим більше що, вкотре повторюся, вести мені їх з вами зовсім не цікаво. Судячи з того, що я дізнався про вашого ідейного лідера Сапігу, тому було б що сказати мені. Й не лише мені. Господи, навіть покійний ваш підривник Лисенко — і той мав набагато більше життєвого досвіду. Напевне погодився стати одним із цих «коліївців», чи як вас там, зі своїх міркувань. Знаєте, чим вони цінні?

— Вакула загинув, ви не можете судити…

— Ага, так-так, пробачте. Звичайно ж, Вакула! А ви — Полтава! — Ротмістр знову намагався утримуватися на межі відвертого блазнювання. — Так, я не мав можливості особисто поговорити з ним. Проте переконаний: Лук’ян Лисенко пояснив би мені набагато більше свої мотиви, ніж ви. Волоху, ви ж примкнули до цієї бойової дружини, бо Сапіга, ваш ідеолог, був коханцем вашої сестри! Вона попросила допомогти милому — ви й не відмовили. Адже самі ж відчували себе жертвою режиму! Вас же течія несе, Волоху!