Чотирьох бойовиків, разом із ним, цілком досить, — так вирішив Штерн.

Харківська бойова організація зараз не просто допомагала його людям освоїтися в місті, якого ніхто з них добре не знав. Малюта — той узагалі вирушав до Харкова вперше. Узгодження дій із місцевими мало насамперед стратегічну й значною мірою — дипломатичну мету. Адже підготувати та провести екс на чужій території без дозволу тих, хто цю ниву з перемінним успіхом орав сам, було неправильно й неможливо.

Це вважалося вторгненням.

Порушенням усіх неписаних правил.

Бо експропріації в Харкові — парафія винятково харків­ських боївок, і в цій справі організація Абрамова вже не раз домагалася значних успіхів. Але влаштувати екс на чужій території в ситуації, що склалася в Києві, для Штерна було чи не єдиним способом роздобути грошей.

І справа не лише в необхідності поповнити скарбницю власної організації. Хоча це теж суттєво з огляду на те, що група на невизначений час змушена була залягти на дно…

Зайшовши до свого вагона та влаштувавшись на жорсткому сидінні, Штерн укотре прокрутив у голові весь свій план, від початку до кінця, аби зайвий раз переконати себе в двох речах.

По-перше, напрямок дії вибраний ним цілком вірний. Незалежно від того, що після акції помсти біля військових казарм у них під ногами фактично горіла київська земля. Бо кінцева мета, до якої він вирішив іти і яку ще не довів до відома групи навіть у загальних рисах, на виході буде того варта.

Київ давно не трусило. І скоро трусоне як слід, після чого місто назавжди або принаймні надовго отримає сильний переляк, від якого доведеться відходити дуже довго, що цілком лягає в русло боротьби з режимом, котру всі вони вирішили вести далі, не оглядаючись на тимчасову поразку революції.

Ну і, по-друге, сама по собі підготовка акції подібного масштабу забере чимало грошей. Штерн навіть мав усі підстави переконати себе: нічого такого не потягнула б партійна каса навіть два роки тому, коли був самий розпал революції і збройна боротьба з режимом увійшла в активну фазу. Зараз не так, нині гроші до одного партійного озера не збігають із різних струмків. Виходить, їм знадобиться напевне не один екс. Треба розводити їх у часі, реалізовувати в різних містах, що, звісно, трохи відтягне втілення його великого плану. Хоча Штерн збирався встигнути до середини грудня, не пізніше.

Тут головне — не лише дбайлива підготовка, а й удало вибраний день. І Штерн після тривалих роздумів визначився з датою.

Дрімаючи під рівномірний стукіт вагонних коліс, він раз по раз уявляв, як це буде. Ось гідний подаруночок тихим та буржуазним київським панам і панянкам перед самим початком Різдвяних свят. Вони, ліниві, дуже все це люблять — листівочки, шляхетні вітання, рожеві бантики.

Ось і отримають.

Не рожеві — червоні.

Здригнуться. Трусне цих сонних міщан капітально, ґрунтовно.

Хай там як — пам’ятатимуть довго.

— Обличчям до стіни! Руки за спину!

Наказ віддавався всякий раз, коли арештанта виводили з камери. Хоч на допит, хоч на прогулянку.

Цього разу була прогулянка.

Допитів, як і обіцяв ротмістр Підвисоцький, більше справді не було. Три дні до наступної Тимофієвої зміни тягнулися незвично довго навіть для тюрми. Полтава дуже боявся й випадковим рухом видати себе, виказати тюремникам той дивний, незрозумілий, піднесений стан, котрий охопив його зсередини. Настрій у арештанта, особливо того, котрому вирок відомий уже до суду, а отже, сам судовий процес стане чистою формальністю, напевне мусить бути інакшим. Тому весь цей час Полтава намагався вдавати із себе пригніченого, подавленого, роздушеного — словом, такого собі живого мерця. Звісно, саме так мусить виглядати хлопець, якому ще немає двадцяти, а він уже до кінця року повинен залишити цей світ, навіть не пізнавши всіх його радощів.

Хоча, коли наставала ніч і всім мешканцям одиночок наказували спати, Полтава, витягнувшись на жорстких нарах та накрившись до підборіддя тонкою сірою ковдрою, дивився в темний маленький заґратований квадрат вікна й думав: насправді він рано радіє. Нехай наглядач Тимофій передавав йому записки від сестри, ризикуючи роботою й напевне — власною свободою. Гаразд, вони земляки, й брат тюремника теж постраждав за ту справу, якій сам Полтава збирався присвятити найближчі роки, ось лише так швидко й задурно померти за неї не збирався. Припустімо, цей Тимко співчуває йому, підтримує морально і готовий організувати втечу.

Поки все складається.

Крім одного.

Головного: чи не лишаться плани й обіцянки, що вселяють надію та зігрівають арештанта в холодному кам’яному мішку, лише словами.

Цей Тимофій лише наглядач, до того ж — однорічник, вільнонайманий. Можливості його обмежені. Тоді як вивести особливо небезпечного в’язня з військової тюрми здатен лише той, хто має в цій в’язниці бодай невеличку, зовсім незначну владу. Звісно, міркував Полтава, даремно кидатися словами цей навряд чи буде. Ось лише що за ними стоїть — поки невідомо. Урешті-решт, тюремник може зважитись, і напевне — зважився на відчайдушний крок, який у результаті може стати фатальним для обох. Сприяння небезпечному державному злочинцеві, терористу — це не жарти, далеко не жарти.

Тож коли ранкову тюремну пайку нарешті приніс він, Полтава уже втомився стримувати себе — кинувся до прочиненого вічка дверей просто з місця. Чекав слова, знаку, навіть чергової вісточки від Оксани. Натомість зіткнувся з холодним, недобрим, навіть якимось густим мовчанням і відразу зрозумів: недарма боявся, пропало все, нема жодних надій, обіцянки виявилися видутими з крихкого скла, розбилися через чийсь незграбний та необережний рух. Усередині раптом усе затягнуло кригою, Полтава не міг їсти, хоч відчуття молодечого голоду не в змозі виявилася перебити навіть в’язниця.

Повернувшись до стіни обличчям, Полтава завмер в очікуванні, поки тюремник зачинить двері камери, тому в першу мить не повірив, коли почув за спиною тихе:

— Готовий?

— Хто? — вирвалося в нього мимоволі, й наступне питання прозвучало, ніби відбившись луною від стін: — Коли?

— Тихо, дурню, — рівно мовив Тимофій, брязнувши ключами й голосно закашлявшись при цьому. — Не волай. Чого волаєш?

— Нема ж нікого…

У тюремному коридорі в цей момент справді нікого не було.

— Дурень, — втретє повторив тюремник. — Пішов уперед. Іди й слухай. Тільки уважно, вдруге не повторю. Руки давай сюди.

На прогулянку чи просто з камери Полтаву завжди виводили в кайданках. Він покірно простягнув руки. Сковуючи зап’ястки, Тимофій наблизився, тепер мав змогу говорити просто хлопцеві на вухо:

— Сьогодні вночі. Іншої можливості не буде. Термін служби в мене кінчається. І взагалі…

— Що взагалі? — не зрозумів Полтава.

— Нічого. — Видно, в цей момент тюремник думав про щось своє, зрозуміле й близьке тільки йому. — Я поставлений розводящим караулу. Солдати міняються часто. Втомлені, доходять до караулки і відразу падають спати без задніх ніг. На тебе уваги ніхто не зверне.

— Чому?

Замок на кайданах клацнув.

— Кругом марш, пішов! — прикрикнув наглядач. І коли Полтава посунув звичним маршрутом по коридору, Тимофій рушив слідом, тримаючись за крок позаду, заговорив далі коротко, уривчасто: — Принесу солдатські штани, чоботи, спідню сорочку. Перевдягнешся. На тебе ніхто особливо зиркати не буде. Аби вдень — ще можуть. А вночі, кажу ж тобі, всім аби пику придавити. За караулкою — вмивалка. Там буде солдатська сорочка, ремінь, підсумок, кашкет. З караулки виведу, за стіни — теж. Далі сам.

Від простоти плану в Полтави перехопило подих. Хлопець навіть стишив ходу, та тюремник сильно штурхонув його між ребра.

— Волочи мосли, чуперадло! — гаркнув на весь коридор, а коли завернули до галереї, що вела до виходу в дворик для прогулянок, сказав тихіше: — Розкусять — обом гаплик. Тоді кожен сам по собі, зрозумів?