Відтоді й дотепер терор на київських вулицях став до прикрого звичним явищем, і на постріли та вибухи бомб міщани мимоволі навчилися реагувати так само, як на дощ, зимовий сніжний занос чи повінь на Подолі — навіть коли дніпровська вода піднімалася аж до центральної частини міста.

Уже почавши служити в жандармерії ще при Новицькому, тоді ще зовсім зелений, проте не по чину, як примовляв Василь Дементійович, цікавий офіцер самотужки знайшов підтвердження інформації, отримуваної Департаментом поліції через Особливий відділ з-за кордону, від агентів, котрі діяли в емі­грантському середовищі, й розсилав по губернських управах. Не раз і не два відзначалося, що Санкт-Петербург як столиця імперії тепер найменше годиться для проведення революційних, читай — терористичних — дій. Головні надії терористи від усіх партій та всіх мастей покладають нині на провінції. Там, у губерніях, ґрунт для вдячного революційного руху готується самим урядом. Адже у провінцію переважно висилають, караючи за різні провинності, а не призначають цілеспрямовано, з урахуванням тієї чи іншої специфіки. Або дають губернії на відкуп не особливо вимогливим, зате — напевне вірнопідданим чиновникам, котрі облаштовують тут для себе маленькі персональні райські куточки.

Невтішний висновок зробив для себе Сергій Підвисоцький: його рідний Київ саме через це став раєм ще й для терористів усіх мастей. А від сьогодні, як зрозумів ротмістр, на одну «масть» побільшало.

Сам молодий офіцер був вдячний Спиридовичу за те, що невдовзі після свого призначення забрав його, тоді ще — поручника, з відомства Новицького до себе, в охранку. Старий лис опирався, та Олександр Іванович мав значні повноваження й повною мірою скористався ними. Пояснивши: великою помилкою буде, якщо Охоронне відділення комплектувати кадрами, привезеними з Петербурга, Москви чи, наприклад, Тамбова або Новгорода.

Можна мати величезний досвід роботи. Й разом із тим — цілковито не розумітися на місцевій специфіці.

Власне, це й відбувалося. Місцевих офіцерів ставили на другі, якщо не на треті ролі. Філерів привозили зі столиці, всякий раз позичаючи їх у департаменті, в служби незмінного Євстратія Павловича Медникова[34]. Тутешні ж службісти, взагалі ні на що не впливаючи та не приймаючи жодного рішення, ставали надзвичайно пасивними. Як результат — цілком позбавленими власної ініціативи. Й через це — не тільки, та передусім через це! — були навіть трошки лютими на «старшого брата».

Створенню здорової робочої атмосфери це не сприяло. Тож Спиридович спробував переламати ситуацію так, як знав і розумів. А саме: давши нагоду відзначитися, начальник охранки не заважав молодим офіцерам бити копитами.

Позитивний результат не забарився. Так Сергій Підвисоцький досить скоро дослужився до ротмістра, навіть почав отримувати від заїжджого жандармського начальства солодкі пропозиції перебратися поближче, спершу до Москви, а там, Бог дасть, може, й столиця відкриється. Проте ротмістр поки що знаходив вагомі причини делікатно відмовитися, про всяк випадок не спалюючи київських містків за собою. Але все ж таки на своєму нинішньому місці та у своєму теперішньому становищі Підвисоцькому було доволі комфортно. Недарма Кулябку, новому шефу, ротмістра рекомендували як одного з кращих тутешніх спеціалістів, котрий чудово знається саме на київській специфіці.

Ось чому Кулябко сьогодні, після замаху на Чухонцева, викликав до себе саме Підвисоцького.

Зручніше вмостившись у кріслі, ротмістр ще раз перебіг очима текст листівки, після надцятого перечитування вивчений, здається, напам’ять. Звісно, пафос, без якого не обходяться подібні тексти, писані «товаришами». Єдина відмінність, що кидалася в очі: писали не до болю знайомі товарищи.

Ні, це були інші, поки що невідомі, котрі зверталися до всіх, хто міг це прочитати: «УКРАЇНЦІ! ДРУЗІ! БРАТТЯ!»

«Українська сус­пільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності. Українській суспільності доведеться

видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з

росій

ською суспільністю. Та крок за кроком відво­йовувати собі у

неї право на самостійний роз­вій».

Далі йшов не менш цікавий для Підвисоцького за змістом текст.

Починався він із цитати.

Далі невідомий автор пояснював: ці слова ще два роки тому сказав видатний український літератор та громадський діяч Іван Франко. Нагадуючи тим, хто втратив голову від свобод, що вперше після сумнозвісного Емського указу[35] свободу отримало україн­ське національне друковане слово. Все одно існували так звані Тимчасові правила про друк, котрі ставили друковані видання українською мовою в нерівні умови проти тих, що виходять російською мовою.

Гм, не вистачало ще такого, вкотре за вечір знизав плечима Підвисоцький. Правильно, справа нова, мало яка крамола може піти в народ під прикриттям цих свобод. Кінець-то кінцем, усе це дозволялося! Чого, ну ось чого їм треба! Ну-ну, читаємо далі.

Власне, лишалося всього два абзаци. У передостанньому повідомлялося, скільки українських газет та журналів закрито після Маніфесту від 3 липня цього року і скільки примірників літератури конфісковано. Також перераховувалися справді не відомі ротмістру прізвища заарештованих та підданих суду діячів українського громадського й політичного революційного руху та української культури.

Ну, і ось він, нарешті, останній абзац. Головний у цій листівці. Якщо можна так сказати, обґрунтування сьогоднішньої терористичної акції.

Виявляється, це — відповідь групи патріотів на подібні неприпустимі дії з боку репресивного реакційного царського уряду та особисто Петра Столипіна.

Товариша прокурора військово-польового суду Юрія Чухонцева засуджено й покарано бойовим загоном, котрий називається «Колії». Цей прислужник режиму був причетний до незаконного закриття газет, до накладання непомірних штрафів, до накладення арештів на друковані видання українською мовою. Чухонцев судив українських революціонерів, активних громадських діячів, просвітників. За це він був покараний, і на ньому перелік катів, котрі відповідатимуть за свої дії, не завершиться.

Підписано: «Коліївці».

Дуже оригінально.

Знав за свою службу ротмістр Сергій Підвисоцький і не таких. Хоч служив у жандармському корпусі з вісімнадцяти років, а в охоронному, на оперативній роботі — лише п’ятий рік, вважав себе в усьому, що стосується тероризму, та ще й такого специфічного, з національним душком, докою. Через те й відчув одразу: гарячі голови, молоді, напевне. Та зовсім не професіонали.

Не те, що есери. Той самий Штерн, якого вели від самої явки, ось-ось могли взяти, та через бомби недоладних «коліївців» загубили. Ні, в цих запалу досить, думки, мабуть, чисті, не фінансує поки ніхто. Що, до речі, треба взяти на замітку: без ексів навряд чи обійдуться, хоч і завзяті патріоти, гроші потрібні, а гроші — або в банках, або в ювелірів.

Ні-ні, була одна обставина, ох була. Не врахували її панове українці-друзі-браття.

Підвисоцький ще раз подивився на листівку.

Тепер не читав уже.

Вивчав уважно шрифт.

Друкарський. Літери українські. Значить, у друкарні набирали, професійній.

Їх закрили — та не всі. До того ж папір — не для газет, цупкіший трошки, афіші на таких друкують театральні.

Підвисоцький згорнув листівку. Посміхнувся сам собі.

Ну-ну. Пограємося, коліївці…

На дачі Штерн виринув, щойно сутінки впевнено перейшли в темну ніч.

Саме виринув. Фаїна, як і решта інших, крім хіба Малюти, котрий не звертав уваги на такі дурниці, помітила цю особливість їхнього ватага раніше, вже від перших днів знайомства. Не приходив — виринав нізвідки, мов із повітря. Це могло трапитися не лише серед ночі, навіть серед білого дня, в людному місці. Він опинявся позаду, з правого боку, ліворуч, часом виростав просто перед очима, немов казковий Сивко-бурко. Правда, на відміну від слухняного коня, Штерн не часто виконував чужі накази — віддавав свої та чітко стежив за їх виконанням.