Солдат без шинелі далеко не забіжить.

Тим більше — такий солдат, скоріше схожий на карикатуру. Й навіть при світлі вуличного ліхтаря у формі, котра висить суцільним мішком, виглядатиме більш ніж підозріло. Засунувши руки в рукави шинелі, загорнувши її й одразу відчувши чужий прокурений запах, що йшов від потертого сукна, Полтава відчув себе затишніше та впевненіше.

Не стримався — перехрестився широко. Й вислизнув у коридор.

— Довго, — зустрів його непривітним зауваженням Тимофій, і втікач знітився: йому здавалося, що діяв скоро, вправився за дуже короткий час. Промовчав, так само мовчки взяв простягнутий наган, засунув у праву кишеню шинелі, сказав, немов рапортуючи:

— Усе.

— Ще не все, — похмуро зауважив тюремник, і Полтаві здалося: рятівник уже сам не радий, що зв’язався з усім цим. Хоча хлопець попри все чудово розумів чоловіка, уявивши раптом себе на його місці.

— Куди?

— За мною. Тільки той… без ніжностей… Обніматися не лізь. Що б не сталося, сестрі твоїй про все дадуть знати. Чого став?

— А ти? Слухай, на тебе ж подумають відразу. Крім тебе, нема кому мене вивести.

— Бач, який добрий. — Тимофій сплюнув собі під ноги, розтер носаком. — Хочеш — вертайся назад. Діставай барахло звідти, куди викинув, — і нічого не було. Хочеш чи ні?

Відповідь легко читалася на Полтавиному обличчі.

— Раз так — краще мовчи. Я знаю, що роблю і для чого. Давай ворушися.

Вони пішли далі, тепер уже — мов товариші по службі. Тишу нічної тюрми порушували зараз лише їхні кроки. Вихід, до якого вивів Полтаву тюремник, знаходився не дуже далеко від караулки, треба було пройти лише два коридори. Коли попереду за поворотом побачили стіл, освітлений лампою, а за столом — чергового по караулах, серце Полтави знову тьохнуло. Але Тимофій спокійно йшов далі, й наблизившись до столу, втікач побачив: черговий теж дрімає.

Щоправда, сон чергового виявився все ж таки не досить міцним.

Відчувши рух біля себе, він стрепенувся, випрямився, обпершись руками об краї столу. Ноги Полтави тепер рухалися самі собою, нічого більше хлопець не відчував, навіть калатання серця. Тимофій же спокійно кивнув черговому. А той, побачивши лише двох солдатів, щось незрозуміле пробурчав собі під ніс, мляво відмахнувся і знову заплющив очі.

Тимофій взявся за ручку дверей, потягнув на себе.

По той бік була воля.

Справжня, про яку смертник Андрій Волох на прізвисько Полтава не міг мріяти повною мірою навіть тоді, коли пере­вдягався у солдатський одяг кілька хвилин тому.

Вони вийшли не через головні двері. Ці вивели до не надто широкого кам’яного провулку. Обабіч бовваніли тюремні стіни, з обох боків маячили темні фігури зовнішніх постів. Ось де вартові не спали.

— Далі — сам, — сказав Тимофій, першим простягнув утікачеві руку, коротко й міцно потиснув. — Іди прямо, потім повернеш праворуч. Там стіна. Підеш повз неї, знову прямо. Де вона скінчиться, там праворуч буде вулиця. Це вже місто, розберешся. Дуй.

Полтаву враз охопив сором. Це відчуття стало навіть сильнішим за радість несподіваного порятунку. Йому стало соромно за себе. За те, що в цю мить він ураз перестав перейматися долею свого рятівника. П’ять хвилин тому втікача дуже хвилювало, як Тимофієві вдасться вийти сухим із води. І ось тепер вільний вітер неначе видув ці думки з його голови.

Рвучко повернувшись до тюремника спиною, Полтава швидко пішов уперед. Кінець кінцем, вирішив хлопець, Тимофій не самогубець. Напевне знає, що робить. Міг усе зважити й продумати. Просто багато чого йому, Андрієві Волоху, знати, мабуть, просто не треба. Зрештою, серед солдатів та навіть офіцерів цілком можуть бути ті, хто співчуває таким, як Полтава, поділяє їхні погляди й переконання. Навіть існує підпільна організація, мета якої — влаштовувати втечі ув’язненим.

Завертаючи за ріг кам’яної стіни, він остаточно відчув себе важливим та неабияк потрібним для однієї великої загальної справи. Це надало йому сили й рішучості. Як там сказав Тимофій: пройти вздовж стіни, там далі…

Постріл.

Гримнуло над головою, відразу відгукнувся другий, за ним — третій.

Полтава присів від несподіванки, притиснувшись плечем до муру. Коли долинули крики, нерозбірливі, але явно тривожні, втікач уже не сумнівався: десь щось не спрацювало в розрахунках його рятівника. Чи навпаки — більше часу, ніж отримав Полтава, тюремник йому дати не міг. Тепер про втечу знають, і стало зрозумілішим оте Тимкове: «Далі — сам».

Сам так сам. Справді, нема на кого вже сподіватися.

Коли стрельнули знову, Полтава розпрямив ноги й побіг широкими стрибками понад муром. Чоботи вже нещадно терли босі ноги, як він того й боявся. Та зараз на це не зважав, мчав уперед, думаючи лише про одне: коли цей мур нарешті скінчиться.

Це сталося швидше, ніж припускав Полтава. Хлопець навіть на коротку мить прихилився плечем до каменю, аби відштовхнутися, повернути праворуч…

Навперейми виступила темна постать.

Поруч виникла ще одна.

І голос із темряви, дуже знайомий, його Полтава від останнього часу вже ніколи ні з чиїм не сплутає.

— Далеко зібрався, Волоху?

Ротмістр Підвисоцький.

— Ви так і не пояснили до пуття, чому не стріляли. Вам же земляк недарма наган видав. Заряджений, між іншим, все по-чесному. Пийте, до речі. Цукор кладіть, лимон.

На столі перед Полтавою парувала велика чашка чаю. Він виявився незвично духмяним, запах був для нього незнайомим. Можливо, через те, що він майже ніколи не пив такого чаю, справжнього, з висушених чайних листків, який купці привозили з-за кордону й продавали в крамницях на вагу. Чаєм у нього вдома називали вишневі гілки, малинове, смородинове або ожинове листя, заварене в окропі та настояне. Ще — калиновий відвар, різкий, терпкий, мама готувала його взимку, коли хтось хворів, чи просто так, аби підтримати сили. Оксана перейняла від матері подібне вміння, тож інакшого напою вони і тут, у Києві, не пили.

Сюди, в дохідний будинок із мебльованими кімнатами в самому кінці Софіївської, його привезли в закритій колясці. Невеличкий екіпаж чекав трошки далі за тюремним муром. Коли Підвисоцький кивнув у його сторону, Полтава, навіть не спитавши нічого, покірно й слухняно затрусив туди. Невисокого чоловіка, який сів із ними в коляску, хлопець раніше ніколи не бачив. Мовчали всі троє, бо ротмістр не бачив сенсу щось пояснювати, невисокий нічого не говорив, бо не було на те потреби, а сам Полтава пригнічено мовчав. Бо не знаходив слів, та й не знав, чи треба тепер їх шукати.

Адже з появою ротмістра на його шляху все, абсолютно все склалося для Андрія Волоха в одну велику цілісну картину. З ним гралися від самого початку, особливо гарно зіграв свою роль тюремник-рятівник. І тепер Полтаву гостро мучило лише одне питання: чому так повелися саме з ним? Відповідь напевне чекала тут, у невеличкій кімнатці, обставленій зовсім без смаку, звичайними, як на нього, й не надто зручними меблями. Й те, що йому зараз повинні дати не просто відповідь, а й запропонувати щось більше, непрямо підтвердило те, що від самого початку ніхто не погрожував зброєю й не намагався вдягнути на втікача кайданки.

Значить, ніякої втечі насправді не було.

Кайданки — лише справа часу. Близького, віддаленого, не так важливо.

Наган теж чомусь не забрали. Утім, ротмістр мав рацію: Полтава справді забув про зброю в кишені, навіть не намагався її витягнути. Тепер же, коли зайшов та сів за стіл, крадену шинель перед тим скинув, лишившись при світлі лампи в незграбному солдатському одязі, навіть у кашкеті. Аби не виглядати зовсім уже кумедно, Полтава скинув і його, пом’яв у руці, жбурнув на диван, не влучив — солдатський картуз упав на паркет підлоги.

— Чому чай не п’єте? — У питанні Підвисоцького чулося щось схоже на батьківські інтонації.