Рішення знайшов той-таки Вакула. У піхотному полку сапером служив земляк, навіть, здається, якийсь дуже далекий родич. Довідатись, коли його можна перестріти, багато часу й труда не забрало. План був надзвичайно простий: дізнатися, скільки запалів сапер може непомітно й безпечно для себе винести з частини і скільки за це хоче. Залізняк попервах намагався тиснути на те, аби Вакула переконав свого знайомого працювати на велику ідею та спробував розтермосити національну свідомість, але колишній сапер, хоча сам вважав себе ідейним, категорично відмовився.

— Відразу внюхають крамолу і революцію, — відрубав він. — Солдати цього, наче вогню, бояться. Чув краєм вуха, в них у казармах агітатора зловили, з листівками. Здали офіцерові всім миром, сипонули шомполів, аби не доводив більше до гріха. Потім на вулиці зловили ще одного, студент, прокламації клеїв. Здали в поліцію. Я б обережно поводився з такими речами.

Залізняк далі не міг зупинитися й заспокоїтись, ще трохи помітингував про тотальну несвідомість та заляканість солдатських мас. Але все ж таки нарешті погодився з очевидним: продати вкрадені на складі запали, тобто займатися комерцією, робити, як кажуть на Євбазі, свій маленький ґешефт, Вакулиному знайомому виходило значно простіше, ніж бути посвяченим у плани революційної боротьби, таким чином включившись у неї. Яка, взагалі, різниця, для чого колишньому саперові запали для бомб? Рибу глушитиме…

Перекинувши мундштук зубами з одного кутика рота в інший, Вакула запитав:

— Скільки там?

Годинник був у Полтави — стара мідна «цибулина» лежала в лівій кишені. Вивудивши її за короткий ланцюжок, клацнув кришкою, глянув на циферблат.

— По дванадцятій.

— Далеко?

— Ближче до половини.

— Домовлялися до полудня. Значить, давненько тут маячимо, — буркнув Вакула невдоволено.

— Може, щось не так?

— Усе так, — заспокоїв сам себе кульгавий, дивлячись у бік казармених воріт. — Служби ти не знаєш. Піди вийди, спробуй. Ціла історія.

— Так чого ж нервуєш?

— Хто тобі сказав? Порядок. Просто Оксанці треба було зі мною йти.

— З якої це радості?

— Коли отак стоять мужик із дівкою, ніхто уваги не зверта. Мало хіба… Всяке бува… Тут ми з тобою топчемося, наче два коники. Хоч би трактир який поруч, тоді все ще зрозуміло. Слухай! — Він раптом пожвавився, штурхонув Полтаву ліктем. — Слухай, що!

— Чого ти?

— Нічого! Оно глянь, дівок скільки, служивих виглядають. Мо, підкоти до якої, ти ж молодий. Заговори.

— Про що заговорити?

— Вам, молодим, видніше. Усе краще, ніж отак стовбичити парою, наче на параді.

Здоровий глузд у Вакулиних словах проглядався. Лишалася дрібниця: Полтава не уявляв собі, як зможе просто так піді­йти до першої-ліпшої дівчини, понести їй різну необов’язкову дурню, вона ж дивитиметься на нього круглими очима, не розуміючи зовсім нічого, — адже явно чигає тут не на худого студента в старій тужурці.

Та поки Полтава думав, що на це сказати, погляд уже проти волі шарив довкола, зупиняючись на кожній молодій жінці, яка чи стояла неподалік казарми, чи просто проходила повз них у своїх справах. Пізніше хлопець зрозумів: аби не ця розмова з Вакулою, напевне помітив би її пізніше. Якщо взагалі вчепив поглядом та впізнав.

Її — ту саму чорнявку, рятівницю з Володимирської.

Вдягнена інакше, простіше. Не схожа зовсім на ошатну даму, якою виглядала тоді. Але Полтава бачив лице зблизька, навпроти, руку простягни: запам’ятав одразу, намертво. Обіцяв же знайти.

Знайшов.

З воріт казарми тим часом вийшли двоє. Унтер і єфрейтор, зі свого місця Полтава міг це добре розгледіти.

Чорнявка рушила їм навперейми.

Поправивши кошик, що висів на зігнутій лівій руці, Фаїна посунула до задоволеної парочки військових, одягнених з нагоди виходу в місто, на свято, в чисту й навіть випрасувану парадну форму.

Вона поняття не мала, про що треба з ними говорити. Так само не уявляла, чи причетний бодай один із цих двох до ареш­ту пропагандиста. Погоджувалася зі Штерном: на даному етапі встановлення таких обставин не має й не мусить мати жодного значення. Поки йшла, швидко переконалася — всі на своїх місцях, уже зафіксували її рух, приготувалися, й за кілька хвилин почнеться. Не часто відчувала трепет у подібних ситуаціях, навіть здивувалася сама собі, відчувши, як тіло на коротку, ледь вловиму мить взяли неприємні дрижаки. Труснувши головою, аби прогнати відчуття, не варті моменту, Фаїна прискорила ходу, натягнула на лице посмішку, розтягнула ширше, посміхаючись на весь ряд своїх білих, майже ідеально рівних зубів:

— Солдатики! А, солдатики!

Першим зупинився унтер. Зблизька розгледіла його: нічого особливого, хіба ніс бараболькою й одне вухо трошки більше за інше, тому кумедно визирало з-під кашкета. Єфрейтор виявився ставним, мов намальованим: широкі плечі, густі чорні брови, відкрите обличчя — такі подобаються дівкам, напевне можуть стати хорошими чоловіками й дбайливими батьками родини. Проте це все було зовсім далеке від розуміння Фаїни, тож вона швидко прогнала від себе думку про те, що єфрейтор, так само як унтер, загалом можуть бути непоганими, зовсім незлими людьми, навіть — о Господи! — не ворогами. Востаннє пройшовшись поглядом по периметру, вона підійшла до військових майже впритул.

— Драстуйте, служиві!

У неї ніколи не виходило вдало імітувати простонародну говірку, але саме зараз це не мало значення — перебуваючи майже постійно в обмеженому просторі «казарма—плац—казарма», служиві, опинившись за казарменими ворітьми, мало на що звертали увагу. Їх міг тішити й, очевидно, тішив уже сам той факт, що до них озвалася молода жінка, варто було лише вийти за браму.

— Що таке, красуне? — вигукнув єфрейтор, а унтер, викотивши груди, швидко підтягнув ремені.

— Виглядаю тут одного. Може, з вами служить? — швидко защебетала Фаїна, дивлячись тепер просто на них, перед собою. — Вісточку послав, пан офіцер обіцяв відпустку на Покрову за хорошу службу. А він же так старався, ой як старався!

— Та й ми непогано служимо! — реготнув унтер. — Якщо затримається до такої кралі, сам винен!

— Або взагалі перестарався, гауптвахту миє! — додав єфрейтор, теж пробігшись пальцями по краю шкіряного паска, що обіймав талію. — Кого хоч чекаєш, скажи, може, знаємо!

— А то — ну його в баню, красуне! Гуляй з нами! Він поки вийде, а ми вже тут, та й празник сьогодні, Покрова! — тепер уже підігравав унтер.

— От би взнати… — вела своє Фаїна, подумки почавши відлік.

— Та кажи вже, хто такий! Знаємо — все скажемо! Раптом нам по дорозі, а в тебе дві подружки знайдуться!

Погляд ковзнув уліво, відразу — праворуч, через плече унтера, він стояв до Фаїни ближче. З обох боків, майже нога до ноги, немов щодня тренувалися, до них наближалися Левін із Малютою. Перший уже тримав револьвер в опущеній уздовж тулуба руці, другий тільки цупив своїм лаписьком зброю з кишені бушлата. Унтер тим часом ще щось до неї говорив, здається, навіть називав своє ім’я, та жодних слів Фаїна вже не розбирала, вони злилися в нерозбірливі звуки, потім узагалі перетворилися у вухах на суцільний дзвін.

Мабуть, в останню мить унтер таки помітив стрімкі зміни на лиці несподіваної незнайомки, вловив: вона дивиться їм за спини, навіть почав розвертатися. Куля Левіна зупинила його в русі, випущена за мить друга розвернула. Унтер-офіцер по-пташиному, наче вчився літати, змахнув руками й завалився на бік, падаючи просто на єфрейтора, що стояв до нього дуже близько, буквально торкаючись плечима.

Його ж реакція виявилася на диво швидкою: куля, по­слана Малютою просто в єфрейторську голову з близької відстані, дивом пролетіла мимо, ледь зачепивши щоку. Бо щойно гримнув перший постріл, той сіпнувся від різкого звуку, а рефлекси змусили податися вбік. На коротку мить єфрейтор вийшов з лінії вогню, Фаїна вже відскочила на безпечну відстань, тоді як Малюта, зробивши поправку на рух живої мішені, двома наступними пострілами збив другу жертву з ніг.