— Звідки… — Фаїні забракло слів. — Звідки…

— Звідки я це знаю? Абрамов менше за всіх бажав, аби відповідальність за провокацію лягла на його групу. В нього є свої люди… скажімо так… біля поліції. Залишки, але корисні. Йшлося про його честь та совість, швидко все перевірив. Я зі свого боку… Ризикували обоє, можна було засвітити важливі контакти. Гадаю, обійшлося.

— Тоді… у такому разі… Штерне, чому тоді Левін? Для чого?

— Хіба ти сама не розумієш, Фаїно, чому нам усім почав заважати Левін?

Жінка вкотре промовчала.

Це зрозумів навіть Полтава.

Пізніше він дивувався, як удалося протриматися так довго.

Міг упасти раніше. Хай би робили з ним потім, що хотіли. Була мить, коли Полтава сам собі зізнався: померти не страшно, навіть хочеться. А спіймавши себе на цій думці, відразу ж перехрестився: не слід гнівити Бога, не треба просити смерті раніше, ніж тобі відпущено. Загалом Андрій Волох ніколи не вважав себе аж надто богобоязливим, проте зовсім Його від себе не відкидав. А в темній камері спершу час від часу, далі — щовечора молився за Оксану. Просив у Бога Отця дати сестрі змогу витримати випробування, для себе ж самого — сил прий­няти смерть достойно.

Не можна сказати, що Полтава навернувся до віри саме останнім часом, коли життя пішло шкереберть. Відповідаючи самому собі, хлопець міг з чистою совістю твердити: ніколи особливо її не втрачав. Просто… як би це сказати краще… не надто потребував цього раніше.

Але думки зароїлися потім, коли розплющив очі й крізь пелену побачив над собою високу сіру стелю. Тут же спробував пригадати, де він, як і чому тут опинився: вдалося без додаткових зусиль, просто спогади виявилися не надто чіткими й злилися в один драглистий ряд.

Ось ліс, сріблиться місяць, і хтось, дуже схожий на нього, тягне за ноги мертве тіло Левіна, волочачи з галявини під дерева, потім так само — труп Вольфа. Постать Штерна бовваніє в холодному місячному сяйві, гостро й волого пахне глиця, вона потім пахнула всюди, куди б вони не йшли: так принаймні здавалося Полтаві. На тій же галявині стояла Фаїна, не говорила нічого, завмерла. Штерн тоді сказав щось про те, ніби жінка не повинна мати таку мороку для себе, як перетягувати мерців з місця на місце. Дзвін та гул у вухах почався вже тоді, зовсім притлумивши ниючий біль у роті, на місці зламаного зуба. Слова Полтава розбирав через одне, іноді — навіть через два, та суть їхню вловив для себе чітко: рухайся, рухайся, не стій, нічого не питай, за тебе вже все вирішили.

За нього вже все вирішили, то правда, щира правда. І сталося це не вперше. Розуміння прийшло саме тоді, після всього, на галявині, у полоні глицевого запаху, коли вовтузився з мерт­вими тілами.

Спершу вирішував Залізняк — Антон Сапіга. Навіть не стільки він, скільки його стосунки з Оксаною. Метранпаж не подобався Полтаві, та його чомусь любила сестра, і участь Андрія в групі «коліївців» стала лише питанням короткого часу.

Далі рішення приймав ротмістр Підвисоцький — чорт, хлопець так і не запам’ятав його імені, хоч офіцер назвався ще під час першого допиту, тримався навіть підкреслено ввічливо. Мов­ляв, не сатрапи в охранці сидять, не дуболоми. Такі самі люди, лише старші, розумніші, з більшим досвідом. Правда, тут знову не обійшлося без Оксани. Ротмістр потім ще не раз натякав — сестра в камері так ніби заручницею сидить. Поки брат агентурить на Охоронне відділення, з молодою жінкою буде все в порядку. Хоч там як, і цим рішенням Полтава довго не мучився.

Нарешті — та ніч у лісі. За нього все вирішив Штерн, причому несподівано, доволі швидко й досить жорстко. Полтава не мав навіть кількох секунд на роздуми і ось уже став за цю осінь двічі вбивцею.

Проте, лежачи зараз та вивчаючи сіру стелю, Андрій пригадував себе та клубок своїх думок на тій посрібленій місяцем галявині досить уривчасто, фрагментами з чудернацького ярмаркового калейдоскопа, яким вони, полтавські діти, любили бавитися. Так само уривками згадував, як після всього поверталися назад до дачного будинку — три чорні тіні, один за одним. Сам він — між Фаїною та Штерном, той сунув позаду й щось говорив уголос, зовсім не боячись, що їх тут, серед темних сосон, хтось почує та побачить. Звертався скоріше до Фані, навряд чи думка такого, як Полтава, в цю мить та у найближчому майбутньому для нього взагалі щось могла важити. Слова теж сприймалися уривками, у вухах тоді почало дзвеніти сильніше, голова вже макітрилася, тіло била дедалі сильніша пропасниця. Жар, справжній гарячий жар почнеться пізніше. Поки ж вони поверталися, і Штерн говорив, Полтава, не маючи змоги дослухатися, вловив лише суть: викритий провокатор Вольф встиг вистрілити в Левіна та вбити його. Самого ж Вольфа застрелив новачок, впорався спритно, показав себе добре, відтепер йому можна повністю довіряти.

Іншого пояснення смерті Левіна не пропонувалося.

Фаїна легко погодилася з цим. Чому — Полтави все це навряд чи стосувалося. Адже відносини терористів склалися вже давно, були наповнені власними, незрозумілими та невідомими Андрієві нюансами. Вбивство, фактично — страта Левіна, напевне мало як для Штерна, так і для самої Фані прихований сенс. Інакше Штерн закликав би з ними або всю групу, разом із пораненим Малютою, або залишив би вдома Фаїну, велівши йти з собою Гіршеві. Отже, ті двоє, котрі чекали на них у будинку, навряд чи сприйняли хід керівника групи так, як прий­няла все, що відбулося, ця жінка.

Штерн усе ж таки мав свої розрахунки. Навіть включив у них його, Полтаву. Більше того: зробив із Левіним те, що хотів зробити давно, саме тепер, з його, Андрія Волоха, втікача з тюрми, раптовою появою.

І все одно в ту мить про це не думалося на повну силу — колотило тіло, дзвеніла голова, пашіли небезпечним жаром щоки. Утім, цього тоді ніхто не помітив. Щойно зайшли, Полтава відійшов у свій закуток, зовсім не заважаючи Штерну пояснювати, як розвивалися події в лісі, а Фаїні — короткими фразами підтверджувати це. Здається, тоді свідомість уперше залишила його, але на дуже короткий час. Бо отямився, коли чиясь рука несильно ляснула по щоці: «Заснув? Вставай, іди сюди, ближче. Звеш тебе, звеш».

Коли наблизився до столу, обперся на нього, аби не хитало. Перед очима далі рябіли різнобарвні цятки, з туману виринула склянка, наповнена майже по вінця чимось темним, у ніс вдарив міцний запах — алкоголь… Горілка, справді, це ж та сама пляшка, яку лишив на столі Левін. Тепер її відкоркували, аби випити за помин його душі.

Здається, в нього тоді влили ледь не дві третини пляшки.

Це несподівано допомогло. Повністю відсторонившись від реальності, Полтава потім сидів на стільці й крутив у різні боки головою, намагаючись зрозуміти, що відбувається і куди всі довкола збираються.

Далі його взяли попід руки. Здається, з лівого боку підтримала Фаїна, праве плече підставив Гірш. Ноги слухалися погано, та все ж таки Полтава якось рухався. Йому-то якраз не було чого збирати — пішов, у чому прийшов. Була крита коляска, його підсадили туди, всередину, і хлопець не розгледів, сидів на козлах візник чи конем правив хтось із бомбістів. Імовірніше за все, знову Гірш: не Малюті ж із простреленою рукою віжки давати, і вже точно — не Фаїні, не кажучи вже про Штерна.

Цокали копита.

Цей звук то зникав, то знову повертав Полтаву в нічну реальність Києва — вони їхали в невідомому напрямку темними вулицями. Нарешті десь зупинилися, хлопцеві знову допомогли вийти, були якісь сходи, будинок на кілька поверхів, здається, піднялися на останній. Скрип — прочинилися двері.

І вже переступивши поріг, зробивши черговий крок у темне й невідоме, Полтава відчув, що його остаточно перестали тримати ноги. Не знав, упав чи підхопили. Так само не знав, чи довго лежав отак, непритомний. Коли оклигав та побачив над собою стелю, все одно нічого не чув. Лежав, немов замотаний у товстий шар вати, крізь який все ж таки долинали якісь звуки, та поки що нерозбірливо.