Полтава знову промовчав, ковтнувши тепер уже теплого, можна сказати навіть — майже зовсім холодного чаю. Витримав паузу й ротмістр, укотре перезирнувшись із Черновим. З підкресленою акуратністю поставивши порожню чашку на стіл, Полтава своєю чергою промовив:

— Знову зараз про Штерна згадали. Яке я маю до нього відношення?

— Загалом — жодного. Ми це перевірили. Хоча, зізнаюся, до останнього думали інакше, вірно, Іллічу?

— Ага, — обмежився Чернов короткою відповіддю.

— Проте є одна обставина, котра пов’язує вас з групою Штерна. Чи, скажемо точніше, може прив’язати до неї. Давайте повернемося трошки назад. — Підвисоцький зручніше вмостився на своєму м’якому кріслі. — Не так давно той, хто зараз відомий Охоронному відділенню під псевдонімом Штерн, а насправді він — Лазар Штурман, зі своєю групою був частиною великої бойової організації соціалістів-революціонерів. Віднедавна, за нашими даними, всі ці бойові загони діють на власний розсуд. Тобто не виконують накази політичного центру, а самі вирішують, коли й у кого, грубо кажучи, пожбурити наступну бомбу. Вивільняється руйнівна сила, котра не контролюється тепер практично ніким. Гадаю, у вас, Андрію, стане розуму не питати, звідки це відомо нам. Відділення працює, це все, що можу вам сказати. Та чого там, ви просто зараз мали змогу в цьому переконатися. Можу назвати з десяток терактів та, відповідно, більше десятка смертей, до яких особисто причетні Штерн та його бойовики. Віднині він вирішує все сам, одноосібно, й стає набагато небезпечнішим. Ви із цим згодні?

Усвідомивши раптом, що жандармський ротмістр правий, Полтава розгубився. Йому не хотілося погоджуватися з офіцером охранки.

— Ну, а якщо згоден?

— Без «ну», Волоху, — ротмістр ураз заговорив жорстко. — Не робіть мені послуг, будь ласка. Терор — не той метод, який ви приймаєте. Тероризм — це зло. Погоджуючись із цим, ви стаєте не на мій бік і тим більше — не на бік ненависного вам режиму. Ви просто вмикаєте звичайну логіку розумної, вірної гуманістичним ідеалам людини. Хіба ні?

Полтава обмежився кивком.

— Браво! — Підвисоцький знову поплескав у долоні, його підхопив із надр свого крісла Чернов. — Отже, допомігши нам вирахувати та зловити Штерна, припинивши заодно діяльність його бойової групи, ви жодним чином не стаєте слугою режиму. Ви рятуєте людей від смерті. А я можу вас запевнити: Штерн уже заочно виніс кілька смертних вироків. І незабаром у Києві знову почнуть рватися бомби на вулицях та в будинках. Ви особисто зацікавлені в цьому? Тим більше що Штерн, на відміну від вас чи навіть вашого Залізняка, ідеями як такими не живиться. Він просто одержимий бажанням сіяти страх та руйнувати все довкола. Таким чином, — тепер у голосі ротмістра зазвучали переможні нотки, — ми маємо справу не стільки з ідейним революціонером, скільки зі злом у його найчистішому вигляді. Бо ідейні партійці, повторюся, вирішили згорнути свою боротьбу. А дехто з них навіть хоче легалізації у вигляді політичних партій, котрі опонують владі. Нехай, нехай такі дискусії відбуваються цивілізовано, я не проти. І ви, я певен, не станете заперечувати. Ми ж не про них говоримо. Нас із вами більше хвилює Штерн, згодні?

Полтава закусив губу. Розуміючи, що ось вона — кульмінація, і тут уже не відмовчатися, ці двоє чекають від нього відповіді, обережно промовив:

— Я не знаю ніякого Штерна. І не можу бути вам корисним, коли йдеться про те, аби його спіймати.

— Зате ви допомогли втекти його людям, — сказав ротмістр. — Це через них, прикриваючи їх, загинув, причому — зовсім безглуздо, як на мене, ваш товариш Лук’ян Лисенко, він же — Вакула. Міг не втручатися. Та очевидці тієї бійні біля казарм сходяться в одному: першим на допомогу кинувся молодий студент, а вже потім — кульгавий чоловік у вишитій сорочці. Було?

Невільне нагадування про те, що Вакула загинув через нього, знову кинуло Полтаву в жар. Та він швидко опанував себе, стараючись не виказати свого стану.

— Нехай. Було.

— Тепер ви починаєте подобатися мені, Волоху. Не заперечуєте очевидного. Я не стану зараз розмотувати той дивний клубок, на кінці якого початок вашого дивного знайомства з Фаїною Кремянською…

— Хто це?

— А отут вірю, що не знаєте. Жінка, яку ви кинулися рятувати, — це Фаїна Кремянська, віднедавна входить до групи Штерна. Є інші відомості: про те, що ви перетиналися з нею раніше. Не вірю, що ви кинулися рятувати незнайому вам жінку. Тим більше, враховуючи ваше ставлення до терору. Там напевне щось особисте. — Вгадавши реакцію Полтави, ротмістр швидко проговорив: — І я не збираюся докопуватися до суті цього особистого. Натомість пропоную наступне. Про вашу втечу вже зранку буде відомо. Ясна річ, неофіційно, начальству військової тюрми не дуже сподобається розголос про втечу. Оголошення про ваш розшук та ваші прикмети з’явиться в пресі. Щоправда, ці прикмети будуть вказані не зовсім точно. Хай хтось сприйме це як помилку, щасливу для вас. Ви ж, як утікач, почнете шукати єдину, по суті, людину, здатну вас урятувати, — ту саму Фаїну, якій ви допомогли уникнути арешту, якщо не смерті. Я… точніше, ми ось із Митрофаном Іллічем не віримо, що ви не встигли тоді перекинутися з Фанею хоча б парою слів. І вона напевне дала зрозуміти, де її слід шукати в разі потреби. А така потреба у вас, Волоху, виникла. Вона гостра. Фаїна Кремянська зрозуміє це як ніхто. Раз так, то й ваша поява в групі Штерна ні в кого не повинна викликати особливих підозр. Далі, думаю, ви вже самі все зрозуміли.

Полтава відчув, як лоб вкрився бісером зрадницьки холодного поту.

— Ви… ви хочете зробити з мене провокатора охранки?

— Називайте запропоновану місію, як собі знаєте. Хоча на провокатора ви не тягнете. Але повноцінним агентом стати цілком здатні. Тільки прошу зважити на кілька речей. Перша: загалом ви проти терору, і значить, боротися з терористичними групами відповідає вашим життєвим принципам. Друга: провокатор — це той, хто зраджує своїх за тридцять срібляків. Тоді як ані Фаїна, ані тим більше — Штерн для вас своїми не є. Нарешті, третя: силою ніхто вас не змушує, не хочете — повертайтеся назад, у свою камеру. Тільки одяг доведеться видати вам інший, свій ви навряд чи вдягнете. То як?

Полтава мовчав. У нього не було відповіді саме тому, що погоджуватися із жандармським ротмістром не дозволяли протиріччя, котрі бурею вирували всередині.

— Розумію, треба подумати. Але доведеться ворочати мізками швидше. Ага, ще таке: зустрічатися надалі будемо тут, це одна з наших конспіративних квартир. Вибратися в місто, думаю, зможете. І ще одне, так, між іншим. Сестра ваша, Оксана, поки що при доброму здоров’ї, тримають її в нормальних умовах. Звісно, це я кажу вам так, про всяк випадок, навздогін. Раптом ви таки вирішите розчарувати мене, змусите напитися… Чи підете проти своєї совісті, своїх переконань лише через дурну фрондерську впертість.

Полтава знову прикусив губу.

Сильно — відчув солоне в роті.

— То як? Знаєте, може, де треба шукати Фаїну чи ще когось в разі потреби?

Це прозвучало з вуст Підвисоцького так, ніби між іншим.

— Знаю, — відповів Полтава — теж машинально.

Розділ третій

1

Харків, листопад 1907 року. Центр міста. Від вулиці Сумської до відділення Земельного банку[55]

— Все змінюється.

— Граємо назад? — перепитав Абрамов, чи то справді не повіривши своїм вухам, чи дійсно не розчувши.

— Змінюємо, — спокійно повторив Штерн, уточнивши для певності. — Зміни в плані. Ми не заходимо в банк. Усе беремо при вході, відразу.

До такої різкої зміни наперед продуманого плану, та ще й за дві години до ексу, Абрамов виявився не готовий. Навіть забув про щойно заварений чай, хоча раніше це за ним не водилося. Гірш із Малютою швидко схрестили погляди, а Левін посміхнувся у наклеєні для маскування вусики. Для них така стратегія Штерна новою зовсім не була. Навіть більше: Левін узагалі дивувався, чому той не переграв усе, щойно вони зібралися на конспіративній квартирі та почали останні приготування.

вернуться

55

Земельний банк — Державний Дворянський земельний банк, існував у 1885—1917 рр. Здійснював іпотечне кредитування поміщиків під заставу маєтків терміном на 66 років під 3,5%. Ліквідований більшовиками 1917 року.