Арештант поворушив губами, але нічого на це не сказав.

— Бо якщо справді від тебе, — вів далі поручник, — то як же ти її, ту дитину, своїй Галі робив? Ось так, з думками про вашу революцію? Чи навіть уголос про неї волаєш, коли лягаєш із жінкою?

— Для цього викликали? — глухо поцікавився Хміль.

— Ні. Мені такі речі цікаві про вас, борців з гідрою царизму, чисто у приватному порядку. Але як не скажеш, то так уже й буде. Тримай партійну таємницю при собі, хай вона разом із тобою помре. Про інше тебе хочу запитати…

— Сісти дайте, — так само глухо перервав Хміль.

— Так ти ж наче вже сидиш.

— Стілець дайте, шкури. Мені нирки відбили, зламали три ребра. Стояти важко, голова крутиться.

— Нирки, ребра… Голодуєш іще… Який день тримаєш свою голодовку, Хмелю?

— Самі знаєте.

— Слухай, ти у мене в печінках, але — не в голові. Тим більше не в серці. Не болить мені серце за вашу братію, розумієш чи ні? У тебе голова крутиться, бо тиждень не жереш нічого! Після того, як цілком заслужено дістав по нирках і по ребрах, бо плюнув на свого слідчого. Такий дорослий, грамотний, за народ стоїш, а слиною плюєшся!

— Я не можу стояти. Дайте стілець, — уперто правив своє арештант.

— Посидіти? Може, ще й прилягти?

Рвучко підвівшись і вийшовши з-за столу, поручник двома широкими кроками покрив відстань між собою та Хмелем, замахнувся вже на ходу, ударив кулаком, не припиняючи рухатись. Коли в’язень упав, знову не стримавши крик, Суярко переступив через нього, крутнувся на підборах, рявкнув:

— Встати! Встати, Хміль Павло Павлов! Покажи себе, борець! Вставай!

Допомагаючи собі, наскільки це було можливо, скутими за спиною руками, ліктями та коліньми, Хміль підвівся, отримавши за це чергову невеличку порцію оплесків від поручника. Зараз в’язень стояв до офіцера спиною, і Суярко знову гаркнув:

— Кру-гом!

Підкорився арештант не відразу. Поручникові здалося — хоча де там «здалося», тут же виправив він себе, так воно і є! — що Хміль захотів зберегти залишки гідності не стільки перед ним, жандармським сатрапом, скільки у своїх власних очах. До подібних манер Григорію Суярку було не звикати, тож він дозволив в’язневі виконати наказ не відразу й не швидко. Почекав, доки Павло неквапом повернеться, незграбно тупцяючи на місці, тоді знову наблизився, заклав руки за спину. Тепер жандарм та його жертва ніби змагалися, хто кого переглядить. Поручник не надіявся, що Хміль перший відведе погляд. Не це зараз мав на меті, тому зітхнув, для чогось підморгнув арештантові, заговорив спокійно, навіть миролюбно:

— У мене нема бажання перевіряти на міцність тебе і твої політичні переконання. Я тебе взагалі вперше бачу. З тобою працювали й далі працюватимуть інші мої колеги, в них напевне є про що з тобою поговорити. Ти тут, бо твоя справа з тієї гірки, що мені приперли, виявилася першою. Їх не за алфавітом складали, за запитом. Мені потрібні всі так звані соціалісти-революціонери, хто заарештований протягом двох останніх тижнів. Причому — за порушення закону, котрий вступив у силу, як відомо, з липня місяця нинішнього року. Ти, Павло Хміль, нелегально тиражував та поширював брошури антидержавного змісту, автори яких закликали до повалення існуючого режиму, але ви всі цим хворі, Бог із вами. — Поручник легенько торкнувся пучкою пальця скроні. — Щоправда, мене цікавить, так би мовити, специфіка таких, як ти…

— Який же я?

— Національне питання. Ну, і цей… — Суярко наморщив лоба, пригадуючи почуте від Підвисоцького нове для себе слово, — сепаратизм[44]… Правильно? Се-па-ра-тизм. Ти хоч знаєш, що це полячишки вам забивають баки? Католики стравлюють православних між собою, знаєш же прекрасно! — відмахнувся поручник, хоча арештант не відповів на це нічого. — У ляхів є величезний зуб на православного царя. Вони шукають, хто б разом із ними допоміг його скинути, хоча це — задачка не для вас, Хмелю. Чому поляки першими заворушилися? Тут же сиділи, в цій же тюрмі, за це саме, за що вашого брата саджають. Хай би ще жидва, нехай ляхи, вони на православний народ зло збирали ще від царя Гороха. Тепер і ви туди ж!

— Ми — це хто?

Поручник трохи відступив назад, примружив одне око.

— Тобі таки треба в цирк, Хмелю. Артист із тебе виходить чудовий. Сам знаєш, про що я. Розумієш чудово, хто це — «ви». Але у нас із тобою, гов’ядино, не вийде тут політичної дискусії. Усе, що ти можеш мені сказати, гордо випнувши груди, я прочитав у тих конфіскованих брошурах та газетках. Робота в мене така зараз. — Суярко знову зітхнув. — І вона мені не подобається, щоб ти знав. Бо голову тільки засмічую. Тому частину розмови, на яку ти, напевне, сподіваєшся, ми з тобою пропустимо. Перейдемо відразу до головного. Задля цього ти тут, Хмелю.

Повернувшись за стіл, поручник вмостився на твердому стільці настільки зручно, наскільки той дозволяв, розгорнув теку, перебрав папери, освіживши для себе дещо в пам’яті, знову кинув погляд на арештанта, тепер уже — знизу вгору.

— Чого витріщився?

— Мені потрібен лікар. Я маю право вимагати.

— Маєш. Вимагай. Хоч цілий день вимагай, поки тобі не набридне. Остобісіє наглядачеві… Сам знаєш, Хмелю, як воно буває, коли виведеш із себе свого тюремника. Коли почнеш жерти, то й буде тобі лікар. Кажу ж, розбиратися саме з тобою є кому. В мене питання, дуже просте питання. Проясни мені його, дуже тебе прошу. Зараз серйозно кажу. Чуєш мене?

— Чую.

— То слухай далі. — Поручник закрив теку, легенько ляснув по ній рукою. — Почитав я тут ваші так звані програмні положення. Ніде не сказано, що треба вбивати людей на вулицях. Навіть якщо вони прямо служать злочинному режимові, самі є сатрапами й катами. Тобто коли ти там працював у своїй нелегальній друкарні, ти й друзі твої таких, як я, ненавиділи на словах. Кидати в мене бомбою ти особисто не готовий, правильно?

— Ваш режим упаде без цього, — спокійно відповів Павло. — Прокинеться національна свідомість народу, люди зрозуміють нарешті, хто ви такі, — самі за вила візьмуться. Вкладати селянам у руки ці вила — не наше завдання, не наша стратегія. Не нашої партії.

— Скажи ще, що ваші есери проти терору!

— Є різні думки й течії, це правда. Група, до якої вхо­­джу я…

— Входив, Хмелю, входив.

— …до якої входжу я, — повторив той уперто, — стоїть на зовсім інших позиціях. По містах нема чого працювати. Тут без нас вистачає всякого. Села не охоплені, а вони страждають найбільше. Щойно соціалісти грамотно й просто пояснять селянам про…

— Стоп! — Тепер поручникова рука ляснула по столу сильніше. — Далі мені не цікаво, про землю селянам як засіб подальшого звільнення від гніту та поступове відокремлення від імперії я начитався так, що воно мені сниться. У мене про це своя думка, а в батьків моїх, яких розагітовані селяни трошки попалили, взагалі інакша. Не про те мова. Ось де питання. Підійди.

Коли Хміль наблизився впритул, торкнувшись нижньою частиною тіла стільниці, поручник, знову підвівшись, аби триматися рівно навпроти, тицьнув просто в лице в’язневі листівку «коліїв». Тримав рівно, рука не тремтіла, виплюнув черговий наказ:

— Читати! Це що таке? Це ж суперечить вашій, як ти щойно сказав, прогресивній партійній течії! Розходиться з вашими поглядами, так чи ні? Прочитав? Що скажеш?

Хміль відповів не одразу.

— Вірно.

— Що — вірно?

— Не наші гасла. Хоч і є течії, котрі підтримують росій­ських есерів.

— Ага, ви, значить, не російські!

— Ті з нас, хто поділяє ідеї того ж Гершуні про насильницьку зміну ладу, теж не російські.

— Я ж кажу — сепаратизм! — переможно вигукнув Суярко, забираючи листівку. — Ми тут із тобою довго можемо плутатися в поняттях. Я визнаю, Хмелю, ти мене переговориш, варто тільки почати. Але я не політик, слава Богу, я поліцейський, я закон охороняю. За брошури я особисто шмагав би різками, публічно. Всипав би двадцять п’ять гарячих по голому заду, забрав паспорти, позбавив би права жити в містах — усе. Це гуманно, без вас є кому тут сидіти. А ось такого, — він постукав пальцем по листівці, — я особисто, як офіцер, котрий присягав государю-імператору, пробачати не збираюся. Хочеш, скажу тобі ще дещо, Хмелю? Вони, оці, з бомбами та револьверами, нікому не вигідні! Є намір через них увести в усьому Південно-Західному краї[45] військовий стан. Серйозно кажу, ходять такі чутки. Комендантська година, патрулі на вулицях, зовсім інша відповідальність. Воно тобі особисто треба? І всім вашим, хто проти терору? Давай так: визнаю зараз існування певних обмежень. Справді, часи неспокійні, обмеження в правах є. Хочеш, аби через таких, як оці «колії», їх було ще більше? Тільки чесно, Хмелю, дивись мені в очі. Нікого не продаєш, ні на кого не доносиш. Просто скажи: хочеш військового стану й комендантської години в Києві?