— Кинеш, як зайдуть, — і ходу! — звелів Залізняк. — Через горище тікай, поки вони очухаються!

Далі, вже більше не керуючи, з усього маху вдарив у скло дулом. Полтава не знав, що робити й де тут мусить бути його місце, тож просто сильніше стиснув ручку свого револьвера, кивнув Оксані на двері сусідньої кімнати.

— Чула? Бігом на горище! Це давай мені!

Рука знову потягнулася до бомби, та Залізняк гаркнув, не повертаючись:

— Ти вже кидав раз! Прикриєш!

А потім, випроставши правицю й при цьому подавши назад голову й плечі, вистрілив через розбите вікно.

Зареготав — так заливчасто сміються діти, отримавши улюблену іграшку.

Ззовні не стріляли у відповідь. Зі свого місця Полтава міг дивитися в інше вікно, воно вело в протилежний бік двору, і там, за деревами, причаїлися озброєні жандарми, чекаючи команди старшого.

Залізняк вистрілив знову, прокричавши:

— Смачно? Смачно вам? Взяти захотіли «коліїв» голими руками? Уб’ю, царська сволото!

Пострілів у відповідь не було. Замість того почулося — офіцер говорив на всю силу легенів:

— Слухайте мене! Я — поручник Суярко Григорій, від імені Департаменту поліції гарантую вам усім життя! У мене є такі повноваження! Ви повинні припинити опір і здатися!

— Наш народ довго не опирався! — гаркнув Залізняк у відповідь. — Не вийде у вас нічого! Зуби поламаєте!

— Не будь дурнішим, ніж ти є, Сапіго!

— Ага, так мене знають! Ну, так знайте краще! За знайом­ство!

Залізняк вистрілив ще двічі, і тільки після цього знадвору зацокали кулі. Стрілець відкинувся до стіни, притиснувся спиною, почекав, дивлячись для чогось у стелю, а тоді знову метнувся до вікна, тепер уже — до іншого, крикнувши на бігу Полтаві:

— Чого стоїш, дурню! Стріляй!

Замість виконати цей наказ, Полтава рішуче підійшов до Оксани, взяв за лікоть:

— Біжимо! Біжимо звідси!

— Пусти!

Оксана сама вирвала руку, відбігла, але тікати, схоже, не збиралася. Проте своїм виглядом не показувала, чи хоче взагалі щось робити й чи прийняла вже для себе якесь рішення.

Дзенькіт скла — Залізняк поміняв позицію, випустив наступну кулю, зареготав — не штучно, дійсно щиро, хоч у сміхові цьому й вчувалися нотки істерики чи навіть божевілля.

— Кидай зброю, Сапіго! — знову почулося ззовні.

— Оцього тобі! — вишкірився Залізняк, пославши на голос дві кулі поспіль.

І револьвер клацнув — барабан спорожнів.

Схоже, Залізняк дійсно не чекав, що патрони можуть ось так скоро вийти. Переможний вираз на лиці змінився розгубленим, він мацнув себе по кишенях, ніби сподіваючись знайти там арсенал.

При цьому далі маячив навпроти вікна, немов забувши про прийнятий бій в обложеній фортеці.

Скільки пострілів злилися в один залп, Полтава не рахував. Скільки куль, влетівши знадвору, влучили в Залізняка, теж не бачив. Він просто побачив, як той невловимо змінився, на невловиму мить ніби виструнчився, перед тим здригнувшись, зойкнув раз, два — і впав на підлогу.

Оксана закричала.

Куди влучили кулі — Полтава не бачив. Перевіряти, чи Залізняк живий, бажання не було так само, як і часу.

— За мною! — наказав сестрі, шарпонувся в сусідню кімнату — звідти драбина вела на горище.

Позад себе почув грюкіт — розчахнулися двері. Не обертаючись, кинувся до стіни, втиснувся спиною, підніс револьвер, видихнув, обережно визирнув з-за одвірка, намагаючись по можливості лишатися непомітним.

Або вийшло — або, швидше за все, загальну увагу привертав не він.

Жандармський поручник, мабуть, той самий, що назвався Григорієм Суярком, увірвався до будинку першим і тепер зав­мер на порозі. За ним скупчилися «сині мундири», скільки їх — лічити годі. Усі мовчки дивилися на Оксану.

Точніше — на бомбу в її руках.

Жінка тримала її перед собою, стискаючи міцно, повільно замахуючись, явно збираючись жбурнути, рвонути все й усіх, виконуючи останній наказ свого Антона.

— Кинь! — вигукнув нарешті поручник, негайно виправився, труснувши головою, бо зрозумів, що ляпнув: — Стій! Не кидай! Поклади, дурна! Сама ж зірвешся!

— Не підходь! — попередила Оксана, і голос її Полтаві не сподобався.

Таким голосом не погрожують.

Рука міцніше стиснула руків’я.

Якщо кине в жандармів бомбу, вклавши в це всі свої сили, вона долетить до них, вибухне, почнеться паніка, та при цьому Оксана повинна бігти до сусідньої кімнати, коли бомба ще летить. Не використавши цих часток секунди, вона сама ризикує підірватися, цей поручник говорив діло.

Але — хто сказав Полтаві, що його Оксана не хотіла зараз підірвати себе разом із жандармами, полігши так само безглуздо, як Антон Сапіга, сестриних почуттів до якого хлопець уже ніколи не зрозуміє.

Оксана підняла руки вище. Вже тримала їх на рівні голови — починався змах.

Жандарми, товчучись та заважаючи один одному, посунули назад.

Поручник лишився на місці. Не опускаючи озброєної руки, зробив крок уперед. Ще один. Ще.

Оксана сіпнула руками. Тепер їх розділяла дуже мала відстань.

Полтава зціпив зуби.

— Поклади, — вже не наказував — просив Суярко. — По­клади — або вали зараз, просто не думай більше.

— Не підходь! Кидаю!

— Давай!

Оксана як могла високо підкинула руки, що стискали бомбу.

Завмерла.

А тоді, вже не соромлячись того, що все тіло тремтить і по щоках тече, поточилася, позадкувала, опустилася на стілець, бомбу поклала на стіл поруч зі святковими стравами акуратно, наче немовля, яке дбайлива мати дуже боїться розбудити. Звільнивши руки, сховала в них лице. Плечі здригнулися.

Далі Полтава вже не чекав — шаснув до драбини, вужем ковзнув на горище, підваживши ляду спершу головою, потім — вільною рукою. Вважав, що рухався тихо й нечутно.

Почули.

Вже заліз до половини, коли позаду себе, знизу, почув:

— Е, ти там! Ану назад давай!

Шанс ще був. Невеликий, але все ж таки лишався. Видертись на горище, пробратися до дверцят, стрибнути у двір із протилежного боку. Жандарми всі тут, усередині, навряд чи ззовні хтось чигає. Якщо не ловити ґав — через паркан, городами, далі заплутати їх вулицями, втекти подалі, залягти, зникнути.

— Назад! Злазь, кому кажу!

Рука спробувала схопити знизу за чобіт. Хвицнувши, Полтава хутко підтягнув ноги, перекотився по підлозі, став навкарачки, порачкував у протилежний бік. Встигне, все одно встигне, з Божою поміччю.

Господи, Отче наш, сущий на небесах, хай світиться ім’я Твоє, хай прийде царствіє Твоє…

Невеличкі прямокутні горішні двері.

Мертво.

Зачинені зсередини. Лише тепер чітко і ясно згадалося: горищем не користувалися, з того боку висить замок.

…Хай буде воля Твоя, яко на небесах і на небі…

Розвернувшись, Полтава притулився до дверей спиною. Майнуло — ногою, махом, із усієї сили, ввалити й вибити. Очі ж судомно та безнадійно шукали іншого порятунку, нишпорили по темних порошних кутках.

…Хліб наш насущний дай нам днесь…

Треба перетворитися на павука, маленького, сірого, з тонкими ніжками, такого, що сплів свої крихкі тенета в кутку.

З горішнього отвору вигулькнула голова в кашкеті. Затим — плечі, руки. Вони вперлися по краях ляди, ривок — поручник Суярко втягнув себе на горище. Коли підвівся, на повний зріст випростатися не зміг, як і сам Полтава: тут було занизько.

— Куди ж ти? — Голос звучав майже привітно. — Хто ти в нас? Волох Андрій, правда ж?

Спина Полтави сильніше вросла в горішню стіну. Зігнута правиця далі стискала револьвер, аж кісточки боліли.

— Що там у тебе? Ти ж не будеш стріляти? Один он уже стріляв. Не треба, га? Так поговоримо.

…І не введи нас у спокусу, але збав нас від лукавого…

Рука тремтіла.

Дати цьому раду Полтава вже не міг. Йому не хотілося в тюрму, не хотілося в кайдани, дуже не хотілося помирати, йому ж нема ще й двадцяти років, це неправильно, нема справедливості, нема Бога на землі… Господи, прости, прости за ці думки, слабка ж людина, дай сили, Господи!