Очунявши в одиночці, намагався зрозуміти, скільки отак пролежав на холодній підлозі — тюремники навіть не завдали собі клопоту кинути тіло на нари. Видершись на них сам, ви­простався горілиць, заплющив очі. Здогадуючись про невеселу подальшу перспективу, Полтава все одно уявляв себе на каторжних роботах, а не на шибениці в холодному тюремному дворику. Поки цього усвідомлення не прийшло, подумки вибудовував лінію своєї поведінки в ув’язненні. Й перше, що вирішив зробити, — не втрачати відчуття часу. Рахувати дні.

Після першої особистої розмови з ротмістром Підвисоцьким легко вирахував: лежав непритомний близько шести годин, отже, оклигав уночі, значить, можна ставити першу зарубку як не на стіні, то в пам’яті — доба за ґратами. Відтак першу записку від сестри принесли на десятий день його перебування в камері.

Звісно, на цей час останні ілюзії розвіялися. Стежачи свого часу за розвитком подібних процесів через повідомлення в газетах, котрі швидше нагадували звіти для стривоженої громадськості, Полтава знав — довго вони не тягнуться. Якщо справа стосувалася борців із режимом, котрих влада нарікала терористами, її не затягували. Від арешту до вироку могло минути навіть менше двох місяців, і тепер, після кількох розмов із Підвисоцьким, хлопець зрозумів: його випадок належить саме до таких.

Чи стало страшно, коли почув про смертний вирок, якого не уникнути? Цього Полтава досі не розумів. Помирати не хотілося, він ще молодий, повний сил та навіть готовий до акцій непокори. Проте знання, що жити лишилося, мабуть, до кінця року, було болісним. Від цього втрачався смисл будь-яких проявів незгоди з політикою існуючого режиму. Справді, немає потреби харапудитися й, скажімо, оголошувати голодування, якщо на це всім довкола начхати. Подумаєш, смертник відмовляється їсти… Ну, повісять його голодним, на порожній шлунок.

Тому записка від Оксани, передана мовчазним наглядачем, раптом подарувала надію, причину якої Полтава не міг пояснити навіть сам собі. Вочевидь усі ці думки виникли через розуміння того, як складно взагалі передати таку записку не просто з камери в камеру. Жінок тримали окремо від чоловіків, їхні камери стерегли інші наглядачі. Й треба було провести чималу роботу, насамперед — розумову, вираховуючи того, хто згодиться ризикнути, дати ув’язненій клапоть паперу та олівець, потім переправити через іншого наглядача адресату. Як Оксані це вдалося, Полтава при всій простоті використаної схеми доставки подібної пошти скласти в голові не міг.

Аж поки не отримав за кілька днів ще одну записку.

Цього разу наглядач теж підсунув її мовчки. Хлопець тут же провів подумки нехитрі математичні обрахунки й швидко зрозумів: «поштар» заступає на цілодобову вахту кожних три доби. Значить, вирішив Полтава, той, через кого йдуть вісточки від сестри, напевне знає, кому саме безпечно їх передавати. Грошей у неї, ясна річ, не було. Отже, заплатити своєму тюремному поштареві молода жінка не в змозі.

Так, деякі наглядачі, коли їм запропонувати живі асигнації чи коштовності — навіть обручки, чого там, — готові надавати арештантам ще й не такі послуги. Полтава вже знав про це. І після не дуже тривалих роздумів хлопець дійшов очевидного висновку. Якщо у сестри немає чим платити за послуги, Оксані допомагає той, хто симпатизує їй особисто.

Наглядач закохався в молоду жінку, ув’язнену за політику? Мабуть, трапляється ще й не таке. Але навряд чи тут було щось надто особисте, адже до нього самого інший наглядач нічого особистого мати не міг.

Звідси наступний висновок, котрий дуже сподобався Полтаві: наглядачі, котрі з невідомих причин стали їхніми поштарями, поділяють їхні погляди. Чи просто потай ненавидять режим, такі самі вихідці з народу й намагаються допомогти, маючи певні ідейні переконання.

Якщо це справді так, підсумував Полтава, лежачи на нарах у повній тиші, то не все втрачено. Принаймні коли його таки повісять, не замінивши в останній момент смертну кару довічною каторгою, про це дізнаються.

Помирати добре на миру, як говорить приказка. Сидячи в одиночці й обдумуючи своє найближче майбутнє, Андрій Волох зрозумів її глибинний зміст. Хай життя волею долі й буде коротким, зате є шанс, що смерть не лишиться зовсім уже ніким не поміченою. Отже, не такою марною.

Марно, задурно помирати не хотілося.

Першу записку Полтава знищив без спеціального для того попередження: просто розірвав на дрібні шматочки й змусив себе проковтнути. Отримана за три дні нова записка виявилася ще коротшою: «Я тримаюся. Тримайся. Пиши відповідь». Підпису, як і в перший раз, не було. Зрозуміло — якщо записку перехоплять, анонімність ускладнить виявлення автора. Хоча з приводу цього Полтава все ж таки мав певні сумніви: писала сестра українською, й мова могла значно звузити коло підозрюваних. Правда, записки не містили жодної крамоли, швидше нагадували звичайні вісточки: мовляв, я жива-здорова, як твої справи…

Єдине, чого не розумів Полтава, — як саме мусить відповісти. Це послання хлопець так само знищив, навіть не думаючи. Інших папірців не мав, та й писати нічим. Але за три дні, коли «поштар» знову заступив на зміну та приніс арештанту його жалюгідний сніданок, до дна бляшаної миски хлібним м’якушем був із двох боків прикріплений чистий паперовий клаптик. А через кілька хвилин після того вічко дверей на коротку мить прочинилося, щось легенько стукнулося об підлогу. Скочивши з нар та при цьому крадькома озирнувшись, так, ніби хтось у цей момент може за ним стежити, Полтава майнув туди, ковзнув рукою по підлозі.

Недогризок олівчика. Маленький, явно відламаний від цілого, погано загострений. Але ним можна писати.

Коли наглядач прочинив прямокутне вічко, аби забрати посуд, паперовий клаптик уже був на тому самому місці, під дном полумиска. Насправді не знаючи, що треба писати, Полтава обмежився коротким: «Тримайся. Все буде добре. Ми сильні», маючи на меті лише підтвердити: зв’язок налагоджено, можна й треба обмінюватися вісточками далі.

Наступні три дні тягнулися так довго, як ніколи раніше. До того ж протягом цього часу Полтаву чомусь жодного разу не висмикнули на допит. Щоправда, останні зустрічі з ротміст­ром не мали смислу ані для самого Підвисоцького, ані для ареш­танта. Полтава, як не крути, змушений був визнати правоту жандарма: жодної практичної користі, жодної нової та важливої інформації для Охоронного відділення він надати не в змозі. І всякий наступний допит — лише товчення води в ступі. Ви­трачати час на його більш ніж скромну персону Підвисоцький уже не хотів, дедалі менше приховуючи те під час допитів. Ви­глядало, терористу Андрієві Волоху лишалося сидіти в камері й чекати суду. Заразом — привітів від сестри.

Тож Полтава трошки розгубився, коли зранку наглядач, уже остаточно прозваний ним Поштарем, не приніс разом із баландою, хлібом та кухлем окропу очікуваної вісточки від Оксани. І на що вже точно не сподівався, так це на чергову зустріч із ротмістром. Наглядач вивів його десь за годину після сніданку, коли хлопець чекав виходу в тюремний дворик на щоденну прогулянку. Замість цього тюремник, той самий Поштар, коротко й безбарвно сказав:

— Волох, на допит!

Закувавши, як водиться, в кайданки, наглядач доправив Полтаву в уже до болю знайому кімнату, де чекав усе той самий Підвисоцький. Розмова вийшла короткою і допитом, власне, не була. Ротмістр, не приховуючи нудьги, поставив арештанта до відома: слідство у справі «коліївців» практично завершене. З його особистою, персональною справою про вбивство жандармського офіцера теж усе ясно. Суд відбудеться незабаром, нічого нового для небезпечного терориста, яким є Андрій Волох, не очікується. Вирок так само не стане несподіванкою. Полтаві здалося, що саме при цих словах ротмістр ледь помітно пожвавився — вочевидь, прогнозований смертний вирок чомусь тішив особисто його. Якщо жандарм і хотів щось почути від арештанта навзаєм, Полтава вирішив гордо промовчати. Тим більше що Підвисоцький так нічого в нього толком і не спитав. Хіба сказав, прощаючись: