…Зустріли їх із уранішнього поїзда, як обіцяли. До Левіна з його мамзель Лілі-Бантик підкотив екіпаж просто на привокзальному майдані, людина на козлах знала його в обличчя, Штерна й Малюту перестріли окремо, доставили в центр, на Сумську, де на другому поверсі першого на початку вулиці будинку вже чекав Гірш. Потім люди Абрамова пішли, розтеклися довкола, забезпечивши охорону. Сам же керівник харківської групи на правах господаря лишився, хоча, за домовленістю зі Штерном, мусив організувати лише розвідку на місцевості та прикриття в разі потреби.

З місцем для проведення ексу довго не визначалися. Земельний банк годився з усякого погляду. І не лише тому, що головне губернське відділення розмістилося в центрі й до нього можна дістатися пішки, а потім — рвонути дворами, заплутуючи сліди. Була ще одна причина: тут Абрамов мав особистий інтерес. Штерн не заперечував: його цікавила насамперед сума. Але для харківських товаришів забрати саме ці гроші виявилося справою принципу.

Коли Штерн почув цю історію від Абрамова, спершу вирішив усе скасувати. При цьому зовні стримався, слухав спокійно й похитував головою. Тож його внутрішнього збурення співрозмовник не помітив, навіть не відчув. Між тим, усе це Штерну дуже не сподобалося, адже складалося все на виході так, що група Абрамова руками київських бойовиків зводила особисті рахунки. Ще й заробляла на цьому третину від здобутої суми. Та коли знову прокрутив почуте в голові, мислячи вже спокійніше, вирішив: нагло використовують лише того, хто сам себе вважає потім використаним. Якщо дивитися на ситуацію під іншим кутом, навіть спробувати взяти її під контроль, обличчя і навіть лідерство зберегти вдасться.

Історія, котра мусила завершитися за кілька годин ексом, спланованим групою Абрамова разом із Гіршем, насправді досить звична, до певної міри банальна й досить коротка. Один харківський промисловець середньої руки, власник кількох не дуже великих спиртових заводів у губернії, кілька років тому несподівано навіть для себе перейнявся революційними ідеями. Місцеві есери та більшовики прозвали його поза очі «спиртовим князьком», згодом зашифрували як Князя. Поки корисний запал не згас, партійні осередки отримували від Князя на утримання передусім власних бойових організацій не такі вже великі, проте все одно — досить пристойні та завжди потрібні суми.

Найвищої точки спілкування промисловця з революцією досягло два роки тому. Тоді, зимою 1905 року, в Харкові почалося збройне повстання, котре хвилею накрило губернію. Й треба ж було такому статися: буря зачепила й самого грошодавця. Один зі спиртових заводів Князя під Люботином по­громили повністю, вбивши при цьому двох городових та скалічивши управителя — хазяйського прислужника били гуртом, батько трьох дітей лишився без правого ока. Звісно, після цього Князь розчарувався в революції, припинив із комуністами та соціалістами будь-які стосунки.

Була спроба поновити їх, коли все трохи вляглося. І тут промисловик повівся зовсім, на переконання Абрамова, неправильно: запросив представників бойових організацій на зустріч, туди ж спрямував поліцію.

На допитах та слідстві свій зв’язок із ним один заарештований намагався довести, просто так, зопалу, аби помститися. Хоча революціонерам усе одно не надто вірили, так званого Князя слідство теж вирішило про всяк випадок узяти на замітку. Ніхто не хотів довести правоту тих слів чи, навпаки, спростувати наклеп. Мета особливого інтересу до промисловика була зовсім іншою, і її досягли: Князь відкупився, від кого вимагалося, гроші розійшлися по потрібних шухлядах. До всього пізніше ще й подяку отримав від Департаменту поліції, прямо з Петербурга, за активне сприяння у боротьбі з революційною заразою.

Просто так це лишати Абрамов не збирався. Щоправда, відтоді спливло досить часу, йому самому довелося тікати з Харкова. Майже рік він нелегально переховувався в Одесі та околицях міста біля моря, навіть трошки помінявши кваліфікацію та на деякий час ставши звичайним контрабандистом. Але коли повернувся назад, поступово відновив таємні зв’язки, котрі мав в оточенні зрадливого промисловика.

Ось звідки витекли відомості: сьогодні опівдні до Харків­ського відділення Земельного банку з пошти повезуть гроші одного із заводів так званого Князя. Карета казначейства забирає тридцять тисяч рублів, везе до банку, де їх кладуть на рахунок промисловика: він тримав свої кошти саме тут. Експропріацію з банківського відділення насправді можна було здійснити будь-коли, це Абрамов вирішив прив’язати акцію київської групи до перевезення цих грошей. Аби напевне вдарити по своєму ворогові, причому — вдарити болісно: втрачати зароблене ось так, нагло, «спиртовий князьок» дуже не любив.

За первісним планом, який уже чекав на Штерна, він сам, Левін та Малюта заходили до банку за годину після привезення цих грошей. Постійні відвідувачі знали — у цей час відділення закривалося на обід, і саме тоді касири починали приймати крупний внесок. Тобто гроші ще не встигали занести в головне сховище. До того ж протягом дня в залі була й інша готівка. Поки Штерн та Левін тримали б клерків на мушках, Малюта, найдосвідченіший з усіх у справі, коли треба взяти гроші з банківських сейфів та кас, зайнявся б нею. Улов міг потягнути на півсотні тисяч рублів, разом із привезеними тридцятьма.

Гірш тим часом мусив стояти іззовні. Сигнальниками та охоронцями водночас були люди Абрамова. Щойно виникала небезпека, Гірш мав жбурляти бомби, і це стане для тих, хто всередині, сигналом. Але бомби треба було кинути й тоді, коли екс успішно завершиться: все одно потрібна паніка, так відходити легше, швидше й простіше.

Загалом усе. Нічого незвичного та особливо ризикованого.

Якби не противне відчуття, що ти — знаряддя для зведення чужих, нехай і правильних із тактичної точки зору, особистих рахунків…

— Не заходимо в банк, — повторив Штерн. — Робимо на місці. Швидко й відразу. Візьмемо менше, зате й часу піде небагато.

Він обвів поглядом присутніх. Малюта знизав плечима — ось кому точно менше клопоту. Змовчав і Гірш, хоча розумів: його роль у загальній розстановці сил напевне зміниться. Левін же повів бровою, але теж промовчав, зиркнувши в бік зачинених дверей: у сусідній кімнаті терпляче й слухняно сиділа Лілі.

Його думки Штерн зловив одразу — тепер дівчина мусила лишатися на квартирі, бо за старим планом він під руку з дамою заходив до банку першим, окремо, привертаючи до себе та супутниці увагу прислужливих клерків. Зараз же тягнути з собою на екс зайву людину не треба, повія «губки-бантик» при Левіні виконуватиме лише ту, так би мовити, роботу, за яку платять. Хоча дівиця б не завадила, була явно авантюрного складу, знала, чим займається Левін, і мала до революціонерів неприховані сентименти. Тим часом ризики зросли, й Штерн, знаючи Левіна, розумів, як його це напружило. Бо одна справа — тримати під дулом переляканих касирів та управителя. І зовсім інша — підставлятися під кулі стражників, що супроводжують фаетон.

Натомість очікувано здибився Абрамов, якому тепер точно стало не до чаю.

— Не піде!

— Чому? Ти зі своїми людьми все одно дієш так, як домов­лялися. Нікуди не влазиш, тільки охорона. У разі критичної ситуації — прикриття, не більше.

— Грошей — теж не більше! Скільки ми могли взяти з банку? Не забув, що третина — для нас?

— Пам’ятаю. Але й ти забув: «ми» — це ми, — Штерн обвів рукою своїх бойовиків. — Коли кажеш: «ми могли взяти» чи щось подібне, заходь разом із нами й бери. Згоден навіть поділити рівно навпіл.

— Поясни, — промовив Абрамов після короткої паузи. — Чого ти хочеш, Штерне?

— Невірне питання.

— І як же правильно?

— Чого я не хочу, Абрамов. Мені дуже не хочеться витрачати в банку, всередині, зайвий час. Це закритий простір, у разі чого ми опинимося в мишоловці. Такий момент не варто скидати, доведеться прориватися зі стрільбою. Навіть це не новина, головне — час, Абрамов, час. Чорт знає, скільки там у них у касах та сейфах виявиться готівки. Ми цілком можемо ризикувати, нашкрібши тисячинок із десять. Народу ж у залі — більше, ніж буде супроводжувати фаетон із пошти. Касир та рахівник, — Штерн загнув два пальці. — Це вівці, побачать наведені дула — самі все віддадуть. Тепер супровід. Сума за банківськими мірками невелика, тож кінних козаків не передбачається. Двоє стражників, поліцейські, не жандарми, — він загнув іще два пальці, тепер лишився великий, він стирчав догори. — Во, Абрамов. Четверо, лише четверо! Хай я помиляюся, їх буде на одного більше. Візника не рахуємо, це не вівця, а баран. У сухому залишку двоє, максимум — троє озброєних охоронців. Нас — четверо. До того ж у нас бомби. Буде так, дивіться.