Правда, тут же погодився сам із собою подумки Полтава, ця компанія виявилася більшою. Але відразу ж визнав: якби «коліївців» було не троє, а шестеро чи навіть із десяток, усе одно Оксана прала б та готувала для всіх. Те саме стосувалося прибирання. Хоч обстановка в дачному будинку виявилася аскетичною, як того і вимагали обставини, тут усе одно було не дуже чисто.

Фаїна ж, єдина жінка серед чоловічого гурту, навіть не поцікавилася зранку, хто з них голодний. Просто розтопила плиту, поставила на неї великий бляшаний чайник. Поруч стояв баняк, на дві третини заповнений вареною в лушпинні картоплею, нею хлопця пригостили вчора. Цим її жіночі обов’язки обмежилися. І взагалі Полтава не мав упевненості, що Фаїна має такі самі уявлення про «жіночі обов’язки», які сповідувала Оксана. Втім, коли ж говорити про прибирання, то своє невеличке гніздечко Фаїна хоч трохи тримала в порядку. Тоді як підлогу в інших кімнатах затоптали брудними чобітьми й черевиками.

Гірш дрімав. Вольф із Малютою в очікуванні, коли чайник закипить, сіли за стіл і витягнули карти. Покликали й Полтаву, але він умів хіба перекинутися в «дурня», та й то грав лише кілька разів, без особливого інтересу і не на гроші. Тут же карти напевне були чимось більшим, ніж просто гра від нудьги. Тож Полтава відмовився, Вольф відмахнувся, більше до хлопця нікому не було жодного діла. Правда, коли він, скривившись, запхав натерті ноги в остогидлі солдатські чоботи та зібрався вийти, Вольф запитав:

— Куди? — І це прозвучало не як звичайна цікавість.

— На двір вийду. До вітру. Можна?

— Давай. Пішли.

Знизавши плечима й зітхнувши, ніби треба робити якусь важку роботу, Вольф поклав колоду на стіл, хрипко прокашлявся, спитав Малюту:

— Може, ти?

Замість відповіді той поляскав себе по правій руці, знятій із саморобної перев’язі для гри в карти. Знову закашлявшись, Вольф підвівся, кивнув Полтаві на двері.

— Чого став? Ходи давай, — і, наштовхнувшись на незрозумілий погляд хлопця, тут же пояснив: — Тобі самому поки навіть туди не можна.

— Ясно. З тюрми в тюрму, — не стримався Полтава.

— Думай, що хочеш. Але поки буде так.

— Мені є куди діватися? Я хіба далеко звідси втечу? — Хлопець відчув, як, попри внутрішнє, глибинне розуміння Вольфової правоти, все одно починає заводитися.

— Такий порядок.

— Хто його завів, цей порядок?

— Авжеж не ти. Ходи, воруши копитами, якщо справді туди зібрався.

Зрозумівши марність та безглуздість будь-якої подальшої суперечки, Полтава демонстративно заклав руки за спину, як роблять арештанти під конвоєм, і пішов на вулицю.

Листя вже майже опало. Та у дворику росло кілька густих кущів, і Полтава, зробивши всі свої невідкладні справи, затримався біля одного. Вольф не квапив, стояв на порозі, дивився на хлопця з неприхованою цікавістю. Полтава рішуче, хоч і не без крихкого жалю, обчухрав кілька гілок, склавши з них невеличкий, не надто замашний, але все ж таки цілком придатний для задуманої справи віник. Нічого не пояснюючи, повернувся всередину, так само мовчки заходився мести підлогу, почавши найперше з кутка, де спав сам.

— Гей, ти! Не пили! — гримнув Малюта.

Полтава вперто вирішив не звертати на нього та інших уваги. Спробувавши краще перехопити свій саморобний віник, зробив необережний жест, і гілки розсипалися. Подумки по­славши все і всіх довкола подалі, до поганої мами, Полтава присів, почав збирати «віника» докупи.

— Бачили? — почув збоку голос Фаїни, повернувся: жінка стояла, обіпершись на одвірок. — Ніхто з вас до такого не додумався. Правильно, живете у свинарнику.

— Ти тут не живеш хіба? — вишкірився Вольф.

— Куди від вас… Значить, кидайте карти, піднімайте тухеси, шукайте ганчірки. Хоч трошки підлогу протріть біля себе.

— Хто це наказує?

— А тобі для прибирання під собою треба спеціального наказу?

Заперечувати не було сенсу. Тим більше що Малюта із задоволеним виглядом перемістився в протилежний бік кімнати, ближче до груби: на пораненого в плече, фактично однорукого, примхи Фаїни вже точно не поширювалися. Гірш далі спав, і Полтава зараз сумнівався в бажанні Вольфа буркати товариша. Він незадоволено глянув на Фаїну, потім — на Полтаву, винуватця всього цього неочікуваного гармидеру. Андрієві навіть здалося: блиснули злобні вогники. Та наступної миті хлопець відкинув цю підозру. Здається, ніхто не може миттю зненавидіти людину лише за те, що ця людина намагається прибрати в помешканні.

Тож півтори наступних години забрало наведення в кімнатах бодай чогось схожого на порядок. Полтава, хоч і здійняв невеличку куряву, все одно вимів за поріг залишки землі, що нападали з підошов. Вольф бурчав, кашляв, та попри це возив по підлозі мокрою ганчіркою. Малюта з Фаїною допомагали пересувати стіл, стільці, табурети й матраци на підлозі. Навіть Гірш, остаточно прокинувшись від гармидеру, включився в роботу й сам запропонував витягнути матраци на двір, аби хоч трошки потріпати.

— Хто придумав — той і робить, — тут же відгукнувся Вольф.

— Я допоможу, — визвався Полтава.

Потім, коли прибирання, яке з огляду на обставини без жодних перебільшень можна було назвати генеральним, нарешті завершилося, вся компанія сіла пити чай. Дивлячись на них збоку, Полтава чомусь подумав: ось чи не перший, а вже точно один із небагатьох випадків, коли цю компанію, хай вона зараз і не в повному складі, об’єднало щось звичайне, побутове, приземлене, людське. Усміхалася Фаїна, що зазвичай дозволяла собі не аж так часто. Рясно сипав анекдотами Вольф, у нього виходило дуже артистично, і Полтаві згадалося слово «бенефіс», часто бачене на афішах, котрими обклеювали спеціальні тумби та які друкували в газетах на сторінках оголошень. Захопившись, Вольф навіть забув про свій противний кашель. Намагався згадати подібні анекдоти й Малюта, тільки в нього виходило погано, незграбно, зовсім не смішно, — й це чомусь веселило всіх інших, особливо Гірша.

Правда, чаювання теж не могло тривати безкінечно, тож кожен згодом повернувся до, як зрозумів Полтава, звичних справ: Вольф із Малютою знову сіли за карти, Гірш примостився за маленьким столиком, заглибившись у якісь свої деталі та креслення, раптом нагадавши Андрієві загиблого Вакулу. Щось невловиме навіть змусило хлопця міцно, до легкого болю, заплющити очі й розкрити їх, уявивши Вакулу там, на Гіршевому місці. Сам же Полтава знову не знав, що йому робити й чим себе зайняти, чомусь згадавши: майже тим самим маявся в маленькій вогкій камері «Косого капоніра».

Тож навіть здригнувся від несподіванки, коли підійшла Фаїна, розпорядилася:

— Знімай.

— Що?

— Чоботи скинь. На ось, я ж бачу все.

До ніг м’яко упали два нерівно відірваних від чогось цілого білих шмати. Він і далі нічого не розумів, тож Фаїна терпляче, мов дитині, пояснила:

— Онучі собі зроби. Ноги зітреш зовсім, у нас тут лікувати нічим.

Вдячно кивнувши, Полтава швидко роззувся. Не намагаючись зрозуміти, чим же ці онучі були не так давно, обтер шматами ноги, потім старанно, обережно, навіть любовно сповив кожну. Коли натягнув чоботи, відразу відчув: стало легше.

— Нехай так, — промовила Фаїна, явно задоволена собою. — Далі побачимо, як буде. Поки солдатиком походи. Все одно далеко звідси не зайдеш, тобі вже сказали.

— Довго так?

— Ти кудись поспішаєш?

Відповіді Полтава не знайшов, замість того непевно знизав плечима.

— Тоді чекай, поки вирішить Штерн. Я своє слово сказала вчора. Ти його почув. Усі інші — теж.

Фаїна знову пішла до себе, і більше до ранньої листопадової темноти Полтава ні з ким з терористів не говорив. Так само ніхто не намагався заговорити до нього — просто не було на те особливої потреби. Вони навіть один із одним говорили мало. Так само ніхто з тих, хто лишився, за цілий день нікуди не спробував вийти, за прикладом того ж Левіна. Видно, теж не мали жодних справ за межами Пущі-Водиці.

Левін повернувся разом із сутінками. Витягнув з внутрішньої кишені пальта пляшку горілки. Нічого не пояснюючи, виставив її посеред столу. Поруч поклав величенький пакунок із великим вензелем кондитерської Самадені[58]. Після чого, так само мовчки, скинув пальто й занурився у старе крісло, по­клавши на коліна стосик свіжих газет та розгорнувши першу. За якийсь час промовив з-за газети: