— Так! Це правда! — почулися вигуки.

— Так, люди отомі, це правда. Але якби воїни всіх племен Анауаку билися так, як сини мого народу, все було б інакше. Але вони загинули, і тепер ви хочете через це видати нас нашим ворогам, які їх убили? Я не оплакую полеглих, хоча серед них чимало людей моєї крові. Стримайте свій гнів і слухайте! Я не оплакую їх, бо краще із славою полягти в бою і здобути безсмертя в Житлі Сонця, аніж — жити рабами, як ви цього, здається, хочете, люди отомі. Зрадники, друзі теулів, уже перетворилися на рабів. Хіба ви не чули наказу Малінцина? Він повелів усім союзним племенам працювати в каменоломнях і на вулицях Теночтітлана, поки зруйноване ним місто знову не підніметься над водою у всій своїй пишноті. Може, ви, люди отомі, теж хочете там проливати піт, не знаючи відпочинку і одержуючи в нагороду тільки батоги наглядачів і лайку теулів? Тоді покваптеся, хоробрі горяни! Авжеж! Адже ваші руки звикли до заступів і лопат, а не до лука і списів. Вам, вочевидь, більше до душі виконувати всі забаганки Малінцина, примножуючи його багатства, під пекучим сонцем долин або у вогкості каменоломень, аніж вільно жити серед цих гір, де досі ще не ступала ворожа нога.

Отомі на мить замовкла. Збентежений гомін прокотився багатотисячним натовпом. Махтла хотів щось сказати, але його не стали слухати. Народ вимагав:

— Отомі! Отомі! Нехай говорить Отомі!

— Дякую тобі, мій народе! — продовжувала вона. — Я хочу розповісти вам правду про цю війну. З чого почати? Я народила сина, — якби він залишився живий, він став би вашим принцом. Мій хлопчик помер у дні облоги, він конав у мене на очах з голоду день у день… Але хто я така, щоб оплакувати свого сина, коли тисячі ваших синів загинули і ви кричите, що мої руки заплямовані їхньою кров’ю? Я розкажу вам про інше. Слухайте!..

І Отомі продовжувала свою моторошну розповідь. Вона описувала жах облоги, звірства іспанців і славні подвиги воїнів отомі, якими я командував. Вона говорила цілу годину, і величезний натовп жадібно ловив кожне її слово. Отомі розповіла також про мою участь у сутичках, і то той, то той воїн, що бився разом зі мною і чудом уникнув смерті, вигукував з натовпу:

— Правда, усе правда! Я це бачив на власні очі!

— І, нарешті, — продовжувала Отомі, — все було скінчено: Теночтітлан перетворений на згарище, мій брат імператор, славний Куаутемок, став полоненим Малінцина, а разом з ним мій чоловік теуль, моя сестра, я сама і ще багато інших. Малінцин присягнувся поводитися з Куаутемоком і всіма його наближеними відповідно до їхнього звання. Знаєте, як він дотримав своєї клятви? Через кілька днів нашого імператора Куаутемока прив’язали до крісла тортур. Раби підсмажували його на вугіллі, щоб він зізнався, де заховані скарби Монтесуми. Але він не сказав жодного слова! О, ви можете скільки завгодно кричати нині: “Ганьба! Ганьба!” Але катували не тільки Куаутемока. Он перед вами лежить той, хто страждав поряд з ним і теж не зізнався! Навіть я, жінка і ваша принцеса, була засуджена до тортур! Ми втекли, коли смерть уже стояла при порозі, бо я сказала моєму чоловіку, що у людей отомі вірні серця і вони не зрадять нас у біді. Я вірила! Тільки тому я, Отомі, перевдяглася в ці лахи повії і втекла разом з ним. Але якби я знала, що мені доведеться побачити тут і почути, я б краще померла сто разів, аби не стояти отут перед вами і не благати вас про великодушність!

О народе мій, волаю до тебе! Прожени брехливих теулів! Залишайся завжди вільним і гордим! Твої плечі не для рабського ярма, твої сини і дочки надто благородні, щоб зробитися слугами і забавкою для чужоземців. Бійтеся Малінцина! Не вірте йому! Багато ваших воїнів загинули, але тисячі і тисячі живі. Тут, у вашому гірському гнізді, ви можете розгромити всіх теулів Анауаку, як колись брехливі тласкаланці громили тут ацтеків. Але тоді тласкаланці були вільні, а нині це плем’я рабів. О народе мій! Невже ви сподівалися, що зможете віддати нас живими цим псам-тласкаланцям? Дивіться!

Отомі підібрала кинутого у неї списа і підняла його високо над головою.

— Ось зброя, яку нам послала якась милосердна рука! Ми помремо у вас на очах. Тоді відішліть, якщо бажаєте, наші тіла Малінцину як заставу своєї миролюбності. Але заради вашого блага заклинаю — не вірте Малінцину, і якщо навіть вам випаде загинути, помріть вільними людьми, а не рабами!

Наблизившись до моїх нош, Отомі швидко зірвала з мене одяг, зняла пов’язки і підвела на ноги.

— Погляньте! — закричала вона несамовито, показуючи на мої рани на тілі і на обличчі. — Ось що чекає того, хто здається на милість ворогу. Ненаситні теулі катуватимуть вас доти, доки не віднімуть останню дрібку золота і не обернуть на рабів останнього чоловіка і останню жінку.

Отомі обережно опустила мене на землю, бо сам я не тримався на ногах, і встала наді мною зі списом у руці, готова встромити його в моє серце, якщо народ усе ж таки зголоситься видати нас посланцям Кортеса.

Мить стояла тиша, аж раптом весь майдан ураз сповнився тисячоголосим ревом. Тепер гнів натовпу обрушився на послів-тласкаланців.

— Ось наша відповідь Малінцину! — кричали отомі, б’ючи їх палицями. — Геть звідси, собаки! Біжіть до свого господаря!

Так їх вигнали з Міста Сосен, і натовп на майдані поступово заспокоївся. Тоді один з найзнатніших вождів наблизився до Отомі, поцілував їй руку і промовив.

— Принцесо, ми твої діти, і ми стоятимемо за тебе на смерть, бо ти вдихнула в наші тіла мужність і нову душу. Ти справедливо сказала: краще померти вільними, аніж жити рабами!

— Ось бачиш, любий, — звернулася до мене Отомі, — я ж казала, що мій народ відданий і справедливий. Але тепер нам доведеться готуватися до війни, бо відступати вже пізно. Коли чутки про все це дійдуть до вух Малінцина, він розлютиться, як пума, в якої відняли дитинча. А зараз ходімо відпочинемо, я дуже втомилася.

— Отомі, — прошепотів я, — ти найвеличніша жінка, яка коли-небудь жила на світі.

— Хтозна, чоловіче, — усміхнулася вона ніжно, — Мені вдалося врятувати твоє життя і заслужити твою похвалу, — що ж іще треба для щастя?

Якийсь час ми жили в Місті Сосен спокійно. Рани, завдані мені жорстокою рукою де Гарсіа, поволі заживали, і врешті-решт я одужав. Проте ми з Отомі і всі наші піддані розуміли, що мир триватиме недовго: адже ми вигнали за міські ворота послів Малінцина! Чимало горян нині шкодували про це, але справу було зроблено: що посієш, те й пожнеш!

Отже, ми почали готуватися до війни. Отомі очолила раду племен, в якій я теж брав участь. А невдовзі стало відомо, що п’ятдесят іспанців і п’ять тисяч їхніх союзників-тласкаланців наближаються до міста з наміром стерти нас з лиця землі. Я став на чолі воїнів отомі — їх було десять з гаком тисяч, і по-своєму всі вони були непогано озброєні. Ми рушили назустріч ворогу ущелиною, і, пройшовши дві третини шляху, я зупинився для привалу. Проте залишатися тут я не збирався — в ущелині було дуже тісно, і всі воїни не змогли б тут розвернутися для бою. У мене був інший план. Сім тисяч воїнів я послав в обхід через гори відомими тільки їм стежинам, наказавши сховатися в розколинах скель, що височіли десь понад на тисячу футів обабіч ущелини, і заготовити побільше каміння.

Решту воїнів, озброєних луками і дротиками, за винятком загону в п’ятсот людей, який залишився зі мною, я розташував у засідці. Потім я відправив надійних людей у розвідку: одні повинні були стежити за просуванням іспанців, а іншим було доручено стати їхніми провідниками.

Мені здавалося, що мій план бездоганний. Все йшло чудово. Проте ми ледве уникли розгрому.

У таборі разом з нами був Махтла. Я навмисне узяв його з собою, щоб наглядати за ним, але й він, як виявилося, теж не дрімав.

Коли іспанцям залишалося всього півдня шляху до входу в ущелину, до мене з’явився один з розвідників, якому я наказав стежити за їхнім просуванням. Він зізнався, що Махтла хотів підкупити його і умовив попередити командира іспанського загону про засідку. Розвідник згодився і подався в дорогу, але тут совість заговорила в ньому, і він поквапився повернутися, щоб усе розповісти мені. Я наказав негайно схопити і скарати зрадника Махтлу.