Одночасно з дарчою я склав заповіт. Значна частина мого капіталу переходила до Лілі Бозард, якщо до дня моєї смерті вона не вийде заміж, а решта — до моєї сестри. У разі заміжжя або смерті Лілі її частка переходила до Мері або її спадкоємців.

Коли обидва документи було підписано і запечатано, я вручив їх разом з усім моїм набутком капітану Беллу, щоб він доставив усе це в Бангі і передав доктору Грімстону, який мав його за це щедро винагородити. Капітан зі сльозами обіцяв усе виконати до решти.

Я надіслав також декілька листів батькові, сестрі, братові, доктору Грімстону, сквайру Бозарду і нарешті самій Лілі. У цих листах я розповів про все, що зі мною сталося, починаючи з першого дня перебування в Іспанії, оскільки переконався, що попередні мої листи взагалі не досягли Англії, і оголосив про свій рішенець переслідувати де Гарсіа, хай навіть він поїде хоч на край світу.

— писав я Лілі. —

Своєму братові Джефрі я написав дуже короткого листа, де виказав усе, що думаю про людину, яка переслідує беззахисну дівчину і прагне напаскудити тому, хто відсутній. Мені потім розповідали, що цей лист йому вельми не сподобався.

Хочу сказати, що мої листи і все інше благополучно прибуло до Ярмута.

Капітан Белл наперед повідомив про свій приїзд мого батька, сестру і брата, а також сквайра Бозарда, його сина і дочку, і того дня всі зібралися в будинку доктора Грімстона, всі, за винятком мого батька — він уже два місяці покоївся на цвинтарі.

Із безмежним подивом вислухали вони розповідь капітана, але їх подив іще більше зріс, коли відчинили скрині і почали зважувати їхній вміст, щоб звірити з цифрами. Стільки золота у нашому Бангі дотепер ще не бачив ніхто.

Тут Лілі розплакалася, спочатку від радості, що тепер я був багатий, а потім від горя, бо я не повернувся одночасно з моїми скарбами. Сквайр Бозард, побачивши золото і почувши зміст документу, котрий зробив Лілі заможною жінкою незалежно від того, живий я чи ні, привселюдно присягнувся, що завжди думав про мене тільки хороше, а потім поцілував свою дочку, бажаючи їй щастя і поздоровляючи з успіхом. Коротше кажучи, лишилися задоволені всі, окрім мого братика, який вискочив з дому, не сказавши нікому й слова. Успадкувавши землі нашого батька, він вирішив, що Лілі однаково вийде за нього заміж, якщо не зі своєї волі, то підкорившись батькові, бо навіть нині батько може примусити свою дочку до заміжжя, особливо якщо вона не досягла повноліття. А сквайр Бозард завжди вважав, що на дівочі бажання нічого зважати. Але з того дня все змінилося, — така велика сила золота! Про те, щоб видати Лілі за когось, окрім мене, більше не було й мови. Тепер батько сам утримав би її, якби вона схотіла так зробити, бо тоді Лілі втратила б усе отримане від мене багатство. Проте всі продовжували обурюватися моєю дурістю, що я, мовляв, не відмовився від слова і подався світ за очі за своїм ворогом. І лише Лілі, вступаючись за мене, говорила:

— Томас дав клятву, і він повинен її виконати. Це справа його честі, і тепер я його чекатиму хоч би й до скону.

Після того, як я передав капітану Беллу листа і весь спадок, “Авантюристка” вже огинала мол Кадиського порту. Дивлячись їй услід, я відчув таку тугу, що навіть заплакав. З радістю я розлучився б з усіма скарбами, якби замість цього вона наближала до домівки мене. Але до англійських берегів мені судилося повернутися лише багато років по тому і на іншому кораблі.

У порту опинилося велике іспанське судно, що збиралося плисти до Еспаньйоли. Я оформив дозвіл на торгівлю на ім’я купця д’Айла і зійшов на судно. Щоб обман не розкрився, я накупив усіляких товарів, які користувалися великим попитом, і завантажив їх у трюм корабля.

Усе судно було заповнене іспанськими авантюристами, здебільшого всілякими шахраями з найдивовижнішими біографіями. Утім, вони були досить стерпними попутниками, поки не напивалися. На той час я так оволодів кастильською говіркою і набув такого вигляду, що мене легко було сприйняти за їхнього співвітчизника, чим я й скористався, вигадавши історію про причини, що спонукали мене шукати щастя за океаном. Попри мою стриманість і те, що я не брав участі в спільних оргіях, попутники незабаром мене вподобали переважно за те, що я лікував їхні недуги.

Місяць ми провели на Канарських островах, потім відпливли до Еспаньйоли, і увесь час була прекрасна погода, тільки вітер був слабкий.

Коли до Санто-Домінго, порту нашого призначення, залишалося, за словами капітана, всього тиждень шляху, погода раптово змінилася. З півночі на нас обрушився лютий шторм, що посилювався з кожною годиною. Упродовж трьох діб наш незграбний корабель нещадно тріпав ураган, який налетів невідь-звідки. Нарешті стало зрозуміло, що, коли буря не вщухне, ми підемо на дно. Судно тріщало по всіх швах, одну щоглу зламало на друзки, в іншої знесло верхівку на висоті двадцяти футів від палуби. Утворилася теча. Але всі ці нещастя були дрібницею в порівнянні з тим, що сталося четвертого дня. Величезний вал зірвав кермо, і наше безпорадне судно опинилося посеред моря без керування. Приблизно через годину шалена стіна води ще раз обрушилася на палубу, вивернула якірний шпиль, і вода ринула до трюму. Тепер наша загибель стала неминучою.

Ось тоді почалося найжахливіше. Упродовж останніх днів і матроси, й пасажири безперервно пили, намагаючись приглушити страх, і зараз, коли вони побачили, що кінець близький, усі заметушилися по палубі. Молитви, стогони і прокляття змішалися водно. Ті, хто ще сяк-так стояв на ногах, почали спускати обидва човни. Удвох зі священиком ми намагалися всадовити спочатку дітей і жінок, яких на судні виявилося чимало, але зробити це було нелегко. П’яні матроси відіпхнули нас убік і самі кинулися до човнів. Один тут же перевернувся, і всі, хто там був, пішли на дно. У цю мить судно почало швидко тонути.

Побачивши, що далі зволікати не можна, я сказав священику, щоб він ішов за мною, стрибнув у воду і поплив до другого човна, з яким марно намагалися впоратися збожеволілі від страху жінки. Плавав я непогано і не тільки сам благополучно дістався човна, але ще й устиг витягти з води і священика, який уже захлинався.

У цей час судно, високо задерши ніс, занурилося кормою у воду. Отак воно трималося кілька хвилин на поверхні; це дало змогу нам відплисти на якусь відстань. Щойно ми віддалилися, пролунали дикі відчайдушні зойки тих, хто ще залишався на борту, і корабель канув у прірву. Якби ми були ближче, він потяг би нас за собою.

Якийсь час ми сиділи мовчки, заціпенівши від жаху. Згодом, коли вирва, що утворилася на місці загибелі корабля, перестала вирувати, ми попливли назад. Довкола плавали уламки, але ми змогли підібрати лише якусь дитину, що вчепилася за весло. Із двохсот людей, що перебували на борту, ми не знайшли жодної живої душі. До того ж швидко сутеніло.

По суті, нам пощастило, бо в човні вже було десятеро і більше він не вмістив би нікого. Чоловіків виявилося лише двоє — священик і я.

Як я вже сказав, швидко спускалася ніч, і море, на щастя, угамувалося, інакше ми б неодмінно перекинулися. Єдине, що нам лишалося, це тримати човен носом до хвиль. Ніч тяглася нескінченно. Дивно було чути, як мій супутник, священик, продовжуючи веслувати, сповідав жінок одну за одною, а потім, відпустивши всі гріхи, молився про порятунок наших душ, бо на порятунок тіла ніхто вже не сподівався.