Невідомо, чому Кортесу дозволили безперешкодно з’єднатися з його соратниками в палаці Ахаякатля. Наступного дня він наказав випустити на свободу брата Монтесуми Куїтлауака, правителя Палапана, сподіваючись, що той заспокоїть народ. Проте Куїтлауак не був боягузом. Ледве опинившись за огорожею своєї темниці, він негайно скликав нараду, яку за його відсутності очолював Куаутемок. На нараді було ухвалено битися до останку. Монтесуму оголосили зрадником, що погубив країну своїм боягузтвом. І битва поновилася.

Якби це рішення ухвалили хоча б два місяці тому, у Теночтітлані вже не залишилося б жодного живого іспанця. Звичайно, Марина, коханка Кортеса, неабияк сприяла його успіхам своєю хитрістю, але головним винуватцем власного падіння і загибелі імперії Анауаку був усе ж таки Монтесума.

Наступного дня після повернення Кортеса до Теночтітлана за годину до світання пронизливі вигуки тисяч воїнів, звуки флейт і бій барабанів увірвали мій важкий сон. Я квапливо піднявся на свій оглядовий пост на вершині маленької теокалі. Невдовзі до мене приєдналася Отомі.

Унизу зібралися для бою всі жителі міста. Всюди, куди не кинеш оком, у садах, на базарних площах, на всіх вулицях товпилися десятки тисяч людей. Одні були озброєні пращами, інші — луками і стрілами, треті — списами з мідними наконечниками і кілками, обсадженими гострими осколками обсидіану. Найбіднішим городянам зброєю слугувало обпалене на вогні кілля. Тіла знатних воїнів прикривали золоті обладунки і плащі з пер, на головах у них красувалися дерев’яні розфарбовані шоломи з пасмами волосся на гребені, що зображали морди вовків, змій або пум; на тих, хто бідніший, були панцирі із стьобаної бавовни, але ще більше воїнів не мали на тілі нічого, окрім пов’язок на стегнах. Навіть на пласких покрівлях будинків і на уступах великої теокалі товпилися загони воїнів, щоб згори обрушити на ворогів у палаці свій священний гнів. Дивним і незабутнім видовищем було місто, залите яскраво-червоним досвітком.

Із першими променями сонця жрець пронизливо затрубив у черепашку; і, немов у відповідь йому, в таборі іспанців тривожно заспівала труба. Тисячі ацтеків з лютими вигуками кинулися на штурм. Небо потемніло від зливи стріл і каміння.

У ту ж мить стіни палацу оперезала зигзагоподібна лінія вогню і диму. З гуркотом, подібним до грому, аркебузи і гармати християн косили наступаючих воїнів, розкидаючи їх натовпи, наче осіннє листя.

На мить ацтеки завагалися. Стогони і крики злітали до небес. Але тут я побачив, як наперед вирвався Куаутемок із бойовим знаменом у руках, і його воїни, згуртувавши ряди, кинулися за ним. Незабаром вони вже були під стінами палацу, і штурм почався.

Ацтеки билися самовіддано. Раз по раз намагалися вони подолати стіну, деручись по тілах убитих, немов по сходах, і кожного разу відступали з жорстокими втратами.

Побачивши, що у такий спосіб увірватися в палац не вдасться, індіанці почали гупати у стіну важкими колодами, але коли стіна завалилася і воїни, топчучи один одного, кинулися в пролом, іспанці зустріли їх навальним вогнем гармат. Кожний залп розчищав у натовпі нападників довгі криваві просіки.

Тоді ацтеки узялися обстрілювати іспанців запаленими стрілами. їм удалося підпалити зовнішні дерев’яні будівлі, проте сам кам’яний палац стояв нездоланно. Люті атаки тривали дванадцять годин поспіль, і лише раптові сутінки увірвали битву. Але упродовж ночі в місті палали незліченні смолоскипи, чулися стогони вмираючих і ридання жінок: ацтеки прибирали убитих.

А на світанні битва поновилася. Кортес із іспанськими солдатами і кількома тисячами своїх союзників-тласкаланців зробив вилазку. Спочатку я вирішив, що він ударить по палацу Монтесуми, і примарна надія на порятунок почала жевріти переді мною — я думав, що в сум’ятті бою мені, можливо, вдасться втекти. Проте я помилився в своїх припущеннях. Кортес хотів передовсім спалити навколишні будівлі, з пласких дахів яких ацтеки обсипали його солдатів градом стріл і каміння, завдаючи значних втрат, особливо тласкаланцям. Атака була відчайдушною і увінчалася успіхом. Ацтеки сколихнулися під навалою вершників — їхні голі тіла не могли протистояти іспанській криці. Незабаром запалали десятки будинків, і до неба піднявся величезний стовп диму, подібний до того, що здіймається над жерлом вулкана Попокатепетля.

Битва не вщухала. Щодня ацтеки зазнавали величезних втрат. Загинуло вже кілька тисяч воїнів, проте іспанці теж ледве трималися. Змучені безупинними сутичками, поранені і голодні, вони не знали тепер ні хвилини спокою.

Якось уранці в розпал штурму на головній башті палацу з’явився сам Монтесума, виряджений у пишні шати з діадемою на голові. Перед ним стояли глашатаї, тримаючи в руках золоті жезли, а навколо тіснилися придворні та іспанська варта.

Монтесума зробив жест рукою — і битва вмить ущухла. Мертва тиша запала над майданом, навіть поранені перестали стогнати. І тоді Монтесума заговорив, звертаючись до багатотисячного натовпу. Імператор просив свій народ припинити війну, він називав іспанців своїми гостями і друзями і обіцяв, що вони самі залишать Теночтітлан. Але щойно він вимовив ці боязкі слова, як шалена лють охопила його підданих, котрі стільки років вшановували свого повелителя, немов бога. Натовп заревів:

— Тюхтій! Зрадник!

Потім знизу злетіла стріла і встромилася в імператора. Слідом за стрілою посипався град каміння. Я побачив, як Монтесума похитнувся і впав на пласку покрівлю башти.

І тут хтось сполошено вигукнув:

— Монтесума мертвий! Ми вбили нашого імператора!

З переляканими криками натовп кинувся врозтіч, і через мить на залюдненому майдані не лишилося жодної живої душі.

Отомі весь час була поруч і бачила, як упав її царствений батько. Намагаючись хоч якось утішити нещасну дівчину, я повів її в палацові покої. Тут ми зіткнулися з принцом Куаутемоком. У повному обладунку, з луком в руках він мав загрозливий вигляд.

— Чи правда, що Монтесума помер? — запитав я.

— Не знаю і знати не хочу, — гнівно відповів принц. Потім, звертаючись до Отомі, додав: — Ти можеш проклясти мене, сестро, бо цього боязкого вождя, що перетворився на зрадника і бабу, цього лицеміра, що брехав своєму народу і своїй країні, уразила моя стріла.

Отомі витерла сльози.

— Ні, — промовила вона, — я не стану тебе проклинати, Куаутемоку. Боги покарали мого батька безумом раніше, ніж ти уразив його своєю стрілою, і якщо він загинув, то це краще для нього і для його народу. Але я знаю, Куаутемоку, що твій вчинок не залишиться безкарним. За це святотатство ти сам загинеш ганебною смертю.

— Можливо, — відповів Куаутемок, — зате я не помру зрадником. І з цими словами він вийшов.

Треба сказати, що цей день, як я вважав, був останнім днем мого життя, бо назавтра закінчувався термін втілення Томаса Вінґфілда в бога Тескатліпоку. Наступного дня ополудні мене мали принести в жертву. Як я вже казав, усі релігійні церемонії і святкування дотримувалися так само суворо і, мабуть, ще суворіше, ніж раніше. Отож цієї ночі був влаштований на мою честь прощальний бенкет. Я сидів увінчаний квітами в оточенні своїх дружин і приймав поклоніння найзнатніших людей міста, що ще залишилися живими. Серед них був і Куїтлауак, якому після смерті Монтесуми належало стати імператором.

Це була сумна трапеза. Як я не прагнув притлумити всі відчуття і думки хмелем, страх не полишав мене, та й у гостей не було особливих причин для веселощів. Сотні їхніх родичів і тисячі одноплемінників загинули; іспанці осіли в своїй фортеці; і всі відчували себе приреченими. Чи треба дивуватися, що вони не раділи?

Бенкет, що тягся нескінченно, нарешті закінчився, і я пішов до своїх покоїв. Отомі залишилася, а троє моїх дружин пішли за мною, називаючи мене найщасливішим і благословенним, бо завтра я піднесуся в свій божественний дім, тобто — на небеса! Але я не поблагословив їх за це і гнівно вигнав усіх трьох, сказавши на прощання, що коли я справді вознесуся, то моєю єдиною утіхою буде думка про те, що самі вони залишаться далеко внизу.