Потім ми лягли знов. Я вже засинав, коли почув, як Амбопа пробурмотів стиха по-зулуськи:

— Якщо ми завтра не знайдемо воду, то всі помремо, перш ніж зійде місяць.

Мене аж струснуло від його слів. Авжеж, думку про можливість такої страшної смерті не назвеш приємною, але втома зрештою здолала, і я поринув у сон.

Розділ VI

ВОДА! ВОДА!

Через дві години я прокинувся. Було близько четвертої ранку. Як тільки перша настійна потреба уві сні, викликана фізичною перевтомою, була вдоволена, я знов відчув болісну спрагу. Я поринав у марення, мені здавалося, ніби я купаюся в річці, облямованій зеленими тінистими деревами, але, прокинувшись, мені довелося повернутися до жорстокої дійсності. Довкруги була все та ж ненависна пустеля, і мені згадалися слова Амбопи, що, коли цього дня ми не знайдемо воду, нам загрожує жахлива смерть. Жодна людська істота не змогла б довго витримати без води таку жароту. Я сів і почав терти своє брудне обличчя сухими, зашкарублими руками. Мої губи і повіки злиплися, і, тільки протерши, мені якось вдалося їх розліпити. От-от мало зійти сонце, але в повітрі зовсім не відчувалося вранішньої свіжості. Ніякими словами не опишеш те задушливе, розпечене марево, що оповило нас. Мої супутники ще спали. Нарешті розвиднилось, і вже можна було читати. Тоді я дістав маленьке кишенькове видання легенд Інголдзбі, яке прихопив із собою, і прочитав “Реймську галку”. Коли дійшов до місця, де мовиться:

Ніс маленький хлопчик глек золотий,
Чеканний і повний прозорої води,
Що лише між Намуром і Реймсом тече
бірюзовим струменем… —

я мимоволі почав прицмокувати своїми потрісканими губами, або, вірніше, спробував це зробити. Я відчував, що божеволію від однієї лише думки про цю чисту воду. Якби тут з’явився кардинал зі своїм дзвоником, священною книгою і свічкою, я кинувся б до нього і випив би всю воду, призначену для обмивання рук, навіть якби вона була повна піни від мила, що омивало руки папи, і навіть якби за це на мою голову лягло найтяжче прокляття всієї католицької церкви. Мабуть, тоді у мене від спраги, утоми і голоду помутилося в голові. Я раптом жваво уявив, як би витріщився кардинал зі своїм маленьким служкою на невисокого, засмаглого до чорноти, сивого мисливця на слонів, коли б той зненацька кинувся до них і, зануривши свою брудну пику в посудину з водою, висушив умить дорогоцінну вологу до останньої краплини. Ця картинка здалася мені такою кумедною, що я зареготав хрипко і надсадно, розбудивши моїх супутників, аж вони й собі почали терти свої запилюжені змарнілі обличчя і зсохлі потріскані губи.

Коли всі повністю прочумалися від сну, ми стали радитися, як бути далі. Становище вкрай загрозливе: води — ні краплі. Ми перекинули фляги догори дном, щоб витрусити хоч краплю, та дарма — вони були абсолютно сухі. Гуд, який ніс пляшку бренді, почав поглядати на неї жадібними очима, але сер Генрі швидко забрав у нього пляшку і сховав її, бо ковтнути зараз спирту означало б наблизити свій кінець.

— Якщо ми не знайдемо воду, ми загинемо, — сказав він.

— Якщо можна вважати достовірною карту старого португальця, — втрутився я, — то десь неподалік має бути вода.

Ніхто, мабуть, не йняв віри цим словам. Було абсолютно очевидно, що не слід покладати великих надій на карту. А небокрай між тим усе яснішав, віщуючи новий день, можливо останній. Ми сиділи, байдуже втупившись один у одного. Раптом я помітив, що Вентфогель підхопився на рівні й став описувати кола, не відриваючи очей від землі, як схиблений. Через якусь мить з його горлянки вирвався збуджений погук.

— Що таке? — вигукнули всі разом, схопившись на ноги, і кинулися туди, де він стояв, показуючи пальцем на землю.

— Ну, припустімо, — знизав плечима я, — що це свіжий слід газелі, то й що?

— А те, що газелі не заходять далеко від води, — відповів він по-голландськи.

— Так, — стрепенувся я, — ти маєш рацію! Я забув про це, але, дякувати Богові, він нам дав знак.

Це маленьке відкриття вдихнуло в нас нові сили. Дивно, як людина навіть у найскрутнішу хвилину чіпляється за примарну надію і відчуває себе майже щасливою! У непроглядну ніч навіть єдина зірка все ж таки краще, аніж нічого.

Тим часом Вентфогель, задерши догори свою кирпу, жадібно вдихав гаряче повітря, ну достеменно гірський баран, що вчув небезпеку. І раптом він мовив:

— Я відчуваю запах води!

Нас охопило невимовне збудження, адже ми знали, яким винятковим природним чуттям володіють люди, що виросли в пустелі.

Якраз саме в ту мить зійшло сонце у всій своїй величі, і нашим здивованим очам відкрилося таке захопливе видовище, що ми на мить забули навіть про спрагу.

На відстані не більше сорока чи п’ятдесяти миль від нас, сріблясто-осяйні у вранішньому промінні, височіли Груди Цариці Савської; обабіч на сотні миль пнулися величні Сулейманові гори.

Тепер, коли я сиджу тут, за своїм столом, і пишу ці рядки, намагаючись описати виняткову велич і красу цього видовища, його пишноту, я не знаходжу потрібних слів. Просто перед нами височіли два величезні верхів’я, принаймні п’ятнадцять тисяч футів заввишки, подібних яким, я гадаю, немає більше в Африці, та й, може, і в усьому світі. Сполучені крутим скелястим відрогом, вони були віддалені не більше, аніж на дюжину миль одна від одної, урочисто здіймаючи просто неба свою величну білизну. Ці гори стояли, наче колони, що підпирають гігантські ворота, і їх контури були абсолютно подібні до грудей жінки. Від підніжжя вони м’яко заокруглювалися догори і з цієї відстані здавалися зовсім гладенькими. На вершині кожної з них білів величезний круглий, покритий снігом пагорб, за своєю формою точно відтворюючи сосок жіночих грудей. Крутосхил, що сполучав обидві гори, здавалося, був кілька тисяч футів заввишки. По обидва боки від них, наскільки сягне око, тяглися такі ж пасма, з-поміж них лише зрідка проглядали пласкі вершини, що трохи нагадують знамениту вершину біля Кейптауна. Це, між іншим, є досить типовим геологічним утворенням для Африки.

Мені несила описати сліпучу красу цього краєвиду. У величних контурах цих колосальних вулканів — оскільки гори, поза сумнівом, були згаслими вулканами — було щось таке урочисте і водночас приголомшливе, що у нас перехопило подих. Якийсь час уранішнє проміння мерехтіло на снігу і на конусоподібних коричневих масивах гір нижче від лінії снігу. Потім, наче щоб приховати величне видовище від очей людини, паволока з туману і хмар щільно укрила гори, і невдовзі ми ледве могли розрізнити їх чистий гігантський контур, що вимальовувався, наче марево, крізь пелену хмар. Як ми пізніше встановили, гори зазвичай було не видно за цим дивним прозорим туманом, отож не дивно, що нікому не вдавалося раніше ясно розрізнити їхні контури.

Як тільки гори зникли за своєю хмарною завісою, нас знову почала мучити несамовита спрага. у

Добре було Вентфогелю казати, що він відчуває запах води, але куди б ми не дивилися, ми ніде не бачили ані найменших її ознак. Наскільки сягало око — всюди був тільки безплідний, розпечений, як магма, пісок і низькорослий чагарник — звична рослинність безводних плато Південної Африки. Ми обійшли навкруги пагорб, з тривогою вдивляючись довкола, в надії знайти воду по той бік пагорба, але і там було те ж саме: ніде нічого обнадійливого — ні ямки з водою, ні калюжі, ні струмочка!

— Ти бовдур! — сердито сказав я Вентфогелю. — Тут немає води!

Але він все ж таки продовжував втягувати в себе повітря, задерши догори свою гидку кирпу.

— Я відчуваю її запах, баасе, — відповідав він, — я відчуваю її десь тут, у повітрі.

— Так, — усміхнувся я, — без сумніву, в хмарах є вода, і приблизно місяців через два вона проллється дощем і обмиє наші кістки.

Сер Генрі задумливо погладжував свою русяву бороду.