Минуло ще скількись часу, і ось настав день, коли Кортес зі своїми завойовниками захопив Теночтітлан. Не стану описувати всього, що творили іспанці в місті, бо це справа історика, а я розказую лише свою власну історію.

Мені не довелося бачити самої зустрічі Кортеса з Монтесумою. Я бачив тільки, як імператор одягався в найпишніші шати і пішов у супроводі найзнатніших мужів, подібний до Соломона в сяйві своєї слави. Але гадаю, що жоден раб не йшов до жертовного вівтаря з таким важким серцем, яке було у Монтесуми того злощасного дня. Безумство згубило його, і, напевно, він сам розумів, що йде назустріч своїй долі.

Невдовзі почулися крики натовпу, іржання коней, голоси озброєних солдатів, і я побачив зі своїх покоїв іспанців, що рухалися головною вулицею. Серце моє радісно забилося: адже це були християни!

Попереду на коні їхав у обладунку лицаря предводитель іспанців, Кортес, людина середнього зросту, із благородною поставою і проникливими зіркими очима. За ним, дехто верхи, але переважно в пішому строю, йшли солдати його маленької армії. Завойовники із подивом озиралися довкола. їх була всього жменька, бронзових від сонця, зранених у битвах і одягнених майже в лахміття. Дивлячись на цих сяк-так озброєних людей, я міг тільки захоплюватися їхньою непохитною мужністю, яка проклала дорогу крізь тисячні натовпи ворогів і, попри хвороби і безупинні сутички, дозволила їм дістатися самого серця імперії Монтесуми.

Поряд із Кортесом, тримаючись рукою за його стремено, йшла красива індіанка у білій одежі і вінку з квітів. Коли вона повернула голову — я одразу її впізнав: то була моя давня знайома, Марина. Вона накликала на свою країну нечуване лихо, але, мабуть, була щаслива, зігріта славою і любов’ю свого повелителя.

Поки іспанці проходили мимо, я пильно вдивлявся в їхні обличчя із примарною надією. Я був майже упевнений, що побачу серед конкістадорів[83] свого ворога. Інстинкт підказував мені, що він живий, і я знав: при першій же нагоді де Гарсіа приєднається до цього походу — на запах крові, золота і грабежу. Проте того дня я не побачив його ні серед живих, ні серед мертвих.

Уночі я зустрівся з Куаутемоком і запитав, як ідуть справи.

— Добре для шуліки, який забрався в гніздо голубки, — з гіркою усмішкою відповів принц, — але для голубки украй кепсько. Зараз мій дядечко Монтесума туркоче там, — принц показав на палац, — і предводитель іспанців разом із ним. Але у його голубиному туркотанні я чув клекотання яструба. Скоро в Теночтітлані настануть жахні дні!

І він мав рацію. Через тиждень іспанці підступно захопили Монтесуму і зробили своїм полоненим. Вони тримали імператора в палаці, і солдати стерегли його вдень і вночі.

Подальші події блискавично змінювали одна одну. Вожді сусідніх племен збунтувалися і вбили кількох іспанців. За намовою Кортеса Монтесума покликав їх до Теночтітлана, а коли вони з’явилися, іспанці спалили непокірних живцем на майдані. Але це було ще не все. Самого Монтесуму, закутого в ланцюги, неначе злодія, примусили бути присутнім при страті. Одразу після цього приниження Монтесума присягнув на відданість королю Іспанії, а незабаром обманом заманив і передав до рук іспанцям Кокамацина, правителя Тескоко, що надумав напасти на загарбників. Потім Монтесума вручив іспанцям усе накопичене ним золото і всі імператорські скарби вартістю в сотні і сотні тисяч англійських фунтів. І народ усе це терпів, бо люди були вражені і за звичкою продовжували підкорятися наказам свого полоненого імператора.

Але коли Монтесума дозволив іспанцям влаштувати богослужіння в одному з святилищ великого храму, піднявся гомін обурення, і тисячі ацтеків охопив праведний гнів. Він носився в повітрі, його можна було почути в кожному слові, і голос його був подібний до віддаленого гуркоту бурхливого океану. Хмари згущувалися. Буря могла вибухнути у будь-яку мить.

Попри все це, життя моє минало як і досі, за винятком того, що тепер мені не дозволяли виходити з палацу, побоюючись, щоб я не зв’язався якимось чином з іспанцями, хоча ті навіть не підозрювали, що ацтеки захопили і прирекли на жертвопринесення білу людину. Окрім того, я майже не зустрічався з принцесою Отомі. Після нашого дивного освідчення в коханні перша з призначених мені наречених уникала мене, і коли ми все ж таки опинялися поруч за трапезою або в саду, вона говорила тільки про щось незначне або про державні справи. Так тривало до шлюбної церемонії. Я пам’ятаю, що вона відбулася за день до страшної загибелі шестисот найзнатніших ацтеків, що зібралися з нагоди святкування на честь Уїцилопочтлі.

У день мого шлюбу мені виказували найбільші почесті, як справжньому богу. Найбільш високопоставлені люди міста приходили на поклоніння і обкурювали мене фіміамом, так що зрештою мене аж знудило.

Попри те, що країна була охоплена горем, жерці неухильно виконували всі обряди, і жорстокість їхня анітрохи не зменшилася. На мене покладали великі надії.

Люди вірили, що, принісши мене в жертву, вони відвернуть від себе гнів богів, бо я в їхніх очах був одним з теулів.

На мою честь був влаштований пишний бенкет, що тривав понад дві години.

Потім наперед виступили двоє знатних старійшин і, запаливши смолоскипи, провели мене до прекрасної зали, де я до цього жодного разу не бував. Тут вони переодягли мене в ще розкішніші шати з серпанкової тканини з вишивками із сяйливого пір’я колібрі. На голову мені поклали вінок із квітів, а на шию і на зап’ястя — смарагдове намисто і браслети з коштовного каміння. Я почувався якимось папугою…

Усі смолоскипи раптом згасли і на мить запанувала тиша. Потім здалеку долинули жіночі голоси: дівчата співали весільну пісню, по-своєму дуже мелодійну.

У темряві почувся чоловічий голос:

— Ви тут, обраниці неба?

— Ми тут, — відгукнувся чийсь голос, мені здалося, що Отомі.

— О діви Анауаку! — знову заговорив хтось невидимий. — О Тескатліпоко, бог серед богів! Слухайте мене! Вам, діви, випала велика честь. Небо вас обдарувало знатністю, чеснотами і красою чотирьох великих богинь, і небо обрало вас супутницями великого бога, вашого творця і володаря, який зволив відвідати нас на короткий строк, після чого він повернеться до Житла Сонця. Тож будьте гідні цієї честі! Догоджайте йому і ублажайте його, щоб він зглянувся на ваші ласки, і коли настане час повернення на небеса, поніс із собою добру згадку і найкращі думки про наш народ. У цьому житті вам недовго доведеться бути поряд з ним, бо дух його, подібно до птаха в клітці, уже розпрямляє крила і скоро вирветься з темниці плоті, щоб покинути нас. Якщо ви схочете, одній з вас буде дозволено послідувати за ним і піднестися разом в Житло Сонця. Але підете ви за ним чи залишитеся тут, щоб оплакувати його до кінця своїх днів, — любіть його, будьте з ним ніжні і привітні, інакше гнів небес переслідуватиме вас і весь наш народ. Голос замовк, потім зазвучав знову:

— Жінки, іменами всіх богів і вашими божественними іменами — Хочі, Кволо, Атла, Кліхто[84] — поєдную вас із нашим творцем Тескатліпокою на весь час його перебування на землі! Бог бере вас за дружин! Хай буде щасливий ваш шлюб. Але знайте — радість ваша не вічна. Погляньте зараз на те, що чекає нас попереду!

Ледве завмерли ці слова, як у дальньому кінці залу спалахнули смолоскипи, осяявши страхітливу сцену. Там, на жертовному камені, лежала людина. Я й дотепер не знаю, що це було — жива людина чи воскова фігура, — бо шкіра у неї була світла, як у мене. П’ять жерців тримали його за руки, за ноги і за голову, а шостий стояв над ним, стискаючи двома руками обсидіановий ніж. Жрець змахнув ножем, і всі смолоскипи раптом згасли. Почувся глухий удар, протяжний стогін з темноти, і все стихло.

Наречені знову затягли весільну пісню, проте після побаченого навіть цей дивний, дикий і ніжний спів уже не міг мене схвилювати.