— Так, був, — відповів я, неабияк подивований тим, що цей незнайомий джентльмен так добре поінформований про мої мандри, які особливого інтересу ні для кого не становили.

— Ви там торгували? — жваво поцікавився Гуд.

— Так, я взяв фургон із товаром, зупинився біля селища, аж поки все не розпродав.

Сер Генрі сидів проти мене в плетеному кріслі, спершись ліктем на стіл. Він дивився на мене своїми проникливими сірими очима, і здавалося, що його погляд перейнявся якимось дивним хвилюванням.

— Ви часом не зустрічали там чоловіка на прізвище Невілль?

— Авжеж, зустрічав! Він отаборився поряд із моїм фургоном і прожив там два тижні, щоб воли відпочили, перш ніж податися у глиб країни. Кілька місяців тому я отримав листа від якогось стряпчого, той просив мене повідомити, чи не знаю я, що сталося з Невіллем. Я одразу ж написав йому все, що знав.

— Так, — сказав сер Генрі, — він переслав мені вашого листа. В ньому ви повідомили, що джентльмен на прізвище Невілль виїхав з Бамангвато на початку травня у фургоні з погоничем, провідником і мисливцем-кафром на ім’я Джим. Він висловлював намір дістатися Айнайті, кінцевого торгового пункту Землі Матабеле. Там він сподівався продати свого фургона і відправитися далі пішки. Ви також повідомили, що він справді продав свого фургона, бо десь через півроку ви бачили його у якогось португальського торговця. А той повідав, що він купив фургон в Айнайті у білого, імені якого він не пам’ятає, і схоже на те, що білий зі слугою-тубільцем подалися у глиб країни на полювання.

— Саме так, — підтвердив я. Запала мовчанка.

— Містере Квотермейне, — несподівано урвав її сер Генрі, — я гадаю, ви нічого не знаєте і не здогадуєтеся про причини, які спонукали мого… містера Невілля здійснити подорож на північ?

— Дещо я про це чув, — відповів я і замовк. Мені не хотілося говорити на цю тему.

Сер Генрі та Гуд переглянулися, і капітан багатозначно кивнув головою.

— Містере Квотермейне, — сказав сер Генрі, — я хочу розказати вам одну історію і попрохати вашої поради, а може, й допомоги. Мій повірений передав мені вашого листа і сказав, що я можу цілком на вас покластися. За його словами, вас добре знають у Наталі, де ви користуєтеся загальною пошаною. Крім того, він сказав, що ви з тих людей, які вміють берегти таємниці.

Я вклонився і відпив трохи розбавленого віскі, щоб приховати своє збентеження, оскільки я скромна людина. Сер Генрі продовжував:

— Містере Квотермейне, я маю сказати вам правду: містер Невілль — мій брат.

— Оце так! — промовив я здригнувшись.

Тепер стало зрозуміло, кого нагадував мені сер Генрі Куртіс, коли я його вперше побачив. Містер Невілль був набагато менший на зріст, з темною бородою, але очі у нього були такі ж проникливі і такого ж сірого відтінку, як і у сера Генрі. В рисах обличчя також була певна подібність.

— Містер Невілль — мій молодший і єдиний брат, — продовжував сер Генрі, — і ми вперше розлучилися з ним п’ять років тому. Досі я не пам’ятаю, щоб ми розлучалися навіть на місяць. Але близько п’яти років тому сталася прикрість: ми з братом посварилися не на життя, а на смерть (це іноді трапляється навіть між дуже близькими людьми), і я вчинив з ним несправедливо.

Тут капітан Гуд, ніби на підтвердження цих слів, енергійно закивав головою. В цей час наш пароплав сильно нахилився, і обличчя капітана Гуда, що відчайдушно кивав головою, відбилося в дзеркалі, яке цієї миті опинилося над моєю головою.

— Гадаю, вам відомо, — продовжував сер Генрі, — що коли людина помирає, не залишивши заповіту, і не має іншої власності, окрім земельної, що в Англії зветься нерухомим майном, все переходить до її старшого сина. Сталося так, що саме в цей час, коли ми посварилися, помер наш батько, не залишивши заповіту. Отож брат залишився без копійки, не маючи при цьому ніякої професії. Звичайно, моїм обов’язком було забезпечити його, але у той час наші стосунки так загострилися, що, на мій сором (тут він глибоко зітхнув), я нічого для нього не зробив. Не те щоб я прагнув вчинити з ним криводушно, ні! Я сподівався, що він перший зробить крок до примирення, але він на це не пішов. Пробачте, що обтяжую вашу увагу всіма цими подробицями, але для вас усе має бути доконечно з’ясованим. Правда, Гуде?

— Авжеж, — відповів капітан. — Я упевнений, що містер Квотермейн нікого в цю справу не втаємничить.

— Звичайно, — запевнив я, — ви можете не сумніватися. Я з тих людей, що вміють тримати язик за зубами.

— Отже, — знову продовжив сер Генрі, — на той час у мого брата було на поточному рахунку кількасот фунтів стерлінгів. Нічого мені не сказавши, він узяв цю мізерну суму і під вигаданим ім’ям Невілля подався до Південної Африки з божевільною мрією здобути собі статків. Це стало відомо мені вже пізніше. Минуло десь років зо три. Я не мав ніяких чуток про брата, хоча писав йому кілька разів. Певно, що листи до нього не доходили. Отож я неабияк потерпав від тривоги за брата. Я збагнув, містере Квотермейне, що таке рідна кров.

— Це справді так, — погодився я і подумав про свого Гаррі.

— Я віддав би половину свого майна, щоб тільки дізнатися, що мій брат Джордж живий і здоровий і я його знову побачу!

— Але на це надії мало, Куртісе, — уривчасто сказав капітан Гуд, поглянувши на сера Генрі.

— І ось, містере Квотермейне, дедалі більше я турбувався, чи живий мій брат, і якщо він живий, то як повернути його додому. Я вжив усіх заходів, щоб його розшукати, і таким чином одержав вашого листа. Вісті були утішливі, оскільки вони свідчили, що донедавна Джордж був живий, але подальших відомостей про нього дотепер немає. Коротше кажучи, я вирішив приїхати сюди і шукати його сам, а капітан Гуд люб’язно погодився мене супроводжувати.

— Бачите, — сказав капітан, — мені все одно робити нічого. Лорди Адміралтейства вигнали мене з флоту помирати з голоду на половинному окладі. А зараз, сер, ви, можливо, розкажете нам усе, що знаєте або чули про джентльмена на прізвище Невілль.

Я не квапився відповісти, набиваючи тютюном свою люльку.

— Нумо ж, розказуйте хутчіш про подорож мого брата! — нетерпеливився сер Генрі.

— Знаю лише те, — почав я, — і донині нікому про це жодним словом не прохопився, що він подався на розшуки копалень царя Соломона[15].

— Копальні царя Соломона! — вигукнули разом обидва мої слухачі. — Де ж вони знаходяться?

— Хтозна, — здвигнув я плечима. — Переказую лише чутки людей. Щоправда, якось я бачив верхів’я гір, де буцімто потойбіч знаходяться Соломонові копальні, але між мною і цими горами пролягало сто тридцять миль пустелі, і, наскільки мені відомо, нікому з білих людей, за винятком одного, не вдалося хоч колись подолати цю пустелю. Та може, краще я вам розповім легенду про копальні царя Соломона? Та не розголошуйте нічого з того, що почуєте. Згода? У мене є серйозні підстави прохати вас про це.

Сер Генрі ствердно кивнув головою, а капітан Гуд запевнив:

— Авжеж!

— Отже, — почав я, — ви, певно, знаєте, що мисливці на слонів — зазвичай грубі, неотесані люди, котрих мало що цікавить, окрім побутових справ та кафрських звичаїв. Правда, інколи з-поміж них затісується чоловік, який збирає місцеві перекази тубільців, щоб хоч якось відновити таємничу історію цієї малодослідженої країни. Саме від такого збирача я вперше почув легенду про Соломонові копальні. Було це десь років тридцять тому, я тоді вирушив у перше своє полювання на слонів в Землі Матабеле. Звали цього чоловіка Іванс. Бідоласі не пощастило: наступного року його прохромив поранений буйвол. Його поховали біля водоспадів Замбезі. Якось уночі, пам’ятаю, я розповів Івансу про дивні розробки, на які я надибав, вистежуючи антилоп куду[16] і канну[17] в тій місцевості, яка тепер називається Ліденбурзьким районом Трансваалю. Я чув, що недавно золотошукачі знову натрапили на сліди цих копалень, але я-то побував там значно раніше! Отож уявіть: у суцільній скелі раптом відкривається широка проїжджа дорога, яка зазвичай веде до копальні або галереї. Всередині галереї лежали купи золотоносного кварцу для дроблення. Скидалося на те, що рудокопи з невідомих причин спішно полишили копальню. А десь так за двадцять кроків углиб я виявив поперечну галерею, майстерно викладену камінням.