Все швидше і швидше кружляла вона в танку, поки не довела себе до такої знавіснілості, що піна клаптями вилітала з її скреготливих щелеп, очі викотилися з орбіт, і все тіло трусилося, як у лихоманці. Раптом вона завмерла на місці і вся напружилася, як мисливський собака, що вчув дичину. Потім, витягнувши вперед свій жезл, почала крадькома підповзати до воїнів, що стояли перед нею.

Вона чатувала на жертву, як хижий птах, а шерега воїнів від нервової напруги аж сахнулася назад. Ми в цей час стежили за її рухами, скам’янівши від жаху. Нарешті, пересуваючись поповзом, вона знов зупинилася в іншому місці, як собака, що робить стійку, і потім проповзла ще кроків зо два.

Раптом вона з диким воланням схопилася і тицьнула високого воїна своїм роздвоєним жезлом. Умить двоє воїнів, що стояли поряд з ним, схопили за руки приречену на смерть людину і потягли до короля.

Нещасний не чинив опору, але ми помітили, що він насилу переставляє ноги, неначе вони паралізовані, а його пальці, з яких випав спис, мляві, як у щойно померлої людини.

Поки його тягли, двоє огидних катів вийшли йому назустріч. Порівнявшись зі своєю жертвою, вони обернулися до короля, чекаючи наказу.

— Убити! — ревнув король.

— Убити! — прохрипіла Гагула.

— Убити! — луною озвався Скрагга зі зловтішним сміхом.

Не встигли ще завмерти ці слова, як страшна кара вже відбулася.

Один з катів встромив свій спис просто в серце жертви, а другий для певності розтрощив їй череп своєю здоровезною дубиною.

— Один, — відкрив рахунок король Твала.

Тіло відтягли на кілька кроків убік і кинули.

Ледве встигли це закінчити, як притягли іншого бідолаху, немов бика на бійню. На плечах у нього був плащ із шкури леопарда, отож це був не простий воїн. Знов пролунав жахливий наказ, і жертва впала мертвою.

— Два, — рахував король.

Так продовжувалася ця кривава гра, поки близько сотні мертвих тіл не було укладено рядами позаду нас. Я чув про змагання гладіаторів при цезарях і про бої биків в Іспанії, але я беру на себе сміливість засумніватися в тому, чи було все це таке ж страхітливе, як кукуанське полювання за чаклунами. Принаймні, змагання гладіаторів та іспанські бої биків давали хоч якусь розвагу глядачам, що тут, певна річ, була абсолютно відсутня. Найзапекліший любитель гострих відчуттів постарався б уникнути подібного видовища, якби знав, що саме він, власною персоною, може бути учасником наступного “номера”.

Якоїсь миті ми не витримали, підвелися і гнівно запротестували, але Твала різко зупинив нас.

— Хай здійснюється правосуддя, білі люди! Ці собаки — злочинні чаклуни, і те, що вони повинні померти, справедливо, — така була відповідь, якої він нас удостоїв.

Близько половини одинадцятої настала перерва. Мисливці за чаклунами скупчилися разом, очевидно, стомлені своєю кривавою роботою, і ми думали, що вистава скінчилася. Але не тут-то було. На наш подив, стара Гагула підхопилася зі свого місця, де вона сиділа скоцюрбившись. Спираючись на палицю, вона зашкандибала майданчиком до нас.

Ця навісна стара відьма з головою стерв’ятника, що зігнулася коцюбою під тягарем довжезного віку, була огидна і страшна, коли, п’яніючи від крові, вона починала кидатися туди-сюди, винюхуючи жертву, так само, як і її зловісні учениці. Вона бігала назад і вперед, монотонно завиваючи щось собі під ніс, і нарешті кинулася до високого воїна, що стояв на чолі одного з полків, і зачепила його жезлом. По рядах прокотився багатоголосий зойк. Та знов два воїни цього полку схопили жертву і повели на страту. Згодом ми дізналися, що приречений володів величезним багатством і був дуже впливовим, оскільки доводився двоюрідним братом королю.

Його доконали, і король підбив підсумок: “вполювали” сто трьох людей. Потім Гагула знов почала скакати, поступово все наближуючись до нас.

— Хай мене повісять, якщо вона не збирається випробувати свої фокуси на нас! — розлючено вигукнув Гуд.

— Дурниці! — відмахнувся сер Генрі.

Що ж до мене, то коли ця стара відьма, продовжуючи свій диявольський танець, просувалася все ближче і ближче до нас, у мене душа втекла в п’яти. Я озирнувся на довгі ряди трупів, і мене аж затіпало.

А Гагула кружляла, як ожила коцюба, і очі її виблискували диявольським вогнем.

Ось вона уже за кілька кроків од нас. Очі величезного натовпу стежили за її рухами з напруженою увагою. Нарешті вона стала як укопана.

— Хто з нас? — сказав ніби сам до себе сер Генрі.

Через мить всі сумніви розвіялися — стара стрімким рухом торкнулася плеча Амбопи, себто Ігнозі.

— Я відчуваю його! — засичала вона. — Убийте, убийте його — він знаряддя зла! Убийте його, незнайомця, перш ніж через нього проллються потоки крові! Убий його, о повелителю!

Запала мовчанка, якою я негайно скористався.

— О королю! — вигукнув я, підхоплюючись зі свого сидіння. — Ця людина — слуга твоїх гостей, він їхній собака. Той, хто проллє кров нашого собаки, тим самим проллє нашу кров. У ім’я священного закону гостинності прошу в тебе захисту для нього.

— Гагула, мати всіх знахарок, почула його. Він має вмерти, білі люди! — похмуро проказав Твала.

— Ні, він не помре, — наполіг я, — помре той, хто наважиться його торкнутися!

— Схопити цю людину! — проревів Твала катам, які стояли навколо, з ніг до голови забризкані кров’ю своїх жертв.

Вони зробили було крок до нас, але раптом завагалися. Що ж до Ігнозі — він здійняв свого списа, очевидно, маючи намір дорого продати своє життя.

— Назад, собаки! — гукнув я. — Якщо ви хочете побачити світло завтрашнього дня! Якщо хоч одна волосина впаде з його голови, ваш король помре! — і я навів на Твалу револьвер.

Сер Генрі й Гуд також схопили револьвери. Сер Генрі навів свій на головного ката, який зробив крок уперед, щоб виконати вирок, а Гуд ретельно прицілився в Гагулу.

Твала помітно здригнувся, коли дуло мого револьвера зупинилося на рівні його широких грудей.

— Ну, — сказав я, — що ж буде, Твало?

Тоді він заговорив:

— Приберіть ваші зачакловані трубки, — вичавив спроквола він. — Ви просили мене в ім’я гостинності, отже, лише заради цього, а не зі страху перед тим, що ви можете зробити, я пощаджу його. Ідіть із миром.

— Гаразд, — відповів я якомога спокійніше. — Ми втомилися від кровопролиття і хотіли б відпочити. Танок скінчено?

— Скінчено, — похмуро відповів Твала. — Хай цих собак, — він показав на довгі купи трупів, — викинуть на корм гієнам і хижим птахам, — і він підняв свого списа.

Тієї ж миті у повному мовчанні полки почали один за одним виходити з воріт крааля. Залишилася тільки команда, що мала прибрати трупи нещасних жертв.

Ми також підвелися, розпрощалися з його величністю, причому він пропустив повз вуха наші прощальні слова, і подалися до свого краалю.

Увійшовши до хатини, ми передовсім запалили лампу, якою користуються кукуани. Гніт її зроблений з волокон якогось різновиду пальмового листя, а горить в ній очищений жир гіпопотама.

— Знаєте, друзі, — сказав сер Генрі, коли ми сіли, — я відчуваю страшенну відразу.

— Якщо у мене досі й були якісь сумніви щодо того, чи допомагати Амбопі учинити заколот проти цього диявольського негідника, — зауважив Гуд, — то тепер вони розвіялися. Я ледве міг усидіти на місці, поки тривала ця огидна різанина. Я намагався заплющувати очі, але вони, як на те, відкривалися у найневідповідніший момент. Цікаво, де зараз Інфадус. Амбопо, мій друже, ти маєш бути вдячний нам — твою шкуру ледь не продірявили наскрізь.

— Я вдячний вам, Бугване, — відповів Амбопа, коли я переклав йому слова Гуда, — і ніколи не забуду цього. А Інфадус хутко буде тут.

Ми запалили свої люльки і стали чекати на нього.

Протягом тривалого часу — мабуть, не менше двох годин — ми сиділи мовчки, чекаючи приходу Інфадуса. Нікому не хотілося розмовляти: ми були пригнічені картиною недавньої розправи під час полювання на чаклунів.