Але що це? До нас долинули крики, вони лунали під склепінням проходу. Це голос Фулати!

— О Бугване! На допомогу! Рятуйте! Камінь падає!

— Відпусти мене, дівчино! А то…

— Допоможіть, допоможіть! Вона ударила мене ножем!

Ми помчали проходом, і ось що узріли: кам’яні двері поволі опускалися і вже були за три фути від підлоги. Біля них у відчайдушній сутичці зчепилися Фулата і Гагула. Відважна дівчина була заюшена кров’ю, але продовжувала чіпко тримати стару чаклунку, яка захищалася, як дика кішка. Ах! Вона вирвалася! Фулата впала, а Гагула кинулася долі на підлогу і, звиваючись, як змія, проповзла в щілину під каменем, що опускався. Вона вже під ним. О лихо! Надто пізно! Величезна кам’яна брила вже придавила її, і вона пронизливо закричала від нелюдського болю. Все нижче і нижче опускалася скеля, і всі її тридцять тонн поволі чавили потворне тіло чаклунки. Останні відчайдушні зойки, яких нам ніколи не доводилося чути, затим хрускіт кісток, аж кров застигла в жилах, і кам’яні двері зачинилися саме в той момент, коли ми з усього розгону ударилися об них.

Все це сталося упродовж якихось секунд. Ми кинулися до Фулати. Ніж Гагули пронизав її груди, і я відразу побачив, що смерть її близько.

— О Бугване! Я вмираю! — задихаючись, прошепотіла красуня. — Вона, Гагула, виповзла, я не бачила її, мені було погано… камінь почав опускатися; потім вона повернулася і стала дивитися в прохід… я бачила, як вона ввійшла через двері, що поволі опускаються… я схопила і стала тримати її, і тоді вона ударила мене ножем. Я вмираю, Бугване!

— Бідна, бідна Фулата! — у відчаї закричав Гуд і, оскільки нічого іншого уже не міг для неї зробити, кинувся до дівчини і став її цілувати.

— Бугване, — через силу мовила вона по деякій паузі, — чи тут Макумазан? У мене темніє в очах, я нічого не бачу.

— Я тут, Фулато.

— Макумазане, будь моїм голосом, прошу тебе. Бугван не розуміє моєї мови, а я, перш ніж відійду в морок, хочу сказати йому дещо.

— Говори, Фулато, я все повторю йому.

— Скажи Бугвану, моєму володарю, що я… люблю його і рада померти, адже знаю, що він не може пов’язати своє життя з моїм, бо як сонце не може поєднатися з пітьмою, так і біла людина не може поєднатися з чорною дівчиною. Скажи йому, що інколи я відчувала, немов у моїх грудях б’ється птах, який рветься вилетіти звідти і співати. Навіть зараз, коли я не можу здійняти руку і мій мозок холоне, я не відчуваю, що серце моє вмирає. Воно так переповнене любов’ю, що, якби я жила тисячу років, воно все ще було б молоде. Скажи йому, що, коли я житиму знов, то, можливо, побачу його з-поміж зірок… Я шукатиму його всюди, хоча, може, і тоді я буду чорною, а він білим. Скажи йому… ні, Макумазане, не кажи нічого, окрім того, що я люблю… О, притули мене ближче до себе, Бугване, я більше не відчуваю твоїх обіймів… О Бугване. Буг…

— Вона померла! Померла! — вигукнув Гуд, схоплюючись на ноги. По його обличчю текли сльози.

— Не треба так побиватися, друже, — сказав сер Генрі.

Гуд здригнувся:

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, що ми дуже скоро розділимо її долю і послідуємо за нею. Хіба ви не бачите, що ми тут живцем поховані?

Ми були такою мірою приголомшені трагічною смертю Фулати, що, поки сер Генрі не вимовив цих слів, до нашої свідомості ще не. дійшов весь жах нашого становища. Тепер ми збагнули все. Величезна скеля опустилася, мабуть, назавжди, оскільки єдина істота, що знала таємницю дверей, лежала розчавлена під її тягарем. Не можна було й думати про те, щоб зламати ці двері, хіба лише за допомогою великої кількості динаміту.

Ми опинилися в пастці.

Упродовж якогось часу ми стояли заціпеніло над розпростертим тілом Фулати, абсолютно приголомшені думкою про те, що нам випала повільна і болісна смерть з голоду й спраги. Здавалося, мужність покинула нас. Стало ясно: ця жінка-диявол, Гагула, наперед підготувала нам пастку. Це був саме один із тих “жартів”, який могла породити лише її пекельна уява, тільки в її лиховісному мозку міг визріти такий моторошний план — відразу погубити трьох білих людей, яких вона чомусь одразу зненавиділа, примусити їх поволі вмирати серед скарбів, до яких вони так жадібно пнулися. Тепер я зрозумів смисл її глумів, коли вона, носячись, як кажан, по печері, пропонувала нам “їсти і пити алмази”. Мабуть, хтось хотів посміятися у той же спосіб над бідним старим да Сильвестра, інакше чого ж він так раптово кинув додолу козячу шкуру з коштовним камінням?

— Треба опанувати себе, — сказав сер Генрі захриплим від хвилювання голосом. — Лампа скоро згасне. Поки вона горить, пошукаємо, чи не знайдемо пружину, що приводить в дію скелю.

З відчайдушною енергією ми кинулися до входу і, стоячи в липкій крові, стали обмацувати двері й стіни проходу в усіх напрямах. Але не могли знайти нічого, що нагадувало б важіль або пружину.

— Будьте певні, — сказав я, — що з цього боку двері відчинити не можна. Якби вони відчинялися зсередини, Гагула не ризикнула б кинутися в щілину під скелю, що опускалася. Вона це знала і тому намагалася втекти будь-що, будь вона проклята!

— Принаймні, — сказав сер Генрі з нервовим сміхом, — відплата прийшла дуже скоро. Її смерть була жахлива, але нам судилася не менше жахлива. З дверима зробити нічого не можна. Підемо назад до скарбниці.

Ми обернулися і пішли. Пройшовши декілька кроків, я побачив коло стіни кошик із провізією, що його принесла нещасна Фулата. Я узяв кошик у прокляту кімнату, повну скарбів, яка мала стати нашою могилою. Потім ми знову повернулися і з благоговінням перенесли тіло Фулати, поклавши його біля ящиків із золотом. Самі ж всілися на підлозі, притулившись до трьох кам’яних ящиків, повних незчисленних скарбів.

— Давайте розділимо нашу провізію так, щоб її вистачило якомога на довше, — запропонував сер Генрі.

Ми негайно ж поділили все, що було в кошику, і виявилося, що на кожного припадало по чотири неймовірно мізерні порції, інакше кажучи — нам вистачило б цієї їжі не більше, аніж днів на два. Окрім білтонга, у нас були дві гарбузові пляшки з водою, кожна місткістю з кварту.

— Ну, а зараз, — похмуро сказав сер Генрі, — давайте їсти й пити, хоча нам все одно випадає загинути.

Ми з’їли по маленькому шматочку в’яленого м’яса і випили по ковтку води. Нічого й казати про те, що у нас майже не було апетиту, але організм вимагав свого, і після їжі ми стали почуватися трохи краще. Потім ми встали і почали найретельнішим чином оглядати і вистукувати стіни нашої темниці в слабкій надії знайти якийсь вихід, але, на жаль, його не було!

Та було б неймовірним, щоб він виявився там, де береглися такі скарби.

Світло лампи стало блякнути; олія майже вся вигоріла.

— Квотермейне, — звернувся до мене сер Генрі, — чи йде ваш годинник? Котра зараз година?

Я вийняв годинник і подивився. Була шоста пополудні, а в печеру ми увійшли близько одинадцятої.

— Гадаю, Інфадус нас спохопиться, — зауважив я. — Якщо ми не повернемося сьогодні увечері, він почне нас шукати завтра зранку, Куртісе.

— Він марно буде шукати, оскільки не знає ні таємниці дверей, ні де вони знаходяться. До вчорашнього дня цього не знала жодна істота, окрім Гагули, а зараз не знає ніхто. Якби Інфадус навіть знайшов двері, він не зміг би їх зламати. Вся кукуанська армія не в змозі пробити скелю п’ять футів завтовшки. Друзі мої, нам нічого більше не лишається, як покластися на волю Всевишнього. Гонитва за скарбами привела багатьох до сумного кінця. Ми лише поповнимо їхню кількість.

Світло лампи стало ще більш тьмяним.

Раптом вона спалахнула і яскраво осяяла всю картину: величезну купу білих ікол, ящики із золотом, розпростерте тіло Фулати, козячу шкуру, повну коштовностей, мерехтливе сяйво алмазів і божевільні, змучені лиця трьох білих людей, що сиділи на підлозі і чекали смерті з голоду і спраги.

Полум’я востаннє спалахнуло і згасло.

Неможливо описати страхіття наступної ночі. Лише милосердний сон, в який час від часу ми поринали, допоміг нам її пережити. Навіть у такому безвихідному стані, як наш, фізична втома пред’являє свої права. Проте я не міг спати довго. Страшна думка про неминучість нашої загибелі не полишала мене ні на мить. Ця думка могла б примусити здригнутися навіть найхоробрішу людину в світі, а я ніколи не претендував на те, щоб мене вважали хоробрим. Крім того, сама тиша була такою безмежною і гнітючою, що заснути було майже неможливо.