— Але чому? — запитав я. — Адже я сказав тоді правду, Отомі. Ти хотіла померти зі мною, і ти врятувала мені життя, коли покликала на допомогу іспанців. Відтепер моє життя належить тобі, бо ти найніжніша і найсміливіша жінка на світі. Я люблю тебе, Отомі, дружино моя! Наша кров змішалася і наші губи злилися на жертовному камені, хай же це буде нашим весільним обрядом. Я пригорнувся до неї, як дитина до матері. Звичайно, не слід було мені цього робити, але хотів би я бачити того чоловіка, котрий на моєму місці вчинив би інакше!

Проте благородство цієї індіанської дівчини було таке велике, що навіть зараз вона не схотіла піймати мене на слові. Якийсь час Отомі дивилася на мене, сумно усміхаючись, потім заговорила:

— Ти зараз сам не свій, теулю, і я була б дурна, якби уклала такий урочистий союз з людиною, яка не відає, що чинить. Там, на вівтарі, в свою смертну годину ти сказав, що любиш мене, і в ту мить ти сказав правду. Але зараз, коли ти повернувся до життя, скажи мені, мій володарю, хто надів тобі на руку ось цього перстеника і що на ньому написано? Навіть якщо ти трошки любиш мене, там, за морями, є інша, і її ти любиш сильніше. Я боюся, що коли… коли ми станемо чоловіком і дружиною, ти скоро переситишся мною, як це буває з чоловіками, і спогади про минувшину поступово знову оволодіють тобою. І тоді, рано чи пізно, ти попливеш за море і повернешся в свою країну, до своєї коханої. А я цього не переживу. Краще ми залишимося просто друзями. Пам’ятай: зі мною, дочкою імператора Монтесуми, не можна гратися, як з якоюсь танцівницею, подругою на одну ніч! Якщо ти одружишся зі мною, це буде на все життя. Ти ж не думав про це? Так, не думав… Ти просто поцілував мене на вівтарі, хоча кров і з’єднала нас. А зараз, теулю, я полишу тебе. Потрібно знайти Куаутемока, якщо він іще живий, і інших близьких мені людей; тепер, коли влада жерців впала, вони зуміють тебе захистити і прославити. Подумай наодинці про мої слова і не поспішай вирішувати. Або, може, ти хочеш відразу покінчити з усім і тікати до білих людей? Я постараюся тобі допомогти!

— Мені набридло тікати, — відповів я. — До того ж не забувай: серед іспанців мій ворог, якого я присягнувся убити. Його друзі — мої вороги, а вороги моїх ворогів — мої друзі. Я нікуди не втечу, Отомі.

— Ось тепер ти говориш мудро, — озвалася вона. — Якби Ти повернувся до теулів, ця людина убила б тебе. Він убив би тебе відкрито або нишком, але убив — це я побачила в його очах. А зараз відпочинь, поки я поклопочуся про твою безпеку.

Отомі обернулася і вийшла. Золототкана завіса опустилася за нею. Я приліг на своє ложе і вмить заснув.

Того дня я був такий слабкий і відчував себе настільки змученим і виснаженим, що майже нічого не бачив і не розумів. Лише пізніше мені вдалося пригадати все, про що розказано вище.

Мабуть, я проспав багато годин підряд, бо знову розплющив очі вже пізно вночі. Настала ніч, але в кімнаті, як і раніше було світло. Крізь заґратовані віконні отвори зовні проникали криваві відблиски пожеж і безладний гул битви.

Одне з вікон було якраз над моїм ложем. Вставши на нього ногами, я ухопився за дерев’яну раму і над силу, долаючи біль від порізу у боці, підтягся на руках. Крізь ґрати я побачив, що іспанці не задовольнилися захопленням теокалі і здійснили нічну вилазку. Вони підпалили сотні будинків. Заграва палахкотіла над містом, немов зірниця. При її спалахах я побачив, як білі люди відходять до своїх укріплень, бо зусібіч їх тіснили тисячі ацтеків, що обсипали ворога стрілами і камінням.

Відірвавшись від вікна, я опустився на ложе і поринув у роздуми. Мною знову оволоділи сумніви. Що робити? Покинути Отомі і при першій нагоді тікати до іспанців? Але там на мене чекає невідворотна смерть від руки де Гарсіа. Залишитися серед ацтеків, якщо вони дадуть мені притулок? Але тоді доведеться стати чоловіком Отомі. Був ще третій вихід — залишитися з ацтеками і не одружуватися, пожертвувавши всім, навіть честю. Одне було ясно: якщо я візьму Отомі за дружину, мені доведеться назавжди забути про Англію і про свою наречену. Ангел або герой знайшли б вихід з цього становища, але — на жаль! — я був найзвичайнісінькою людиною з усіма людськими слабкостями. Отомі здавалася мені найпрекраснішою і найніжнішою, і вона була зі мною поряд.

Так я сидів на своєму ложі і розмірковував, коли завіса на дверях розсунулася і до кімнати увійшов чоловік із смолоскипом в руках. Це був Куаутемок. Нічна сутичка закінчилася, залишивши після себе тільки згарища, і він зайшов сюди просто з поля бою. Пера з його шолома були зірвані, золотий панцир порубаний іспанськими мечами, стріляна рана на шиї кровоточила.

— Привіт тобі, теулю, — промовив він. — От уже не думав застати тебе цієї ночі живим! Я сам ледве вцілів. Утім, зараз у всьому Теночтітлані діється таке, про що раніше ніхто навіть не міг і подумати. Але не будемо гаяти часу. Я прийшов, щоб відвести тебе на раду старійшин.

— Що зі мною зроблять? — запитав я. — Невже знову потягнуть на жертовний камінь?

— Ні, цього можеш не боятися. А що там вирішать, я й сам не знаю. Через годину ти або помреш, або піднесешся, якщо тільки це можливе в ці дні наруги і ганьби. Отомі добре постаралася. Вона говорить, що вже замовила за тебе слівце вождям і радникам. Якщо у тебе є серце, ти маєш бути їй вдячний. Рідкісні жінки уміють так любити! Ходімо, друже, смолоскип вже догоряє.

Я встав і пішов за Куаутемоком до великого залу, обшитого кедровими панелями, де ще вранці всі поклонялися мені, як богу. Зараз я вже був не богом, а просто полоненим, доля якого поки що не вирішена.

На помості, де я недавно стояв у своєму божественному вбранні, зібралися півколом вожді і радники, котрі ще залишилися живими. Вони зібралися цієї ночі зовсім не для того, щоб вирішити мою долю, — для них це була третьорядна справа, — а для того, щоб порадитися, як вигнати іспанців, поки вони не поруйнували до решти Теночтітлан.

У центрі півкола сидів чоловік у військовому обладунку. Я упізнав Куїтлауака, який після смерті Монтесуми повинен був стати імператором. Коли я ввійшов, він похмуро зиркнув на мене і процідив крізь зуби:

— Кого це ти привів, Куаутемоку? А, це теуль, який був богом Тескатліпокою і сьогодні врятувався від жертвопринесення. Слухайте, вожді! Що робити з цією людиною? Чи законно буде знову відвести його на вівтар?

— Ні, — озвався жрець. — На жаль, це проти звичаю, високородний принце! Він уже лежав на жертовному камені, навіть був поранений священним ножем, але бог відкинув його у фатальну годину. Убийте його, якщо хочете, але тільки не на вівтарі.

— То як ми вирішимо? — знову запитав Куїтлауак. — Він теуль по крові, а значить — наш ворог! Головне, щоб він не міг пробратися до цих білих дияволів і розповісти їм про наші втрати. Чи не краще покінчити з ним?

Дехто закивав головою, але решта залишилися безмовними. Тоді піднявся Куаутемок і заговорив:

— Пробач мені, благородний батьку, але я гадаю, що треба було б зберегти життя цьому полоненому. Я його добре знаю. Він хоробрий і чесний, а окрім того, він теуль тільки наполовину. У ньому тече кров іншого білого племені, яке ненавидить теулів так само, як і ми. Нарешті, він знає їхні звичаї, знає, як вони б’ються, а нам цих знань бракує, і упевнений, він зможе доброю порадою допомогти нам.

— Радив вовк оленю — залишилися самі роги, — холодно озвався Куїтлауак. — Хто поручиться, що цей чужоземець не зрадить нас, якщо ми йому довіримося?

— Я поручуся своїм життям, — відповів Куаутемок.

— Твоє життя, племіннику, надто велика застава у такій грі. Усі люди білого племені брехуни. Навіть якщо він сам дасть слово, воно мало чого варте. Я гадаю, краще його прикінчити та й квит.

— Ця людина, — знову заговорив Куаутемок, — чоловік Отомі, принцеси народу отомі, дочки Монтесуми і твоєї племінниці. Вона любить його так, що зважилася б померти разом із ним на жертовному камені. І я упевнений, вона теж поручиться за нього. Дозволь її покликати, хай скаже сама.