З вікна кімнати, де я пишу, видно мирну долину Уейвні. За річкою ген аж до овиду — землі, порослі золотистим дроком, оддалі видніються руїни замку і червоні дахи Бангі, що скупчилися навколо дзвіниці церкви Святої Марії, а на обрії зеленіють королівські гаї Стоува і поля флікстонського абатства. На правому стрімкому березі річки шелестять діброви Іршема, а низинним лівим берегом, немов строкаті плями, бродять отари Беклса і Лоустофта, а позаду трав’янистими схилами пагорба, який за старих часів називали Графським виноградником, заліг терасами мій парк і фруктовий сад. Усе це тут, але нині у мене таке відчуття, немов нічого цього не існує. Замість долини Уейвні я бачу долину Теночтітлана, замість узгір’їв Стоува — засніжені схили вулканів Істаксиуатля і Попокатепетля, замість шпилю Іршема і дзвіниць Бангі, Дитчингема і Беклса переді мною височать жертовні піраміди, осяяні священним полум’ям, а там, де на мирних луках пасуться отари, я бачу вершників Кортеса, що рвуться в бій. Усе повернулося до мене. Все, що було життям. Решта — сон.

Я знову відчуваю себе молодим, і тепер, якщо доля буде до мене прихильна, я спробую розповісти історію свого життя, перш ніж полишу земну юдоль і порину у вічний спокій на сільському цвинтарі.

Я давно вже почав свою оповідь, але поки ще була жива моя люба дружина, що полишила мене зовсім недавно, минулого Різдва, завершити її я все одно б не зміг. Щиро кажучи, моя дружина любила мене так, як, я гадаю, мало кого любили. Мені поталанило. Але в моєму минулому було багато такого, що затьмарювало її любов і викликало ревнощі, а саме — до мертвих. Утім, ці почуття випогоджувалися в її благородній душі в найщиріше і повне прощення. Серце моєї дружини краяло інше таємне горе, і я це знав, хоча сама вона ніколи нічого не говорила.

У нас народилася лише одна дитина, та й та померла немовлям. Скільки дружина не благала Бога послати їй ще дитину, всі благання її лишалися марними, і я, згадуючи слова Отомі, мав дуже великий сумнів у тому, що ці благання допоможуть. Але дружина моя знала, що колись за океаном у мене були діти від іншої жінки, яких я любив і яких завжди любитиму до скону, хоча всі вони померли багато років тому, і це краяло їй душу. Вона могла вибачити, що я був одружений з іншою, але те, що ця жінка народила мені дітей, які були все ще дорогі моєму серцю, — цього вона, навіть усе простивши, забути не могла, бо сама була бездітна.

Я чоловік і не можу збагнути до решти її туги. Та й хто збагне любляче жіноче серце? Але було саме так. Якось ми навіть посварилися через це, посварилися вперше і востаннє.

Трапилося це другого року по нашім весіллі, через кілька днів після того, як ми поховали на дитчингемському цвинтарі наше дитя. Якось уночі, коли я спав поруч із дружиною, мені приснився дивовижно яскравий сон. Мені снилося, що довкола мене зібралися всі мої сини, усі четверо, і найстарший тримав на руках мого первістка, немовля, що померло під час великої облоги. Вони прийшли до мене, як частенько приходили в ті часи, коли я правив народом отомі в Місті Сосен, вони говорили зі мною, обдаровували мене квітами і цілували мені руки. Я милувався їхньою снагою і красою, і гордість переповнювала моє серце. Уві сні мені здавалося, ніби я нарешті позбувся великого горя, ніби я знову зустрів моїх коханих діток, яких колись втратив. Та ба! Що може бути жорстокішим за пробудження? Сновидіння, ніби глузуючи з нас, воскрешають мертвих, повертають нам тих, хто дорогий, а потім тануть і залишають нас в іще більшій скорботі.

Так от, мені примарилося подібне, й уві сні я розмовляв зі своїми дітьми, голублячи їх, поки, нарешті, не прокинувся. І тоді, відчувши весь біль утрати, я гірко заридав. Уже світало. Проміння серпневого сонця заглядало у вікно, а я все ще лежав знеможений і плакав. Оточений примарами сну, я повторював крізь сльози імена тих, кого вже ніколи не побачу. Я сподівався, що дружина моя спить, але вона прокинулася і чула, як я розмовляв з небіжчиками уві сні. І хоча я вимовляв деякі слова мовою отомі, решту я проказував англійською, а знаючи імена моїх дітей, дружина все зрозуміла. Раптом вона зіскочила з ліжка і стала переді мною. Очі її пломеніли таким гнівом, якого я зроду не бачив. Але і цього разу він майже в одну мить перемінився на сльози.

— Що з тобою, люба моя? — запитав я здивовано.

— Гадаєш, мені легко чути оте з твоїх вуст? — сказала вона у відповідь. — На тому не край, що я пожертвувала заради тебе своєю молодістю і була вірна тобі навіть тоді, коли геть усі вважали тебе загиблим! Про те, як ти сам беріг мені вірність, тобі краще знати. Але хіба я хоч колись дорікнула тобі, хоча ти забув мене й одружився на дикунці?

— Ні, моя мила. Але ж і я ніколи тебе не забував, — ти це чудово знаєш. Мене тільки дивує, що ти ревнуєш до тієї, якої давно вже немає!

— Хіба до мертвих ревнують? Можна боротися з живими, але як подолати любов, яку смерть зробила зразком досконалості, а отже — безсмертною? Саме це я тобі прощаю, бо можу позмагатися з тією жінкою. Адже ти був моїм до неї і залишився моїм опісля. Але діти, діти — це інша річ! Діти були тільки її і твоїми. І я знаю, що ти любив їх живих, любиш їх мертвих і любитимеш їх вічно, якщо тільки зустрінешся з ними на тому світі. А я вже знеможена. Я постаріла за ті двадцять з гаком років, поки чекала тебе, і тепер я вже не подарую тобі інших дітей. Я принесла тобі одного, але Бог прибрав його, мабуть, щоб я не була надто щаслива. Ти навіть імені його не згадав з-поміж тих інших дивних імен! Моя бідолашна крихітка була для тебе надто малою!..

Тут вона залилася слізьми, а я визнав за краще промовчати, бо справді між тими дітьми і цією дитиною була велика різниця: усі мої сини, за винятком первістка, померли майже юнаками, тоді як наше немовля не прожило і двох місяців.

Так от, коли королева вперше подала мені ідею написати історію мого життя, я відразу пригадав про цю сварку зі своєю коханою дружиною. Я не міг написати правду, бо мені довелося б умовчати про ту, яка також була моєю дружиною, про Отомі, дочку Монтесуми, принцесу народу отомі, і про дітей, яких вона мені народила. І от я поклав тоді зовсім не братися за перо бо, хоч ми майже не говорили про це упродовж прожитих разом років, я знав, що моя Лілі нічого не забула, і ревнощі її, досить тонкі і причаєні, не тільки не згасали з часом, а, навпаки, зростали. Написати ж про все так, щоб дружина моя нічого не знала, я не міг, бо до останніх днів вона стежила за кожним моїм кроком і, здається, навіть читала мої думки.

Отак ми і старілися разом, і роки спливали собі потихеньку. Ми рідко згадували про той шмат життя, коли втратили одне одного, і про те, що тоді сталося. Але все добігає свого кінця. Моя дружина померла раптово уві сні на вісімдесят сьомому році життя. Я поховав її із глибокою тугою, проте скорбота моя не була невтішною, бо я знав, що скоро зустрінуся і з нею, і з усіма, кого колись так любив.

Там, на небесах, чекають на мене моя мати, і сестра, і мої сини; там чекає мене мій друг Куаутемок, останній імператор ацтеків, і багато інших соратників по зброї, що випередили мене; і там же, хоча вона в цьому сумнівалася, зустріне мене моя прекрасна, горда Отомі. На небесах, яких я сподіваюся досягти, всі гріхи моєї юності і помилки зрілого віку поринуть у забуття. Кажуть, що там немає ні заміжніх, ні одружених, і це дуже добре, бо інакше я просто не уявляю, як ужилися б між собою обидві мої дружини, горда дочка Монтесуми і ніжна дочка англійського сквайра[69].

Але — час уже й почати мою історію.

Я, Томас Вінґфілд, народився тут, у Дитчингемі, у тій самій кімнаті, де зараз пишу. Мій отчий дім був збудований або ґрунтовно перероблений за часів царювання Генріха VII, але вже задовго до цього на тому ж місці стояла якась будівля. Тут колись жив сторож виноградника. Віддавна схили пагорба, на якому стоїть наш будинок, омивали хвилі затоки, а може, й відкритого моря. За часів ерла[70] Бігода весь пагорб був порослий виноградниками; мабуть, клімат був лагідніший або виноградарі минулих століть вправніші. Відтоді минуло чимало часу, виноградні кетяги давно вже перестали тут визрівати, проте назва “Графський виноградник” так і залишилася за всією цією місциною між нашим будинком і цілющим джерелом, яке б’є з-під землі за півмилі звідси; щоб викупатися в його водах, люди приїжджають навіть з Норіджа і Лоустофта. Але і дотепер тутешні сади, захищені від східних вітрів, зацвітають на два тижні раніше, ніж у всій окрузі, і навіть у травневі приморозки тут можна ходити без плаща, тоді як на вершині пагорба, за якихось двісті кроків, дрижаки пробирають навіть під хутряною курткою.