— Пригадай, святий отче, давнє передсмертне благання Ізабелли де Сигуенса, яку ти прирік колись на смерть у Севільї!

Священик почув мене і зблід як смерть, і так затрусився, що я подумав, що він от-от упаде. З жахом утупився він у мене, але побачив перед собою тільки звичайнісінького індіанського вождя.

— Сатано! — прохрипів він. — Ти прийшов з пекла терзати мене в мою останню годину?

Випадок цей, сам по собі незначний, привів до несподівано важливих наслідків. Якби я вирвав тоді отця Педро з рук жерців, мені б, напевно, не довелося зараз дописувати цю історію в своєму будинку в долині Уейвні. Не знаю, зумів би я його врятувати чи ні, знаю лише, що навіть не намагався цього зробити, і що смерть отця Педро накликала на мене велике нещастя.

На той час з Іспанії прибув новий віце-король. Дізнавшись про вбивство місіонера, він ошаленів і вирішив помститися непокірним язичникам отомі.

Незабаром до мене дійшли чутки, що проти нас із наміром знищити поголовно всіх отомі, виступило велике військо тласкаланців та інших індіанських племен. Разом з ними в похід вирушило понад сотню іспанських солдатів. Очолював експедицію не хто інший, як капітан Берналь Діас, той самий солдат, якого я пощадив під час різанини в “Ніч печалі” і чий меч все ще висів відтоді у мене на поясі.

Треба було заздалегідь підготуватися до оборони, бо єдина наша надія полягала в раптовості відсічі. Одного разу іспанці вже намагалися на нас напасти з тисячами своїх союзників, але з них лише дехто дістався живим до табору Кортеса. Те, що зроблене один раз, можна повторити, — так говорила Отомі з гордою упевненістю непокірної душі. Але, на жаль, за ці роки багато чого змінилося.

Чотирнадцять років тому ми володіли всією обширною гірською країною. Суворі племена на перший поклик посилали нам сотні воїнів. Тепер же ці племена не підкорялися нам, і ми могли розраховувати тільки на жителів Міста Сосен, та ще кількох навколишніх селищ. Коли іспанці йшли на нас першого разу, я міг виставити проти них армію в десять тисяч воїнів. Тепер же мені ледве вдалося зібрати тисячі дві-три, та й ті, коли небезпека наблизилася, майже розбіглися.

Утім, віра Отомі в мене була дуже велика: вона не сумнівалася, що самого хисту цілком достатньо для розгрому всіх іспанських армій. Але ворог наблизився, і ми приготувалися до бою. План мій був такий самий, як і чотирнадцять років тому. З невеликим загоном я мав виступити назустріч супротивнику в ущелині — єдиній дорозі до Міста Сосен; основні сили, розділені порівну, заховалися нагорі обабіч цього проходу, щоб закидати іспанців камінням, коли я буцімто кинуся втікати, — це було умовним сигналом.

Крім того, я вжив додаткових заходів: я наказав укріпити ворота і стіни міста і залишив там гарнізон. На вершину теокалі були принесені великі запаси води і продовольства. Схили піраміди ми укріпили стінами, осколками вулканічного скла, перетворивши її на неприступну фортецю, захопити яку тепер не зміг би ніхто, поки в ній залишалося хоча б десяток захисників.

Нарешті в одну з ночей я попрощався з Отомі і, наказавши основним силам сховатися в засідці, сам рушив з декількома сотнями воїнів ущелиною. Зі мною був мій син. Він уже досяг того віку, коли, за звичаєм індіанців, хлопець повинен зазнати усіх небезпек битви.

Розвідники сповістили, що іспанці отаборилися по той бік ущелини і збираються прослизнути непомітно ще досвітком, сподіваючись захопити нас зненацька. Ледве перші промені забарвили надхмарні сніги вулкана Хака, глухий шум, посилений гірською луною, сповістив нас про те, що ворог рушив назустріч. Ми ковзали нечутно: тут нам був знайомий кожен камінь. Зате іспанцям було непереливки. Багато хто їхав верхи, окрім того, у них були з собою дві гармати. Час від часу вони застрявали серед брил, бо раби, які їх тягли, не розрізняли в сутінках дороги. Врешті-решт командир загону наказав зупинитися і чекати, поки розвидниться.

Нарешті перші промені сонця проникли на дно глибокої ущелини. Попереду з’явилася довга колона іспанців, закутих в блискучі лати, а за ними — тисячний натовп їхніх союзників індіанців у пишному обладунку, в розфарбованих шоломах і барвистих плащах з пір’я.

Звиваючись серед скель, немов велетенський змій, ворожа колона поповзла ущелиною. Коли між нами залишилося не більше сотні кроків, іспанці з бойовими погуками кинулися в кінну атаку.

М зустріли ворогів зливою стріл. Це зупинило їх, але ненадовго. Чимало моїх воїнів було убито, бо ми з нашою зброєю майже нічого не могли вдіяти проти закутих у лати коней і вершників. Нам довелося тікати, але це якраз і входило в мій план. Я розраховував заманити ворогів у пастку у найвужчому місці.

Все йшло начебто добре. Ми тікали, іспанці, натхненні перемогою, мчали за нами. Ось уже перший камінь обрушився з висоти, убив одного коня і, відскочивши, збив з ніг і поранив другого. За першим упав другий, третій; і я вже торжествував у душі, гадаючи, що мій план удався.

Але раптом згори почувся шум. Це були звуки битви, які злилися в суцільний рев. Потім у повітрі щось промайнуло. Я побачив, що це не камінь, а один з моїх воїнів.

Все відразу стало зрозуміло: нас обдурили! Іспанці були надто досвідченими солдатами, щоб двічі потрапити в одну і ту саму пастку. Вони рушили з гарматами крізь ущелину, бо в інший спосіб їх немислимо було протягти, але спочатку під прикриттям ночі послали значну частину своїх сил у гори. Таємними стежками, які їм показали зрадники, іспанці піднялися на плато і тепер розправлялися з тими, хто повинен був захищати прохід.

Справді це був не бій, а розправа! Зачаївшись на краю прірви серед агав і колючих чагарників, мої воїни стежили за просуванням ворога ущелиною, навіть не підозрюючи, що він може бути у них за спиною. їх захопили зненацька. Дехто навіть не встиг ухопити зброю. Сутичка була жорстокою і короткою.

Все це я збагнув надто пізно і кляв себе за те, що не передбачив такої можливості. Правду кажучи, я й на гадці не мав, що іспанці зуміють відшукати таємні стежки. Дурень! Я забув, що зрада робить можливим усе.

Бій було програно. З висоти тисячі футів над нами чулися переможні вигуки ворогів. Але я повинен був битися до кінця.

Я відвів своїх воїнів до найвужчого закруту ущелини, де жменька людей могла затримати на якийсь час просування цілого війська. Я відібрав п’ятдесят воїнів, а решті наказав бігти чимдуж до Міста Сосен і попередити гарнізон про небезпеку. У разі моєї загибелі я прохав передати Отомі скористатися всією своєю владою і захищати місто, намагаючись, якщо це буде можливо, схилити іспанців залишити життя собі, своєму сину і своєму народу.

Разом з воїнами я відіслав свого сина. Він благав мене дозволити йому залишитися, але, знаючи, що тут на нас чигає смерть, я відправив його до міста.

Побоюючись засідки, іспанці просувалися поволі і обережно. Побачивши за поворотом жалюгідну жменьку людей, що перегородили їм шлях, вони остаточно зупинилися. Іспанці були упевнені, що на них чекає ще якась пастка. Нікому навіть на думку не спадало, що такий маленький загін наважиться тримати оборону проти цілої армії!

У цьому місці ущелина звужувалася настільки, що одночасно проти нас могли виступити лише кілька людей. Встановити тут гармати теж було неможливо, і навіть мушкети майже нічим не допомагали іспанцям. До того ж суцільне каміння під ногами примусило їх злізти з коней — тут можна було атакувати тільки врукопаш. Ми одчайдушно билися, але іспанці навально примушували нас задкувати. Вістрями своїх довгих списів вони поступово витіснили моїх воїнів з ущелини, а за нею уже виднілося Місто Сосен.

Продовжувати бій на відкритій місцевості було безглуздо. Ми могли вибирати тільки між загибеллю і втечею і заради порятунку наших близьких вибрали останнє.

Як зацьковані олені, мчали ми видолинком, а іспанці гналися за нами, немов зграя собак. На щастя, дорога була нерівна, і коні іспанців не могли скакати щодуху, отож ми встигли благополучно досягти міської брами. З усієї моєї армії після бою вціліло п’ятсот людей, і ще приблизно стільки ж воїнів залишалося в самому місті.