Після цієї кумедної події ми йшли вже без жодних пригод. Опівночі зробили привал, випили по кілька ковтків води (пити досхочу ми не могли собі дозволити) і, відпочивши з півгодини, рушили далі.

Ми йшли, йшли і йшли, поки нарешті схід не зашарівся рум’янцем, як обличчя дівчини від збентеження. Перші ніжні промені, спочатку жовтувато-рожеві, швидко розгоралися і раптом спалахнули вогненно-золотавим сяйвом, прикрасивши пустелю світанковими барвами. Зірки зблякли і щезли. Золотавий місяць потьмянів, а гірські пасма проступили виразніше на обрії. Легкий нічний туманець, що оповивав бархани, швидко танув під скісним промінням. Пустеля прокидалася, тріпочучи в осяйному блиску. Настав день.

Ми вирішили йти далі, хоча вже добряче натомилися, адже, коли сонце підійметься вище, воно буде палити нестерпно, отож навряд чи можна буде продовжувати шлях. Нарешті, десь по годині шляху, ми помітили оддалік кілька скель, що височіли з-поміж суцільної рівнини. Ледве волочучи ноги від утоми, ми попленталися туди і з радістю побачили, що одна з них має карниз, який утворював навіс, що міг слугувати притулком від спеки. Ми з насолодою там сховалися, випили трохи води, з’їли по шматочку білтонга і тут же заснули як убиті.

Коли ми прокинулися, була вже третя по обіді. Наші носильники-кафри нетерпляче чекали нашого пробудження, збираючись у зворотну путь. Вони були донесхочу ситі пустелею, і ніякі скарби на світі не примусили б їх іти далі. Ми жадібно допили воду, що залишилася у флягах, і, знов наповнивши їх дорогоцінною вологою з гарбузових бутлів, відпустили тубільців додому.

Близько п’ятої ми рушили далі. В пустелі панувала мертва тиша. На всьому видимому просторі цієї нескінченної піщаної рівнини, окрім декількох страусів, не було видно жодної живої істоти. Очевидно, для всього живого тут було дуже спекотно і, за винятком однієї чи двох смертоносних кобр, ми не зустріли жодного плазуна. Проте один вид комах допікав нам неабияк: звичайні кімнатні мухи. Вони літали цілими хмарами і стежили за нами, як шпигуни, справді, не “поодинці, а цілими загонами”, як це десь сказано у Старому Заповіті. Кімнатна муха — незвичайна комаха. Куди б ви не пішли, ви усюди зустрічаєте це створіння. Так було, напевно, завжди, з початку всесвіту. Якось я побачив цю комаху в шматку бурштину, як мені розповідали, йому було не менше ніж п’ятисот тисяч років, і вона виглядала точнісінько так, як і звичайна наша муха. Я майже не сумніваюся в тому, що коли на землі вмиратиме остання людина, то муха (якщо, звичайно, це трапиться влітку) дзижчатиме і кружлятиме навкруги і уважно чекатиме слушної нагоди, щоб сісти їй на носа.

Вечоріло, коли ми зробили привал і стали чекати сходу місяця. Нарешті він з’явився, спокійний і незворушно-осяйний, і ми посунули далі. Відпочивши тільки раз близько другої ночі, ми пленталися майже до світання, аж поки не зійшло довгождане сонце і ми нарешті змогли відпочити від виснажливого нічного переходу. Випивши по кілька ковтків води, зовсім змучені, ми повалилися на пісок і умить заснули. Залишати кого-небудь на варті не було потреби, бо довкруги, скільки не сягне око, не було жодної живої істоти. Нашими єдиними ворогами були спека, спрага і мухи. Але я швидше згодився б наразитися на небезпеку з боку людини або дикого звіра, ніж потерпати від цих трьох обставин. На жаль, цього разу нам не пощастило надибати якусь скелю. О сьомій годині ми прокинулися від нестерпної спеки, здавалося, що нас, немов шматок дичини, насадили на рожен і тримають над розпеченим вугіллям. Сонце пропікало буквально наскрізь; здавалося, що його палюче проміння випиває нашу кров. Ми сіли, ледве дихаючи.

— Ану киш! — вигукнув я в знемозі, розганяючи хмару мух, що невтомно і набридливо дзижчали над моєю головою.

Щасливі! Вони не відчували жароти.

— Чесне слово… — промовив сер Генрі.

— Так, жаркувато! — перебив його Гуд.

Спека була справді нестерпна, і ніде було сховатися від цього пекла. Навколо, хоч куди кинь оком, розкинулася гола, розжарена пустеля. Не було ні пагорба, ні каменя, жодного кущика, нічого, що могло б дати хоч трішки тіні. Нас засліплював нестерпно яскравий блиск сонця, а пекуче, тремтливе марево над пустелею, як над розжареною до червоності плитою, обпалювало очі.

— Що ж робити? — запитав сер Генрі. — Довго витримати це неможливо.

Украй розгублені, ми дивилися один на одного.

— Ось що! — рішуче скомандував Гуд. — Нам потрібно вирити яму, зверху накидати бадилля і пересидіти там.

Ця пропозиція не викликала в нас особливого ентузіазму, але все-таки це було краще, аніж нічого. Ми негайно ж узялися до роботи і за допомогою лопати, яку прихопили з собою, через годину виснажливих зусиль нам вдалося вирити яму близько десяти футів завдовжки, двадцяти завширшки і двох футів завглибшки. Потім мисливськими ножами ми нарізали колючих стебел чагарнику, сховалися до ями і накрилися галуззям. Лише Вентфогель не приєднався до нас: він як готтентот звик до пекла й анітрохи від цього не потерпав.

Цей притулок сяк-так оберігав нас від згубного сонячного проміння. Нехай читач сам уявить, як нам було в цій саморобній могилі, оскільки мені бракує слів усе це описати. Напевно, Чорна Яма в Калькутті була раєм у порівнянні з нашим закутком. Я й досі не збагну, як ми пережили цей страхітливий день, коли, задихаючись від браку повітря, ми лише подеколи зволожували потріскані губи водою, якої залишалося зовсім мало. Якби ми дали собі волю, то осушили б усе в перші ж дві години. Але потрібно було дотримуватися найсуворішої економії, оскільки без води нам загрожувала неминуча загибель.

Час тягся нестерпно повільно. Але всьому на світі буває кінець, — якщо, звичайно, доживеш до нього, — і цей страшний день почав хилитися до вечора. Близько третьої дня ми зголосилися, що терпіти ці тортури більше неможливо. Краще померти в дорозі, ніж поволі гинути від спраги і нестерпної жаріні в цій страшній ямі. Відпивши декілька ковтків з нашого більш ніж мізерного запасу води, яка нагрілася до температури людської крові, ми, хитаючись, знов поплентали далі.

Нам вдалося пройти вже близько п’ятдесяти миль у глиб пустелі. Якщо читач пригадає настанови старого да Сильвестра і подивиться ще раз на його карту, то побачить, що пустеля тягнеться на сорок льє[42] і водоймище з “поганою водою” позначене десь посеред неї. Сорок льє становить сто двадцять миль, отже, ми мали перебувати щонайбільше за дванадцять або п’ятнадцять миль від води, якщо, звичайно, вона ще існувала.

Упродовж цього нескінченного дня, терплячи нелюдські муки і ледве волочачи ноги, ми поволі просувалися вперед, долаючи не більше як півтори милі за годину. Коли сонце сіло, ми зробили привал і в очікуванні сходу місяця трохи подрімали, заздалегідь випивши кілька ковтків води. Перш ніж лягти, Амбопа вказав нам на невеликий пагорб, контури якого ледь мріли на гладенькій поверхні піщаної рівнини на відстані близько восьми миль від нашої стоянки. Здалеку він був схожий на мурашник, і я дивувався, що це могло бути.

Зійшов місяць. Ми ледве змусили себе підвестися, бо й уночі нам дошкуляла жара і нестерпна спрага. Хто не зазнавав подібних мук, той ніколи не уявить, що ми того дня пережили. Ми вже не йшли, а хиталися туди-сюди, щокроку падаючи від знемоги. Майже щогодини нам доводилося перепочивати. Не було ні сил, ні бажання розмовляти. Гуд, котрий завжди базікав і жартував, бо він загалом веселий чолов’яга, теж зробився похмурий і неговіркий.

Близько другої ночі ми, абсолютно спустошені і фізично, і душевно, підійшли до підніжжя дивного піщаного пагорба, який спочатку здався схожим на величезний мурашник. Заввишки він був приблизно сто футів і мав площу близько двох акрів.

Тут ми зупинилися і, доведені до відчаю нестерпною спрагою, жадібно випили до останньої краплі решту води. Господи, усього-то й дісталося по півпінти[43] на кожного, а ми з насолодою осушили б і по галону[44].