Зізнаюся, я ще раз завагався, чи йти мені за нею.

— Хай їй біс! — закричав Гуд. — Ходімо! Ця стара чортиця мене не залякає! — І він мерщій кинувся в прохід слідом за Гагулою.

За ним ішла Фулата, якій усе це, вочевидь, було не до душі. Бідолашна боялася і тремтіла всім тілом. Ми із сером Генрі негайно пішли за ними.

Через кілька ярдів у вузькому проході, витесаному в суцільній скелі, Гагула зупинилася. Вона нас чекала.

— Бачите, повелителі, — сказала вона, тримаючи перед собою лампу, — ті, що заховали тут скарби, повинні були поспішно полишити це місце. Вони боялися, що хто-небудь узнає таємницю дверей, і, щоб захистити вхід до тайника, вирішили спорудити тут стіну, але у них на це не вистачило часу.

І вона вказала на укладені один на один два ряди великих квадратних кам’яних блоків, що перегороджували прохід, заввишки в два фути і три дюйми. Уздовж проходу лежали такі ж брили шліфованого каменю, призначені для подальшої роботи, і, що найцікавіше, вапняний розчин і дві лопати, які, наскільки ми могли їх роздивитися, на перший погляд були точнісінько такі, якими користуються робітники і дотепер.

Тут Фулата, в якої ноги підгиналися від страху і хвилювання, раптом відчула себе кепсько і сказала, що чекатиме нас на цьому місці, оскільки далі йти не може. Ми всадовили її біля недобудованої стіни, поклали поруч кошик із провізією і залишили саму, щоб вона заспокоїлася.

Пройшовши проходом ще кроків п’ятнадцять, ми раптом опинилися перед розфарбованими дерев’яними дверима. Вони були широко прочинені. Той, хто був тут останнім, або забув, або не мав часу їх зачинити.

На порозі при дверях лежав мішок із козячої шкури, який, здавалося, був наповнений камінням.

— Хи! Хи! Білі люди, — захихикала Гагула, коли на нього впало світло від лампи. — Я ж казала, що біла людина тікала з переляку звідси і кинула додолу козячу шкуру, що належала жінці. Подивіться, ось вона!

Гуд нахилився і підняв мішок. Він був важкий, і усередині щось із легким стукотом перекочувалося.

— Присягаюся небом — він повен алмазів! — мовив капітан пошепки.

Справді, одна лише думка, що маленький мішок із козячої шкури наповнений алмазами, переповнила нас священним трепетом.

— Ходімо далі, — сказав сер Генрі з нетерпінням. — Ну, поважна леді, дайте мені лампу. — І, узявши її з рук Гагули, він високо підняв лампу над головою і переступив поріг кімнати.

Ми поспішили за ним, забувши на якийсь час про мішок з алмазами, і опинилися в скарбниці Соломона. При тьмяному світлі лампи ми передовсім побачили витесану в масиві скелі кімнату розміром не більше десяти квадратних футів, а у кутку — чудову колекцію зі слонових бивнів, складених один на одного до самої стелі. Скільки їх тут, сказати було важко, оскільки ми не могли бачити, який простір вони займають, але те, що ми могли охопити очима, становило, поза всякі сумніви, не менше чотирьохсот-п’ятисот найдобірніших ікол. Однієї цієї слонячої кістки було б достатньо, щоб збагатити людину на все життя.

“Можливо, — подумав я, — що з цього величезного запасу Соломон узяв матеріал для свого “великого трону зі слонячої кістки”, рівного якому не було в жодному царстві”.

В іншому кутку кімнати стояло десятків зо два ящиків, схожих на ящики для патронів фірми Мартіні — Генрі, тільки трохи більших і пофарбованих у червоний колір.

— Тут алмази! — закричав я. — Дайте сюди світло!

Сер Генрі підійшов із лампою і освітив верхній ящик, кришка якого згнила від часу, хоч тут було сухо, і в одному місці була зламана, мабуть, самим да Сильвестра. Квапливо запустивши руку в отвір, я вийняв повну жменю, але не алмазів, а золотих монет дуже дивної форми. Ми ніколи не бачили таких грошей, і нам здалося, що на них були викарбувані староєврейські письмена.

— Принаймні, — сказав я, зсипавши золото назад, — ми звідси з порожніми руками не підемо. В кожному ящику сховано не менше двох тисяч монет, а всього їх тут вісімнадцять. Я вважаю, що ці гроші призначалися для сплати робітникам і купцям.

— А я гадаю, — перебив мене Гуд, — що це і є скарб. Я щось не бачу алмазів, хіба що старий португалець склав їх усі в мішок.

— Хай мої повелителі подивляться в той темний закут, може, вони там знайдуть каміння, — сказала Гагула, зрозумівши з виразу наших облич, про що ми говоримо. — Там вони знайдуть заглиблення, і в ньому три кам’яні ящики — два запечатаних і один відчинений.

Перш ніж перекласти її слова серу Генрі, у якого в руках була лампа, я не витримав і запитав, звідки вона це знає, якщо ніхто сюди не входив відтоді, як тут була біла людина так багато поколінь тому.

— О Макумазане, ти, що пильнуєш ночами! — глузливо відповіла Гагула. — І ви, що живете на зірках! Хіба ви не знаєте, що у деяких людей є очі, які бачать крізь скелі? Ха! Ха! Ха!

— Подивіться в цей куток, Куртісе, — сказав я, показуючи на місце, про яке говорила Гагула.

— Агов, друзі! — закричав він. — Тут є ніша. Сили небесні! Погляньте-но сюди!

Ми кинулися туди, де він стояв. У заглибленні, схожому на невелике напівкругле вікно, стояли три кам’яні ящики, кожний розміром у два фути. Два з них були накриті кам’яними кришками, третя ж кришка була притулена до ящика поруч.

— Подивіться! — сказав сер Генрі здавленим від хвилювання голосом, тримаючи над ящиком лампу.

Ми подивилися туди, але спочатку нічого не могли розібрати через сріблясте сяйво, що засліпило нас. Коли ж наші очі призвичаїлися, ми побачили, що ящик був на три чверті наповнений нешліфованими діамантами, більшість яких були значними за розмірами. Я нахилився і узяв кілька штук. Сумнівів не залишалося: це були алмази. В них була та легко упізнавана на дотик, властива лише їм, особлива гладкість.

Я буквально задихався, коли кинув їх назад до ящика.

— Ми найбагатші люди в світі! — закричав я. — Монте-Крісто перед нами жебрак.

— Ми наповнимо ринок алмазами! — вигукнув Гуд.

— Спочатку їх треба туди доставити, — спокійно заперечив сер Генрі.

Із спітнілими від хвилювання обличчями, дивлячись один на одного широко розплющеними очима, ми стояли навкруги ящика із мерехтливим коштовним скарбом, немов змовники, що збираються вчинити злочин, а не найщасливіші люди в світі, якими ми себе вважали.

— Хи! Хи! Хи! — зловтішно сміялася у нас за спиною Гагула, безшумно носячись по скарбниці, як величезний кажан, — Ось воно, це яскраве каміння, яке ви так любите, білі люди! Його тут багато, беріть, скільки побажаєте, милуйтеся ним, запускайте туди свої руки! їжте його! Хи! Хи! Пийте його! Ха! Ха!

У той момент ці слова здалися мені такими безглуздими, що я раптом дико розреготався. Сер Генрі і Гуд теж почали нестримно реготати, не збагнувши доладу, над чим вони сміються. Ми стояли і аж качалися зо сміху біля ящиків з алмазами. Це були наші алмази! Вони були знайдені для нас тисячі років тому терплячими трудівниками в тій величезній ямі й складені теж для нас якою-небудь давно померлою довіреною особою царя Соломона, чиє ім’я, можливо, було накреслене ієрогліфами на залишках воску, що прилип до кришки ящика. Вони не належали ні Соломону, ні Давиду, ні да Сильвестра, нікому в світі. Вони належали нам! Перед нами виблискувало каміння, що коштувало мільйони фунтів стерлінгів, і лежали купи золота і слонячої кістки на тисячі й тисячі фунтів. Усе тільки й чекало, щоб ми його винесли.

Раптом наш істеричний напад сміху припинився, і ми замовкли одночасно.

— Відчиніть інші ящики, білі люди! — закаркала Гагула. — В них каміння ще більше! Беріть його, білі повелителі. Ха! Ха! Беріть більше, більше!

Під її вигуки ми узялися зривати кам’яні кришки із двох інших ящиків, в глибині душі відчуваючи, що коїмо блюзнірством, ламаючи печатки.

Ура! Вони були повнісінькі по самі вінця, принаймні другий ящик, — нещасний да Сильвестра не взяв звідти жодного каменя у свій мішок із козячої шкури. Щодо третього, він був наповнений лише на чверть, але каміння в ньому було добірне, не менше двадцяти каратів кожне, а деякі завбільшки з голубине яйце. Проте, піднісши їх до лампи, ми побачили, що деякі з найбільших мали жовтуватий відтінок, тобто були “з барвою”, як кажуть у Кімберлі. Але ми не помітили страшного, зловісного погляду Гагули, коли вона тихо-тихо, як змія, виповзала зі скарбниці, щоб попрямувати далі проходом, до витесаних в скелі потайних дверей.