— Запаліть сірник, Квотермейне, — сказав він, як тільки ми підвелися і трохи відсапалися. — Обережно! Запалюйте!

При світлі сірника ми — Слава Богу! — побачили першу кам’яну сходинку.

— Що ж тепер робитимемо? — запитав Гуд.

— Звичайно, спустимося сходами і довіримося провидінню.

— Почекайте! — сказав сер Генрі. — Квотермейне, захопіть залишки білтонга і води — вони можуть нам знадобитися.

Я став навпомацки пробиратися туди, де ми щойно сиділи, притулившись до скринь, і тут мені дещо спало на думку. Протягом останньої доби ми забули про алмази, сама згадка про них здавалася нестерпною, оскільки саме вони привели нас до цієї пастки. Проте, подумав я, мабуть, не зашкодить прихопити з собою дещицю на той випадок, якщо нам все-таки вдасться вибратися з цієї страхітливої діри. Отож я запустив руку в перший ящик і наповнив алмазами всі кишені моєї старої мисливської куртки, прихопивши на додачу — і це була щаслива ідея — зо дві жмені найбільших каменів з третього ящика.

— Послухайте, друзі! — гукнув я, — чи не візьмете і ви з собою трохи алмазів? Я набив ними всі свої кишені.

— Хай їм біс! — озвався сер Генрі. — Очі б мої на них не дивилися!

Щодо Гуда, то він промовчав. Я думаю, що він саме прощався з останками бідолашної дівчини, яка так сильно його любила. Тобі, мій читачу, коли ти сидиш спокійно удома і розмірковуєш про величезне, незліченне багатство, яке ми залишали напризволяще, може видатися дивною подібна байдужість. Проте якби тобі самому довелося провести цілу добу чи й більше в такому кам’яному мішку, майже без їжі й питва, то і тобі було б не до алмазів, бо ми прагнули в незвідані надра землі в божевільній надії уникнути страхітливої смерті. Якби протягом всього життя моєю звичкою не стало ніколи не кидати того, що може стати в нагоді, то, мабуть, і я не поклопотався б про те, щоб набити алмазами свої кишені.

— Ходімо, Квотермейне, — сказав сер Генрі, який вже стояв на першій сходинці. — Увага! Я піду вперед.

— Ступайте обережно — там, унизу, може виявитися страхітлива яма, — зауважив я.

— Гадаю, там виявиться ще одна печера, — сказав сер Генрі, поволі спускаючись сходами і рахуючи їх на ходу.

Відлічивши п’ятнадцять сходинок, він зупинився.

— Тут сходи закінчуються, — сказав він. — Слава Богу! Мені здається, що тут є прохід. Спускайтеся!

Наступним спустився сходами Гуд, а за ним і я. Досягнувши кінця сходів, я запалив один із двох сірників, що залишилися. При його світлі ми побачили, що стоїмо у вузькому тунелі, який іде праворуч і ліворуч під прямим кутом до сходів, з яких ми щойно спустилися. Більше нам не вдалося побачити нічого, оскільки сірник обпік мої пальці і згас. Тут виникла складна проблема — в який бік нам повернути. Звичайно, абсолютно неможливо було передбачити, що це за тунелі і куди вони ведуть, проте була надія, що один з них приведе нас до порятунку. А інший — до загибелі. Ми абсолютно не знали, як нам далі діяти, поки Гуд раптом не пригадав, що, коли я запалив сірник, тяга повітря в проході відхиляла полум’я ліворуч.

— Підемо назустріч повітряному струменю, — сказав він. — Повітря проникає сюди ззовні, а не навпаки.

Ми з цим погодилися і, тримаючись за стіну і обережно намацуючи ґрунт, перш ніж зробити хоч крок, подалися в страхітливі мандри, віддаляючись від проклятої скарбниці. Якщо туди хоч коли-небудь проникне людина, чого, я вважаю, не станеться, то на доказ того, що ми там побували, вона знайде відчинений ящик з коштовностями, порожню лампу і білі кістки нещасної Фулати.

Ми йшли навпомацки тунелем близько четверті години, аж раптом він зробив різкий поворот. Очевидно, ми дійшли до місця його перетину з іншим тунелем. Ми пішли далі, і через якийсь час нам довелося повернути в третій тунель. Так тривало протягом кількох годин. Здавалося, ми потрапили в кам’яний лабіринт, з якого не було виходу. Звичайно, я не знаю, що то було, але ми висловили здогад, що, ймовірно, це стародавні галереї копалень, причому тунелі були прокладені у різних напрямах, залежно від того, як проходила жила. Тільки цим можна пояснити таку велику кількість тунелів.

Нарешті ми зупинилися зовсім знесилені. Наші серця гучно калатали від думки, що надії на порятунок немає. Ми з’їли жалюгідні крихти білтонга і випили по останньому ковтку води, бо у нас абсолютно пересохло в горлі. Здавалося, що нам вдалося уникнути смерті в пітьмі скарбниці лише для того, щоб загинути в морокові незліченних тунелів.

Коли ми стояли отак у гнітючій тиші, мені здалося, що до мого вуха долинув якийсь звук, і я попрохав друзів прислухатися. Дійсно, це був дуже слабкий і дуже віддалений, але все-таки звук якогось дзюрчання, бо мої супутники теж розчули його. Ніякими словами не описати те блаженство, що охопило нас, коли після нескінченних годин блукань у моторошній тиші і темряві ми почули цей звук.

— Присягаюся небом, це тече вода! — вигукнув Гуд. — Уперед!

І ми знов рушили в тому напрямі, звідки чулося тихе дзюрчання, як і раніше, скрадаючись уздовж кам’яної стіни. В міру нашого просування вперед цей звук ставав усе чутнішим, поки нарешті він став вчуватися виразно і лунко. Вперед, тільки вперед! Тепер помилки бути не могло — це був шум стрімкого потоку води. Та все ж, звідки могла з’явитися вода в надрах землі? Тепер ми були вже зовсім близько від неї, і Гуд, який ішов попереду, присягався, що відчуває запах води.

— Ходіть обережно, Гуде, — сказав сер Генрі, — ми, напевно, вже зовсім близько.

Раптом почувся сплеск і крик Гуда. Він упав у воду.

— Гуд! Гуд! Де ви? — кричали ми, смертельно налякані.

На наше неабияке полегшення, через хвилину почувся задиханий голос Гуда:

— Усе гаразд, я вхопився за скелю! Запаліть сірника, щоб я бачив, де ви знаходитеся.

Я поспішно запалив останній сірник. Його слабке мерехтіння вихопило темну масу води, що текла біля самих наших ніг. Ми не могли розгледіти, чи широка ця ріка, але на якійсь відстані помітили темний силует нашого товариша, що висів на виступі скелі.

— Приготуйтеся витягнути мене! Мені доведеться до вас плисти! — вигукнув Гуд.

Потім пролунав сплеск — це Гуд відчайдушно боровся з течією. Ще хвилина — і він опинився біля нас. Сер Генрі простягнув йому руку. Гуд ухопився за неї, і ми його витягли.

— Чесне слово, — промовив він, жадібно ловлячи ротом повітря, — я був на волосину від загибелі. Якби я не вхопився за цю скелю і не умів би плавати, мені був би гаплик. Течія неймовірно швидка, і я не відчував під ногами дна.

Ясно було, що далі нам не пройти. Гуд трохи відпочив, всі ми досхочу напилися води з підземної річки, що виявилася приємною на смак, і змили, наскільки можна було, бруд з облич, а потім полишили береги цього африканського Стіксу[59] і пішли назад тунелем. Гуд, мокрий як хлющ, чалапав попереду. Нарешті ми дісталися того місця, де ще один рукав відгалужувався праворуч.

— Ну що ж, можна завернути й сюди, — утомлено сказав сер Генрі. — Тут усі дороги однакові. Що іще лишається — іти, поки не впадемо.

Поволі, нескінченно довго, ми шкандибали, ледве дибаючи, цим новим відрогом. Тепер попереду йшов сер Генрі. Раптом він зупинився, і всі наткнулися на нього.

— Погляньте! — почувся його схвильований шепіт. — Я божеволію чи це насправді світло?

Ми пильно вгледілися в темряву. Там, далеко попереду, справді щось мріло, якась тьмяна пляма, не більша, аніж вікно котеджу. Світло було, таке слабке, що тільки наші очі, які протягом довгого часу не бачили нічого, окрім мороку, могли його розгледіти.

Задихаючись від хвилювання, з надією, що знов спалахнула, ми кинулися вперед. Через кілька хвилин всі наші сумніви остаточно розвіялися — справді, це була пляма слабкого світла. Ще хвилина, і ми відчули подих свіжого повітря! Борючись із утомою, ми уперто просувалися вперед. Раптом тунель звузився, і серу Генрі довелося рухатися плазом. Прохід звузився настільки, що це вже було схоже на велику лисячу нору, але тепер він був проритий у землі. Кам’яний тунель скінчився.

вернуться

59

Стіксу давньогрецькій міфології одна з річок “підземного царства”, через яку нібито переправлялися душі померлих.