Шепіт подиву і страху прошелестів підземеллям.

— Вона з глузду з’їхала! — вигукнув домініканець. — Не слухайте її! Напучуй її, брате мій, — звернувся він до священика в чорній сутані, — та швидше, поки вона ще чого-небудь не наговорила!

Чорнорясий із пронизливим поглядом наблизився до засудженої, сунув свій хрест їй під ніс і щось забурмотів. Але вона різко підвелася з крісла і відштовхнула розп’яття.

— Геть від мене! — закричала вона. — Не тобі мене сповідувати! Я покаюся в моїх гріхах перед Богом, а не перед такими, як ти, хто вбиває людей в ім’я Христа!

Від цих слів фанатик ошаленів.

— То йди ж просто в пекло нерозкаяна! — залементував він і ударив нещасну важким розп’яттям в обличчя, обсипаючи її лайкою.

Домініканець гнівно наказав йому замовкнути, але Ізабелла де Сигуенса тільки витерла кров з лоба і розреготалася божевільним сміхом.

— О, тепер я бачу, що ти ще до того ж і боягуз! — промовила вона. — Слухай же мене, ти, святеннику! В останню свою годину я благаю Бога, щоб ти сам загинув від рук фанатиків і ще більш страшною смертю, ніж я!

Коли її заштовхнули в нішу, вона знову заговорила,

— Дайте нам попити, — попрохала вона, — мене і моє дитя томить спрага.

Я побачив, як із дверей темниці з’явилася ігуменя з чашею води і хлібиною в руках, і з її вигляду я зрозумів, що вона вже влила моє зілля у воду. І більше я нічого не бачив.

Відразу після цього я попросив домініканця випустити мене з підземелля. Я зупинився подалі від дверей і, заціпенівши від жаху, простояв бозна-скільки часу. Нарешті я побачив перед собою ігуменю з ліхтарем в руці.

— Все скінчено, — промовила вона, сумно схлипуючи. — Не бійтеся, ваше зілля подіяло. Ще перший камінь не було закладено, а мати й дитя вже спали глибоким сном. Але вона померла нерозкаяною і без сповіді. Горе її душі!

— Горе душам усіх, хто доклав рук до цієї справи! — вигукнув я. — А зараз відпустіть мене, матінко, і дай нам Боже ніколи більше не зустрічатися!

Вона відвела мене до келії, де я скинув клятий чернечий балахон, а звідти до дверей в садовій огорожі і до човна, який все ще чекав біля причалу. Відчувши на своєму обличчі ніжний подих вітру, я зрадів так, немов прокинувся від страшного кошмару. Але ні тої, ні наступної ночі сон не йшов до мене. Тільки я заплющував очі, як переді мною виникав образ нещасної красуні, як я її бачив востаннє. Освітлена тьмяним світлом смолоскипів, закутана в саван, стояла вона горда і несхитна в своїй ніші, немов у кам’яній труні, притискуючи однією рукою немовля до грудей і простягаючи другу за чашею з отрутою.

Коли все, що я бачив тої страшної ночі, трохи вляглося в душі, я зміг, нарешті, обдумати події. З одного боку, я став багатою людиною, і якби схотів тепер повернутися до Норфолку, на мене б чекало прекрасне майбутнє. Але, з іншого боку, клятва тяжіла наді мною, наче меч. Я присягну вся помститися Хуану де Гарсіа і закликав на себе всю кару небесну, якщо цього не виконаю. Але як я йому помщуся, якщо житиму в Англії цілком благополучно?

Нарешті, тепер я знав, де був мій ворог або хоча б у якій частині світу його шукати. Там, де білих людей не так і багато, йому не вдасться сховатися від мене. Я дізнався про це від засудженої жінки і розповів тут детально про її історію лише для того, щоб пояснити, що за інших обставин я ніколи не вирушив би на Еспаньйолу[75].

Спершу я все ж таки постарався непомітно довідатися, чи справді де Гарсіа відплив до Індії. І ось що вивідав.

Через два дні після тієї ночі, коли я бився з де Гарсіа на дуелі, якийсь чоловік, з опису дуже схожий на нього, проте під іншим ім’ям, відплив із Севільї на судні, що прямувало до Канарських островів і далі — до Еспаньйоли. Я переконався, що той чоловік і був Хуан де Гарсіа. В цьому не було нічого дивного, адже я пригадав, що Вест-Індія слугувала притулком для багатьох авантюристів і усіляких мерзотників, яким не можна було залишатися в Іспанії. І ось я поклав собі податися слідами негідника. Мене втішала думка, що я побачу нові краї. На той час я навіть не припускав, скільки нових пригод на мене там чекає.

Але спочатку я повинен був розпорядитися несподіваним багатством, що дісталося мені. Що з ним робити і як його зберегти до свого повернення, я просто не знав і, лише випадково почувши, що в Кадіс прибула з Ярмута “Авантюристка”, той самий корабель, на якому я приплив до Іспанії, я тут же вирішив, що найнадійніше буде переправити золото та інші цінні речі до Англії, де їх збережуть для мене. Я надіслав нагодою лист моєму другові, капітану “Авантюристки”, повідомляючи, що у мене є для нього цінний вантаж. Після цього я почав спішно готуватися до від’їзду: Через поспіх мені довелося продати будинок мого добродійника і безліч інших речей майже за безцінь.

Після цього я назавжди залишив Севілью. Це місто принесло мені успіх. Я приїхав сюди бідняком, а виїжджав багатою людиною. Про набутий мною досвід, який був дечого вартий, годі й говорити.

До Кадіса я дістався благополучно, у порту найняв човен і незабаром уже був на борту “Авантюристки”, де мене зустрів капітан Белл. Він був при доброму здоров’ї і, побачивши мене, вельми зрадів. Але я зрадів ще більше, коли дізнався, що у капітана Белла було для мене три листи: один від батька, другий від сестрички Мері, а третій від Лілі Бозард. Це був єдиний лист, який я від неї одержав.

Проте зміст листів виявився далеко не радісним. Здоров’я батька було зовсім кепське, він майже не вставав з ліжка. Як потім з’ясувалося, він помер того самого дня, коли я одержав його листа, але про це я почув уже згодом. Лист батька був коротенький і сумний. У ньому він сповіщав, що вельми жалкує про те, що дозволив мені виїхати, що, напевно, більше не побачить мене, а тому благає Бога зберегти мені життя і допомогти благополучно повернутися на батьківщину.

Що ж до листа Лілі, який вона зуміла відправити тайкома, то він був хоч і довший, але не менш сумний. Лілі писала, що як тільки я виїхав, мій брат Джефрі заручився згодою її батька і вони удвох узялися її обробляти, схиляючи до заміжжя. Життя дівчини перетворилося на справжнє пекло; мій брат переслідував її невідступно, а сквайр Бозард пиляв свою дочку щодня, обзиваючи упертою ослицею, яка відмовляється від багатства заради якогось жебрака.

— писала далі Лілі, —

Приблизно про те саме говорила в своєму листі і моя сестричка Мері.

Ці новини примусили мене глибоко задуматися. З новою силою прокинулася в мені туга за домівкою. Ніжні слова моєї нареченої воскресили образ коханої, і серце моє розривалося від бажання знову бути поряд із нею. До того ж я знав, що тепер мене зустрінуть із розпростертими обіймами, бо мої статки були куди більші за те, на що міг розраховувати мій братик, а батьки не виставляють за двері наречених, у яких у кишені дванадцять тисяч золотих монет. І, нарешті, мені так хотілося побачити батька, поки він ще живий!

Проте між мною і батьківщиною лежала тінь Хуана де Гарсіа і моя клятва. Я так довго прагнув помсти, і це відчуття настільки оволоділо мною, що тепер я уже не міг навіть подумати про щасливе життя. Отож я звернувся до нотаріуса і наказав йому скласти документа, за яким розділив усе своє майно на три частки і передав його трьом особам на збереження аж до того дня, поки сам за ним не з’явлюся. Цими трьома особами були мій старий учитель, найчесніший доктор Грімстон із Бангі, моя сестра Мері і моя наречена Лілі Бозард. Цією дарчою, засвідченою для більшої певності на борту корабля капітаном Беллом і ще двома англійцями, я довіряв вищезазначеним особам розпоряджатися моїми статками на власний розсуд, проте з такою умовою, щоб не менше половини грошей було вкладено в земельні володіння, а решта — в прибуткові справи. Увесь прибуток з маєтків мав виплачуватися Лілі Бозард доти, поки вона не вийде заміж.